1890.

ВОВК І ВІВЧАРІ

Раз Вовк тихесенько підкрався… Всім відомо, куди він звик ходить І де він лиха набирався,- Та що ж робить, Коли на те вже Вовк удався, Щоб овечок давить! І сей раз він туди ж попхався. Тихесенько кошару обійшов; Прислухався - не чуть, мерщій на тин зоп’явся, Зиркнув - та й охолов: Вівчарики прехорошенько Найкращого баранчика взяли Та й патрають гуртом, а кунделі Мовчать; лежать собі смирненько, Неначебто усім їм там, Кудлатим гаспидським синам, Позакладало… мов не знають, Що перед ними виробляють! Дивився Вовк, дививсь; Здихнув - та й знов у степ поплівсь, Та й каже: «Де та правда ділась?. Яка б тут шарварка зробилась, Який би гомін підняли І Вівчарі, і кунделі, Якби мені таке зробить схотілось!.» На сей раз приказка здалась: Що декому, мовляли, можна,- другим зась.

1853.

ХЛОПЧИК І ГАДЮКА

Хлоп’я в садку собі гуляло Та й забажало На іграшки ужа піймать. (Воно гніздо його назнало - Так як утерпіть, щоб не взять?) Побігло, засадило руку Та й витягло - Гадюку… Злякався Хлопчик, аж поблід; Стоїть, як стовп, і не тікає. Гадюка дивиться і так йому мовляє: - Бач, дурнику! Робити так не слід… Ти знаєш, що за се буває? Узять би добре укусить… Та хай вже сей раз бог простить; А вдруге лишко буде, чуєш? Гляди ж - шануйся, стережись; Робити так не вчись Та роздивляйся, з ким шуткуєш!

1853.

ЖАБИ

Обридло Жабам, як на гріх, В болоті жити самостайно; Ніхто їх не чіпав, дурних, Жили та гралися звичайно… Так ні, ще треба би не так, І стали радить: - Квак та квак! Чом короля у нас немає? Усякий дурень теє знає: Орел - у птиць, Лев - у звірей, Є королі і у людей,- Хіба вже ми й не люде? І докіль так ще буде? - Розквакались, плигають, скрекотять,- Приспіла чортова робота,- Рішили зараз же послать Найбільших десять Жаб на другий бік болота Просить у Долі короля. Надвечір посланці вернулись відтіля І землякам гукати стали: - Гей, ставте могорич! Ми короля придбали! І знов клопочуться: як короля стрічать, Як підступить, як привітать… Аж чують - щось шумить… всі разом закричали: - Король! Король летить! - і повтікали. Тут щось з розгону в воду бух, А Жаби з переляку: - Ух! Який же там король став Жабам у пригоді? Такий король, що сміх, та й годі: Здоровий-прездоровий пень. Стоїть він ніч, стоїть він день, Сплилось до біса Жаб великих і маленьких, Старих і молоденьких. Повитріщались, мовчки ждуть, От-от, мов, озоветься, А пень стоїть, не ворухнеться. - Ну, що якби йому гукнуть? - Шепочуть Жаби,- починайте! Ось цитьте, потривайте… Чого се він такий чудний? Неначе неживий? І зараз плиг одна, плиг друга… він нічого. І Жаби годі вже мовчать, Плигають сміло і кричать. А деякі повлазили на його Та ще й сміються відтіля - Не боїмось, мов, короля! Додумались вони, що із такого дива Не буде пива, І почали вередувать: - Не хочемо! Не треба нам такого! Ходімте Доленьку благать, Щоб короля дала живого, Щоб він усюди походив, Щоб жаб’ячий народ, болото звеселив! - І Доля Жабам догодила - Лелеку королем зробила. - От,- кажуть Жаби,- сей не так! Хоч любо глянуть: і крилатий, І довгоногий, і носатий, І ззаду й спереду козак! - Недовго Жаби навтішались, Бо виявилось те, чого не сподівались. Лелека зразу холоду нагнав І Жаб дурних клювати добре став,- Найбільше молодих вподобав він ковтати: Що день - десятків два і поминай як звати! - От тобі,- кажуть,- дожились! - І знов благати Долю поплелись: - Ой Доле, змилуйся в пригоді! Напало лишенько, та й годі: Король просвітку не дає, Клює нас та клює! - А годі вам, не докучайте! У вас усе недобрий час,- Сказала Доля,- вибачайте! Просили двічі - буде з вас.- Прийшлося Жабам горювати. - Немає правдоньки, і де її шукати? Нум плакать, нум…- І досі нумкають на глум. Не гріх сказать, що й люди так, як Жаби, Частенько дурощі снують, А доснуються до нахаби,- Тоді вже лихо тчуть.

1890.

ХАЗЯЙКА І ЧЕЛЯДКИ

Колись жила Госпоженька старенька, Багата і скупенька, Два віки б то, чи що, хотіла жить; Ввесь день клопочеться і не приляже, Вночі не переспить. «Ви б заспокоїлись,- було хто-небудь скаже.- І докіль турбуватись вам? Нехай би вже унукам та синам». Бабусенька була розумниця велика, Усе було одно твердить: «Давненько сказано: своя рука владика. Мене вже, серденько, не вчить». Були у неї дві Челядки; Трудненько було жить, Обридли їм бабусині порядки - І у неділеньку приходилось робить; Не те щоб погулять,- нема коли й заснути, Як добрі люди сплять; Се б від такої тяжкої покути Хоч куди видно утікать; Поляжуть спать - не вспіє сон присниться, Госпоженька вже й гомонить: «Вставати час! На світ благословиться! Вам тільки б спать, а діла не робить». У хаті півень був, здоровий та горлатий, Челядкам він спокою не давав, Раніш усіх заходиться співати, Неначе панії, він щиро догоджав. Прийшла Челядкам думка злая, Щоб ворога де-небудь діть: Притихне, мов, яга старая, Пізніше буде їх будить. «Де півень? Де? - Госпоженька питає.- Уранці був, недавнечко співав… Шукайте! Може, він в чужім дворі гуляє! Догляділи?! Ви й раді, щоб хто вкрав!» Челядки бігають, неначебто шукають, Хазяйку, сміючись, вони перекривляють: «Уранці був! Недавнечко співав!» А півня й слід пропав. Не довелось Челядкам довше спати, Дурна надія - вийшло гірш: Хазяйка ремствує, щоб часу не втеряти, Будить їх стала ще раніш. Старії люди правду кажуть: Два хитрих мудрого не переважуть.