1890.

ДІДОК І ВІТРЯКИ

Сидів колись Дідок під явором густим. Зелене листячко неначебто шептало, Що шелестів і він, як був ще молодим… Було, та загуло і сниться перестало… Стояли перед ним два хлопці Вітряки, Поприбиралися такими молодцями, Що гляньте, мов, се ми, не прості козаки! І почали вони молоти язиками: - Гай, гай, Дідусику! - озвавсь один Вітряк.- І сива голова, і борода велика, І розуму набравсь, а все-таки бідняк І в світі божому якаясь ти притика. Он я надумався,- побачиш, потривай,- Як гарно житиму, аби була охота! Достану грошенят - у мене буде рай: Будинок, дворище, мальовані ворота; Біля воріт тобі збудую хатку я, І будеш ти гостям ворота відчиняти, І житимеш в добрі; головонька твоя Не буде вже тоді під явором куняти.- На се Дідок сказав: - Бринить добро твоє, І гарно здалеку будинок бовваніє… Розумний б’є на те, що справді в його є, А дурень думкою, як кажуть, багатіє. - Я розсудив не так! - верзе другий Вітряк.- Щоб в світі живучи, ніколи не блудити, Підладжуйсь до людей, вертись і так і сяк, А іноді умій солодку річ зліпити. Хоч кажуть - хто мовчить, той ніби двох навчить,- Щербата вигадка: не можна мовчки жити, Бо не чутно того, хто дума і мовчить, Міркуй усяк про те, як язиком вертіти. Ти думаєш своє, а вимовляй не те - І потече тобі усюди теє млеко, Вигадливий язик дорогу промете, І можна вибраться далеко-предалеко. - Гляди,- промовив Дід,- на світі є пристріт, Такою думкою ти не хвались нікому, Бо сказано давно: брехнею пройдеш світ, Та от біда яка - не вернешся додому,- Дідок замовк, сидить і голову схилив. «От,- думає собі,- десь на лихо взялися…» Аж дивиться згодя - нема вже Вітряків, Бо засоромились і мовчки розійшлися. Дідок сказав своє, тепер і я додам: Моторна голова нехай свій розум має, Шкода молоть брехню порожнім Вітрякам, Бо мудра правдонька їм крилля поламає.

1891.

ДИКОВИНА

Ішли у город дечого купити Два чоловіка із селян - Гордій та Севастян. Гордій умів на світі жити, Куток свій щиро поважав, Далеко щастя не шукав,- Шукають щастя нещасливі,- Воно само його знайшло, В своїм добрі, на рідній ниві І виросло, і розцвіло. От Севастян - се друге діло; Тому інаково щастило, Не близький світ топтав: Не тільки в Крим ходив, в Туреччині бував, Далеко десь, аж біля моря; Набрався розуму, довідавсь дива й горя; Один був гріх: і не дихне, Як не брехне. - Що,- каже,- тут ми топчемось з тобою, Мовляли, з хати до млина? Он за балканською горою - Чудесна, брате, сторона! Жаль про одно, погана доля склалась: Не знать кому вона досталась… Згадав я огірки… які вони у вас? Буває, нічого й кусати, А там - не тільки більші нас, Ще більші навіть хати! - Зареготавсь Гордій і став йому казати: - Так як же його в біса їсти? Сокирою рубать? Гуртом, чи що б то, гризти? - Еге,- зам’явся Севастян,- гуртом їдять. - Диковина! - Гордій мовляє.- Чого на світі не буває! От хоч і тут… чи бачиш той місток? Надивовижу всім турецький огірок, А наш місток диковина не тая, Чи є в Туреччині такая? - Що ж там таке? - питає Севастян.- Який там бог послав талан? - Такий талан,- Гордій йому мовляє,- Що декого до смерті налякає. Правдивий чоловік і їдь, і йди, Не сподіваючись біди, Ану поткнись брехун - утне такую шкоду: Розсунеться - і той шубовсть у воду. Була торік тут приключка страшна: Шубовснув пан один і старшина. - Он воно як! Се дивне діло! Признаться, де вже я не був, Такого дива і не чув…- Промовив Севастян несміло. - Ото ж то й то! - плете Гордій.- Місточок неабиякий! Твій огірок - диковина сказати - Нехай би як гарбуз, а то ще більше хати! - Розсердивсь неборак: - Який ти молодець! Попереду ще треба знати, Які там в біса хати - Неначе курінець, Такі, що ледве можна влізти, Лягти або присісти.- Отак балакають, ідуть, Вже й потомилися, аж ноги волочуть. До города дорога й не далека, Не забариться б перейти, Та як на те така стояла спека, Що й місця не знайти; У холодку - і там парня, аж в’ялить, Бо сонечко вогнем неначе палить. Ідуть… от-от місток… блищить уже й вода. «От,- дума Севастян,- біда…» - Та й душно ж! - каже він,- морока!. А що, бак, річка тут глибока? - Найглибше під містком, сажнів у два води,- Сказав Гордій,- а далі хоч бреди,- Прехитра, пане-брате, річка, Дарма що невеличка,- Одначе Севастян придумав, що сказать: - Бач, курява яка, чобіт і не пізнать… Ходім ми просто через річку; Обмиєм чоботи та й вийдем на травичку,- І ближче, і чистіш. - Еге,- додав Гордій,- і охвітніш… Брехню, як бачте, добре чеше Мій Севастян, А інший неборак із городян І Севастяна перебреше.