1864-1872

ЯСЛА

Був на селі козак Кирило Яловець, Щасливий, дякуючи долі: Хазяйство добре мав і повний гаманець, Всього було доволі; І ще одно він щастя мав - Розумну жінку бог послав; Без неї чоловік - неначе блин без масла, Як примовляє кум Гордій. От заходився раз Кирило мій Плести у хаті ясла. На що, на що,- на се дотепний був, Ще і лози червоної добув, Щоб виплітать уперемежку І на краях зробить мережку. Радіє він - плете, Не думає про те, Що ясла будуть на півхати - Такі, що й в двері не пропхати. Він, може б, так і не робив, Та хтось із-за угла мішком його прибив. - От ясла втяв! Таких ніхто не має! Чи так? - у жінки він питає. А Мотря каже:- Так то так, Та тільки з хати як? - Кирило засміявсь:- Ми знайдемо дорогу! Покличем кума на підмогу.- А жінка знов йому:- Торох! Як по стіні горох… Ти ж роздивися - ясла на півхати! Куди ж їх винести? Стіну рубати? - І справді - кинулись нести,- Бодай було б і не плести,- Ніяк не вилізуть із хати! Прийшлося ясла розбирати, У клуню однести І наново плести. Роби розумно, кажуть люде, Не так, як робить Яловець, Міркуй про те, що з того буде, Який кінець.

1892-1893.

ЯГНЯ

Моторні діти, дівоньки й хлоп’ята! Первоцвіт наш, веселі небожата! Щоб знали ви, як в світі треба жить, Як шанувати долю молоденьку І стерегтись, чого не слід робить,- Я розкажу вам баєчку маленьку. Було собі Ягня, потішненьке таке, В кошарі не було такого, Жартливе і швидке, Не слухало нікого. Раз - чи само або ж підмовив хтось - Надумалось воно все стадо насмішити: У вовчу шкуру одяглось І ну скакать, аукать і страшити. Регочуться, плигають і кричать, Неначебто бояться вовкулаки,- Таке там стали вироблять, Аж насторочились собаки, А потім кинулись на вовчика гуртом, Дали йому такої наминачки, Що аж шматки посипались кругом - Собаки не дають вовкам потачки. Де й дівся сміх, піднявся стон і плач, Насилу бідного оборонили. Отак, як бач, Із жартів лиха наробили! Всіх жаль бере - овечок і ягнят, І журиться вівчар, і плаче бідна мати, Бо то не іграшки, не жарт - В зубах собачих побувати. Такого лишенька ніколи б не було, Коли б не слухали дурної волі; Жило б собі Ягнятко і росло, Радіючи на ріднім полі.

1890.

ЗОЗУЛЯ Й ГОРЛИЦЯ

Зозуля Горлиці жалілась, Що доля їй недобрая судилась; Мов сирота вона, тиняється сама, Минає літечко, порадоньки нема. - А діти? - Горлиця питає.- Чи, може, хто гніздечко зруйнував? Чого на світі не буває! Хто, серце, горенька не знав? - А цур їм, дітям тим! - Зозуля закувала.- Нащо здалось гніздо мені? Яєчка крадькома я другим підкладала, Нехай висиджують дурні! То все, голубонько, дурниці; Нам літечко святе Судилось не на те, Щоб у гнізді сидіть, як печериці. Згадала я зозульників дурних,- Бодай вони мандрикою вдавились,- Як кукувала я, за мною волочились, Тепер хоч би один на сміх… - Ну, коли так,- їй Горлиця сказала,- Ти, вітрогононько, на долю не звертай! Все літечко кукукала, гуляла, Тепер сиди, очицями моргай.- Не раз Зозуля Горлицю згадала, Як кулаками сльози утирала. Дарую байку я зозулям молодим, Не тим, Що у гаях гульню справляють, Дарую я своїм, Що у цяцькованих корсетках походжають І крутять розумом дурним. Нехай вона на спомин буде, Що не щодня бува бридня; Пшениченьку позабирають люде, Останеться суха стерня. А восени підкрадуться морози, На серце томлене накинеться зима, І не роса паде - поллються тихі сльози, Що є, мов, каяття, та вороття нема.

1891.

ЩУКА

На Щуку хтось бомагу в суд подав, Що буцім би вона такеє виробляла, Що у ставку ніхто життя не мав: Того заїла в смерть, другого обідрала. Піймали Щуку молодці Та в шаплиці Гуртом до суду притаскали, Хоча чуби й мокренькі стали. На той раз суддями були Якіїсь два Осли, Одна нікчемна Шкапа Та два стареньких Цапа,- Усе народ, як бачите, такий Добрячий та плохий. За стряпчого, як завсігди годиться, Була приставлена Лисиця... А чутка у гаю була така, Що ніби Щука та частенько, Як тільки зробиться темненько, Лисиці й шле - то щупачка, То сотеньку карасиків живеньких Або линів гарненьких... Чи справді так було, чи, може, хто збрехав (Хто ворогів не мав!),- А все-таки катюзі, Як кажуть, буде по заслузі. Зійшлися судді, стали розбирать: Коли, і як воно, і що їй присудити? Як не мудруй, а правди ніде діти. Кінців не можна поховать... Не довго думали - рішили - І Щуку на вербі повісити звеліли. - Дозвольте і мені, панове, річ держать,- Тут обізвалася Лисиця.- Розбійницю таку не так судить годиться: Щоб більше жаху їй завдать І щоб усяк боявся так робити, - У річці вражу Щуку утопити! - Розумна річ! - всі зачали гукать. Послухали Лисичку І Щуку кинули - у річку.