ЖАБА Й ВІЛ

Раз Жаба вилізла на берег подивиться Та й трошечки на сонечку погріться. Побачила Вола Та й каже подрузі тихенько (Вигадлива була!): - Який здоровий, моя ненько! Ну що, сестрице, як надмусь, То й я така зроблюсь? От будуть жаби дивуваться! - І де вже, сестро, нам рівняться... - Казать їй друга почала; А та не слуха... дметься... дметься... - Що, сестро, як тобі здається, Побільшала хоч трохи я? - Та ні, голубонько моя! - Ну, а теперечки? Дивися! - Та годі, сестро, схаменися! – Не слуха Жаба, дметься гірш, Все думає, що стане більш. Та й що, дурна, собі зробила? З натуги луснула - та й одубіла! Такі і в світі жаби є, Прощайте, ніде правди діти; А по мені - найлучче жити, Як милосердний Бог дає.

ВЕДМІДЬ-ПАСІЧНИК

У темнім лісі, за горами, Зібравсь усякий звір: Вовки, лисиці з ховрахами, Зайці дурні, шкідливий тхір І ще там деяких чимало. Безпечно в лісі панувало. Була і пасіка у них... Нехай, мов, люди не гордують, Що тільки все вони мудрують У хуторах своїх! От радиться громада стала - Кому б то пасічником буть? Лисичка зараз і вгадала: «Ведмедика кликнуть!» Послухали і по-дурному Постановили, що нікому Так не впадає, як йому. Не то розумний - дурень знає І скаже світові всьому, Як скрізь Ведмідь той мед тягає,- Так де тобі! І не кажи,- Себе, мов, стережи! Почав Ведмідь хазяйнувати, У пасіці порядкувати: Щодня він мед тягав Та в берлозі ховав. Дознались, кинулись до його - І меду не знайшли нічого... До суду потягли, Прогнали злодія старого Та ще й приказ дали: Заперти бісового сина На цілу зиму в берлозі. Ведмедику лиха година: Зарився у лозі, Дарма, про все йому байдуже, Лежить та ласує медком. «З'тобою, - дума, - милий друже, Нам тільки й жити двом». Таких Ведмедів на приміті Ще трохи є у нашому повіті.

1872

ВОВК ТА ЯГНЯ

На світі вже давно ведеться, Що нижчий перед вищим гнеться, А більший меншого кусає та ще й б'є - Затим що сила є... Примір не довго б показати, Та - цур йому! Нащо чіпать?.. А щоб кінці як-небудь поховать, Я хочу байку розказати. Улітку, саме серед дня, Пустуючи, дурне Ягня Само забилося до річки - Напитися водички. От чи пило, чи ні - глядить: Аж суне Вовк - такий страшенний Та здоровенний! Та так прямісінько й біжить До бідного Ягняти. Ягняті нікуди тікати; Стоїть, сердешне, та дрижить... А Вовк, неначе комісар, кричить (Він, щоб присікаться, знайшов причину): - Нащо се ти, собачий сину, Тут каламутиш берег мій Та квапиш ніс поганий свій У чистую оцюю воду? Та я тобі за сюю шкоду Ти знаєш, що зроблю?.. Як муху, задавлю! - Ні, паночку,- Ягня йому мовляє,- Водиці я не сколотив, Бо ще й не пив; А хоч би й пив, то шкоди в тім немає, Бо я стою зовсім не там, Де треба пити вам, Та ще й вода од вас сюди збігає... - Так себто я брешу? - тут Вовк йому гукнув. - Чи бач! Ще і базікать стало... Такого ще поганця не бувало!.. Здається, ти й позаторік тут був Та капості мені робив... Тривай же! Ти думаєш, що я забув? - Помилуйте! - йому Ягнятко каже,- На світі я ще й году не прожив. - Так брат твій був. - Нема братів. - Так, може, батько, Коли не дядько... Або ж хто-небудь з ваших був... Хіба не знаю я, не чув, Що ви усі мене б із'їли, Якби вловили? Собаки й вівчарі твої, Усі ви - вороги мої: Од вас мені життя немає... Ще мало я терпів? - Так чим же я вам досадив? - Ягнятко, плачучи, питає. - Цить, капосне! Либонь, не знає... Ще й огризається, щеня! Що ти за птиця?! Ти - Ягня! Як сміло ти мене питати? Вовк, може, їсти захотів!.. Не вам про теє, дурням, знати! - І -Вовк Ягнятко задавив... Нащо йому про теє знати, Що, може, плаче бідна мати Та побивається, як рибонька об лід: Він Вовк, він пан... йому не слід...

1854

ГАДЮКА І ЯГНЯ

Під дубом у гаю жила Гадюка, Непросипуща злюка: Усе було сичить-сичить. Щоб кого-небудь укусить. Мале Ягнятко там гуляло; Скік-верть, сюди-туди - Та якось під той дуб і доскакало, Не сподіваючись біди... Гадюка кинулась та й укусила, - От так, як бач, Безвинного занапастила. Ягнятко в плач, А потім на травицю впало: - Ох, за що ж, за що? - простогнало.. А бісова Гадюка знов сичить: - Щоб тут гулять не сміло! Ти, може, затоптать мене хотіло, Вас треба вчить! - Ягнятко більше не озвалось... На світі нажилось, награлось... Затихло... спить... Колись і між людьми чимало Таких ягнят попропадало. Тепер гадюкам час сказать: Минулися вже тії роки, Що розпирали боки,- Дай, Боже, правді не вмирать!