1859.

ХМЕЛИНА І ЛОПУХ

У одному хорошому садочку, Геть-геть аж у куточку, Стирчав кілок між лопухом, А по йому Хмелина повилася І гарно так з ним обнялася, Неначе дівчина з хорошим козаком. - З тобою ми, коханий мій кілочку, Зустрілися у добрий час, Довіку житимеш у тихому садочку, Нехай всі дивляться на нас,- Зеленая Хмелина розмовляє І на Лопух спесиво поглядає, А той сміється у кутку, Бо чув не раз брехню таку; Хоч і Лопух, а, мабуть, знає, Що здача козирів міняє. Прийшов хазяїн, висмикнув кілок І посадив дубок, Нехай, мов, буде у садочку. Хмелина пісеньку таку Приспівує дубку: - Здоров, козаченьку-дубочку, Порадонько моя! А як же ждала я! Тепер зрадіє наш садочок…- І повилася на дубочок. Лопух не втерпів, обізвавсь: - А що, Хмелинонько, уже не жаль кілочка? Недавнечко у тебе красувавсь, Тепер прилипла до дубочка… - Хто б, хто гарчав, А ти б мовчав,- Одрізала йому Хмелина: - Сухий кілок, як пень, стирчить, А се ж таки жива дубина, Росте і шелестить. Так в світі хитрая людина Усюди в’ється, як Хмелина, Чи то кілок, Чи то дубок, Усе, мов, пригодиться, Аби було на кого виться.

1892.

ВОВК І ЛИСИЦЯ

Лисиця десь м’ясця дістала. Тихесенько прибігла під стіжок - Ум’яла більшенький шматок, А менший у сінце сховала На другий раз, бо нужду знала; Сама ж спочити прилягла… Воно годиться, попоївши; Не молода-таки й була, Натомиться, всю ніч ходивши… Аж ось - у гості Вовк біжить. «От,- дума,- і лягла спочить!» Добридень, кумо! - Вовк гукає.- Той спить, хто щастя має! От, кумо, лишенько мені У сій поганій стороні: Никав всю ніч, аж утомився - Та й що ж! Ніде не поживився! Чи до кошари підберусь - Боюсь!. Вівчар не спить, в сопілку грає… Таке-то кум твій щастя має. А їсти, кумо, аж-аж-аж! Цілісіньку б із’їв корову! - Кума ж На сюю жалібную мову Так каже кумові свому: - Сердешний куме! Ну й чому Ти не прибіг до мене вранці?. Отут не козаки живуть - поганці! Мабуть, їм ніколи й заснуть; Усе так пильно стережуть, Що треба гаспидського митця, Щоб обдурить та поживиться!. Поїж сінця…- А Вовчик не про сіно дума; Коли б йому шматок м’ясця! - Ні,- каже він,- спасибі, кумо! - Та й з тим голодний лицар мій Пішов додому сам не свій. Оце ж то теє: на, небоже, Те, що мені не гоже.

1853.

ЧАБАН І КОМАР

У холодочку, під вербою, Приліг Чабан спочить; Кийок поклав під головою, Собака у ногах лежить,- Не боязко, заснути можна сміло: Отара стишилась, лінується ходить, Бо дуже сонечко пригріло, І хоч би що - собака не проспить. Заснув Чабан, а лишенько не спало: Гадюка вилізла з трави, сичить… Комар углядів, жалко стало, І Чабана він кинувся будить; Гудів-гудів, аж крилечки помліли, А той не чує - спить; Комар присів на лоб, щоб з усієї сили Свій гострий носик устромить. Чабан прокинувся - аж перед ним Гадюка, Він києм - бух - і витяглась зміюка; Пропав би був Вівчар, Та визволив Комар. Куди ж він з переляку дівся? Ото ж то й що! Чабан Гадюку вбив, А Комара, що прислужився І впору розбудив, Спросоння тріснув так, що аж прилип до лоба. Така-то за добро шаноба! Як перед більшим менший чоловік До правди повернуть язик Одважиться, по стародавній мові, Що хлібець їж, А правду ріж, Того й гляди - утнуть, як Комарові.

1892-1893.

ЦЯЦЬКОВАНИЙ ОСЕЛ

Додумався осел, що він якаясь мина, Зневагу від усіх доводиться терпіть, Що надокучила така лиха година, Що треба і йому хоч трохи краще жить. Він чув, що там, над морем широченним, Стоїть гора одна; На тій горі, під дубом височенним, Сидить всесвітній старшина; По-вченому Юпітером він зветься, По-простому ж - Нечипір Громовик, Як гримне - аж земля трясеться, Жахається і звір, і чоловік. - Піду,-сказав Осел,- хоч що вже буде! Побачимо, чи правду кажуть люде, Що нібито відвага сльози ллє, А в добрий час меди і вина п’є.- Прийшов, на гору зліз, низенько поклонився, А Громовик до його обізвавсь: - Чого се ти тут опинився? І як се ти сюди пропхавсь? - Приволокла лиха година! Сміється з мене всякий біс,- Жаліється Осел,- усякая скотина Дере передо мною ніс. От хоч і коні… збруя, бляшки, Коваль підкови їм кує, Прикраси їм усякі є - Побрязкачі, блискучі цвяшки… А я… отак, як бач, Хвіст теліпається, та й годі, Нема порадоньки, хоч плач… Владико! Змилуйся в пригоді! - Владика засміявсь, аж ліс застугонів; Покликав він Фортуниху Домаху; - Ану, лиш,- каже їй,- порадуй бідолаху, Щоб між людьми і він бринів; Ти начепи йому на шию срібний дзвоник; Нехай, радіючи, хвостом вертить, Як у болоті ополоник, І дзвоником бряжчить.- Зрадів Осел, у ноги повалився, Фортуниху у рученьку лизнув І так з гори чимчикувать пустився, Що трохи шиї не звернув. Побіг він навпростець, нічого не минає, Чи нива, чи баштан- не розбирає. Толочить і ламає. На вигоні телят перелякав; Ускочив у село - всяк очі витріщає, А він брикає, хвіст задрав, Аж куряву підняв, Собаки гавкають, і дітвора тікає… Цяцькований Осел придбав нову біду, Де не повернеться - усе не до ладу, Чи шкоду втне - не подарують, Почують, що дзвенить,- палюгою частують. Осел прислів’я нагадав, А я до байки приладнав: Нехай не забувають люде, Що дурень всюди дурнем буде.