1891.

ОСЕЛ І СОЛОВЕЙ

Раз у вишневому садочку Лежав Осел у холодочку. Побачив він між рястом Солов’я І став йому гукати: - Здоров, співун! Насилу вглядів я; Який маленький ти, а кажуть, що горлатий. Ану, лишень, утни! Казали у дворі індики, Що ніби ти співать мастак великий, Чи, може, брешуть, вражії сини? Ану, нехай і я почую, Яку там пісню ти вдереш - Веселую чи жалібну якую; Тут сила не в тому - яку, а як утнеш!.- І Соловей почав співати; Лунає пісенька на ввесь садок; Лежить і слуха дурень головатий, Неначе справді знає прок. А Соловей аж горло надриває І на всі заставки співає: Щебече, і свистить, І тьохкає, і торохтить. На що вже горобці - і ті попритихали І прислухаться стали. Замовк співун і на Осла глядить,- Чи буде, мов, хвалить? - Ну, молодець! - сказав суддя ухатий,- Хороший птах: Хоч невеличкий, та горлатий… Ти, мабуть, виплодивсь не в наших сторонах. Коли б ти нашого наслухавсь півня, Тоді б ще краще заспівав; Хоч він тобі й нерівня, А все-таки хоч трохи б перейняв.- Такої похвали співун не сподівався; Якби був знав, То й не співав. - Прощайте, дякую! - він до Осла озвався. - Прощай! - сказав Осел.- Навідайсь ще коли, Бувай здоров, небоже! Таких суддів, такої похвали Не дай нам, боже!

1890.

ОРАЧІ І МУХА

У полі Орачі на ярину орали, І Муха там була, І хоч її, непрохану, ганяли, Одначе крадькома і їла, і пила, Бо звикла змалечку кохаться у чужому. Надвечір Орачі верталися додому, І Муха там на розі у вола. Зустрівсь Комар на лузі край села Та й каже сміючись: - Добривечір, сестричко! А ти вже тут чого, моя перепеличко? Кума чи родичка кому? - А та йому: - Бов-бов! Раденький, що дурненький! Хоч довгий ніс, та розум коротенький, Бо комарі не сіють і не жнуть… Ти роздивись: у полі ми орали, Раненько почали, ввесь день не оддихали, Тепер додому час, з вечерею нас ждуть. Ми й між людьми чимало знаєм Брехливих прихвоснів таких; Вертяться скрізь, щоб бачили і їх: І ми, мов, тут - турбуємось і дбаєм!

1891.

ОГОНЬ І ГАЙ

Під Гаєм хтось Огонь покинув,- Чи подорожній там, чи косарі були, Чи, може, вівчарі картопельку пекли - Вітрець моторненький прилинув І потихеньку роздував. Розжеврівся Огонь, аж іскри кидать став… - Ой Гаю! Гаю зелененький! - Промовив він, пускаючи димок.- Чи бачиш ти, який я вдавсь тепленький? В холодний час нагрів би ввесь Гайок… Мене покинули, мою забули службу; Коли б Вітрець не був, то, може б, я погас. Скажу тобі під сей веселий час: Чому б з тобою нам не поєднати дружбу? Всю нічку я б тобі світив І видненько б було, хто б не ходив: Чи звір який у гущині сховався, Чи злодій уночі з сокирою підкрався; І знали б нас як двох братів, І я б горів, і ти б шумів, Не турбувало б нас ніяке лихо враже. Чи правду я кажу - нехай Вітрець нам скаже! - Авжеж, що так! - піддакнув їм Вітрець, Усюди вдатний молодець. Не довго думав Гай, на брехні спокусився, Не знаючи того, який Огонь дружок. Вітрець їм зараз прислужився: Мерщій поніс Огонь в Гайок І на суху поклав полянку. Світив Огонь всю нічку, аж до ранку. Попереду він за сушню узявсь І потихеньку став тріщати, А як Вітрець-підлиза розгулявсь, Тоді вже всюди став палати І братика свого по пожалів: І обпалив його, і обсмалив. Пропав Гайок, аж жаль було глядіти,- Мов чорная мара стоїть; Вже більш йому не зеленіти І краю рідного не веселить. Молодіж любая, надія наша, квіти! Пригадуйте частіш ви баєчку мою; Цурайтеся брехні і бійтеся дружити З таким приятелем, як той Огонь в Гаю.

24 жовтня 1893. Чернігів.

ЛЯЩІ

В гаю у пана був ставок; Вода - як скло; на дні - пісок; Кругом цвіли волошки та васильки; Червоная калина там росла, Під гаєм пасіка була,- Ну рай, та й тільки! В ставу було чималенько Лящів; Ніхто їх не ловив - Ні волоком, ні в’ятірями,- Життя Лящам, Мов тим панам: Гуляють, ляпають хвостами… Приїхав раз з сусідом пан у гай І Щук звелів у став понапускати. - На біса Щук пускаєш, пане-брате? - Озвавсь сусід,- ось потривай! Ти гірше тільки тим нашкодиш - Усіх Лящів позводиш: Їх Щуки заїдять… - Даремна річ! - хазяїн став казать (Та й усміхнувся після того)…- Жалкую, чом давніш не звів… А ти ж, сусіде, чув од кого, Що я охочий до Лящів?