1853.

НА ТОКУ

Раз Півень, риючись даремно у садку, Побачив ворох жита на току І зараз кинувся туди хазяйнувати, Ще й Курочку покликав помагати. Прийнявся Півень жито розгрібать І буйні зерна вибирать. Недовго довелось клювати, Бо вийшов Господар із хати, Гостей непроханих пугнув, А Півень, мов наперекір, гукнув: - Курлю! Який се чорт там ходить? - Неначе доглядає, а не шкодить. - Ще й розкудачився!. А киш відсіль! - Гукає Господар і зо зла кинув бриль. Злетів на лісу Півень, сорому не знає, А Курочка пішла тихесенько сама. - Ох, то-то, то-то, то-то,- промовляє,-- Свого нема… Навчає баєчка великого й малого, Бо заповідано давно, Що краще зернятко своє одно, Ніж цілі ворохи чужого. І не на свій, як кажуть, коровай Очей не поривай.

1891.

МУЗИКИ

Десь у веселому краю Зійшлися у гаю Ведмідь товстий та волохатий, Всесвітній пасічник-ласун, Завзятий Цап-стрибун, І телепень Осел ухатий, Дурного розуму невдатний син, Та передражник Малпенко Мартин. Сидять, балакають під липою густою: Хто бачив що і де хто був, Чи поблизу, чи, може, за горою, Які новинки чув. - Погано, братчики, без діла в світі жити! - Так Малпенко Мартин розмову завершив: - Признаться, ніде правди діти, І я гуляючи прожив; Одначе, скрізь тиняючись, чимало Всього побачить довелось… Ох, трудно в світі жити стало! Пора і нам придумать щось… Ви не турбуйтеся,- щоб довго не кортіло, Я зараз хочу раду дать: Музичить треба - от і діло, Коли хотіли знать! Зозуля накує музиці, Сказати в добрий час: Бенкет, весілля, вечорниці - Покличуть всюди нас. Нехай гуляють добрі люде В своїй веселій стороні; Їм хороше, і нам корисно буде… Чи добре я кажу, чи, може, ні? - Так! Добре! Будемо музичить! - Ревнув Ведмідь,- Розумна голова, Не гріх і розуму позичить… Робота гуртова.- І стали на тому: щоб слова не зміняти,- Не гаючись, се діло розпочати. Днів через три вони в тому ж гаю Справдили вигадку свою. Роздобули баса, цимбали, І скрипочка, і бубон є; Прехорошенько посідали Та як ушкварили - ой лишенько моє! Хто в ліс, мовляли, хто по дрова, Аж на ввесь гай луна гуде. Ведмедів бас реве, неначе та корова Із череди додому йде; Цап на цимбалах паличками І брязкотить, і дзенькотить, Трусне борідкою або хитне рогами, Мекече, бурмотить; Між ними грає, не вгаває, На скрипку Малпенко Мартин, Кувікає, пищить, як іноді буває Залізе порося у тин; Осел силкується під кленом, Щоб всіх перемудрить, І, як у діжку макогоном, У бубон стукотить. Злетілись гави і сороки, Шпаки, чижі і горобці, Регочуться, хапаючись за боки: - Ну так! удрали молодці! Нехай їй біс, такій музиці, Сполохала наш тихий гай, Не можна вдержаться ніякій птиці, Хоч куди видно утікай… - Ось цитьте-бо! - Мартин гукає.- Почин невдатний іноді буває! Тривайте, братчики, не так ми сидимо,- От зараз я попорядкую… - Щось та не так - і я вже чую,- Озвавсь Осел.- Ні, мабуть, не втнемо А Малпенко йому: - Та ну-бо,- каже,- годі! Не знаєш ти: музиці грать - Не горобців полохать в огороді… Послухайте, кому і де сідать: Ведмедику - під липою старою, А Цапу треба під вербу, Ослові - на горбу, Я примощусь під бузиною. Заграли знов - ще гірш нема ладу. Якраз на ту біду І Соловей тут опинився,- Вони до його: - Ну, мастак, Ти здорово співать навчився, Кажи по правді, що і як? - А що ж,- він каже,- вибачайте, Ні те, ні се, Хоч десять раз пересідайте, Немає хисту - от і все. Почув я раз - старі сміялись люде, Що квач притикою не буде; Питаю: Як? - А так, як бач, Причина невелика: Якая ж із квача притика, Коли він квач?

1890.

ГОРШКИ

Був собі Горщик золотий, Хороший, дорогий. Прийшла Біда і Горщик той розбила; Жаліли всі, вона не пожаліла,- На те Біда! Скрізь її знають - села й города. Чого вона не виробляє? Не тільки що горшків, людей не розбирає. І опинився Горщик золотий Між череп’яними Горшками, Щербатий і кривий, З розбитими боками. Всі насміхаються над ним: - Ану лиш принеси водиці! - А кухлик і собі: - Шкода вже їм, кривим, Ходити до криниці! Був колись Горщик, та розмок, Тепер нікчемний черепок…- Не змовчав Горщик, обізвався: - Я черепок, та золотий, А ти вже хто такий? Хороший тим, що в боки взявся.- Поважний Розум се почув, Прийшов, дознався, що й до чого І бідолаху золотого В шовкову хустку обгорнув, А щоб не чванилась кумпанія погана, Усіх покидав за вікно. Розбите золото - скрізь золото воно, А череп’яна чвань - довіку череп’яна.