XVIII Знов почувся притишений сміх. «Віра гори ворушить! Та поглянь сей новий ряд картин: Те, що статися мусить! Бач, як сунеться плем'я твоє, Як Йордан переходить, Єрихон добуває і скрізь У річках крові бродить. Ось століттями йде боротьба За той шмат Палестини: Амореї, гебреї, хетта, Амалик, філістини. Ось гебрейськеє царство! Що сліз Коштуватиме й крові! А заважить у судьбах землі, Як та муха волові. І не вспіє воно розцвісти, Й розлетиться на части, Щоб у пащу могутніх сусід Часть за частю упасти. Ось поглянь, які хмари летять Від Дамаска й Галаду! Се йде Ассур, гебреям несе І руїну, й загладу. Ось поглянь, червоніють поля, Труп на трупі усюди: Се піднявся страшний Вавілон Не загладу Іюди. Храм Єгови в огні... А сей тлум... Мов комахи по полю, Йдуть по тисячу сковані враз Недобитки в неволю. Чуєш плач? На руїнах рида Одинокий розумний, Що коритися радив врагам, Щоб не впасти до трумни. Як же пустка смердить! Але ось Мов по пітьмі світає... З тих, що тлумом пішли, подивись, Як же мало вертає! Щось дрібненьке ворушиться там, Коло мурів Салима: Новий люд, новий бог, новий храм, Нова сила незрима. І росте воно, б'ється в біді І чіпляється ґрунту, Мов будяк той низький і ціпкий, Все готовий до бунту. Понад голови люду того Йдуть всесвітнії бурі, Панства, царства встають і падуть, Мов фантоми понурі. Він же в своїм куточку хова Непохитне завзяття І ненависть лиш має для всіх, І незмінне прокляття. Та ненависть, найтяжча з усіх, «Задля іншого бога», Бач, як кублиться біля того Храмового порога! Вона плодить ненависть. Ось глянь: За тиранським велінням Ідуть сили, щоб плем'я твоє Ще раз вирвать з корінням. Чуєш стук? Се залізна стопа Тих страшних легіонів, Що толочить юдейські поля, Робить пустку з загонів. Чуєш плюск? Се ворожі мечі Кров юдейськую точать. Чуєш крик? Се юдейських дівчат Дикі коні волочать. Онде мати голодная їсть Тіло свойого плоду! Онде тисячі мруть на хрестах - Цвіт твойого народу. Іще раз храм Єгови горить, І сей раз уостаннє: Бо що тая рука розвалить, Те вже більше не встане. І ще раз недобитки пливуть У неволю, як ріки,- Та немає вже їм вітчини, І не вернуть навіки. І загасне Ізрайля звізда, Щоб вже більше не сяти; Лиш ненависть, що в храмі зросла, Піде світом гуляти. Сумніваєшся? Віри не ймеш? О, ймеш віру, я знаю! Се той рай, що жде плем'я твоє У обіцянім краю! Ти для нього трудився! Скажи, Було за що трудиться? Щоб наблизився він, може, ще Схочеш палко молиться?» І поник головою Мойсей. «Горе моїй недолі! Чи ж довіку не вирваться вже Люду мому з неволі?» І упав він лицем до землі: «Одурив нас Єгова!» І почувся тут демонський сміх, Як луна його слова. XIX Гуркнув грім. Задрижали нараз Гір найглибші основи; І один за одним понеслись Передтечі Єгови. Піднялася до стропу небес Чорна хмара стіною, Мов Ніч-мати насупила вид Ненавистю грізною. І заморгала бистро у тьмі Огняними очима, Забурчала, як мати, що, знай, На лиху доню грима. Із тривогою слухав Мойсей Пітьми й блискавок мови, Ні, не чути ще серцю його У них гласу Єгови. І ревнув понад горами грім, З жаху їжиться волос, Завмира серце в груді... та ні, Не Єгови се голос. Поміж скелі завили вітри, Їх сердитії нути Кліщать душу, мов стогін, та в них Ще Єгови не чути. Ось із градом і дощ злопотів, І заціпила стужа, І в безсиллі свойому душа Подається недужа. Та ось стихло, лиш води дзюрчать, Мов хтось хлипає з жалю, З теплим леготом запах потяг З теребінт і мигдалю. І в тім леготі теплім була Таємничая мова, І відчув її серцем Мойсей: Се говорить Єгова. «Одурив вас Єгова? А ти ж Був зо мною на згоді? І контракт підписав, і запив Могорич при народі? Бачив плани мої і читав В моїй книзі судьбовій? Бачив кінці і знаєш, що я Не устоявся в слові? Маловіре, ще ти не почавсь В материнській утробі, А я кождий твій віддих злічив, Кождий волос на тобі. Ще не йшов Авраам з землі Ур На гарранські рівнини, А я знав всіх потемків його До остатньої днини. Вбогий край ваш, вузький і тісний І багатством не блиска? А забув, що тісна і вузька І найбільших колиска. Прийде час, з неї виведу вас На підбої та труди. Так, як мати дитину в свій час Відлучає від груди. Тут на полі скупім і худім, Наче терен на ріни, Виростайте ціпкі і тверді До великої зміни. О, я знаю ту вашу ціпку, Ненаситную вдачу! Ви б на жизній землі розповзлись На подобу будячу. Ви б і тілом, і духом своїм Присмоктались до скиби, І зловив би вас Маммон у сак, Як товстючії риби. Таж в Єгипті ви гнулись в ярмі, Наїдавшися ласо... Відригаться вам буде повік Те єгипетське м'ясо. І, зірвавшися з сеї землі Та розбивши всі карби, Ви розвієтесь світ здобувать, Його соки і скарби. Та зарік я положу твердий На всі ваші здобутки, Мов гадюку на скарбі, дам вам З них турботи і смутки. Хто здобуде всі скарби землі І над все їх полюбить, Той і сам стане їхнім рабом, Скарби духу загубить. Своїх скарбів невольник і пан, За ціну сліз і крови, Щоб збільшити їх, мусить він сам Руйнувать їх основи. І як п'явка, що кров чужу ссе,- Йому лік, сама гине,- Так і вас золотий океан На мілизні покине. В золотім океані вас все Буде спрага томити, І не зможе вас хліб золотий Ані раз накормити. І будете ви свідки мені З краю світу до краю, Що лиш духу кормильців з усіх Я собі вибираю. Хто вас хлібом накормить, той враз З хлібом піде до гною; Та хто духа накормить у вас, Той зіллється зо мною. Ось де ваш обітований край, Безграничний, блистячий, І до нього ти людям моїм Був проводир незрячий. Ось де вам вітчина осяйна, З всіх найкраща частина! Лиш дрібненький задаток її Вам отся Палестина. Се лиш спомин вам буде, лиш сон, Невгасаюча туга, Щоб, шукавши її, став мій люд Паном земного круга. А що ти усумнивсь на момент Щодо волі моєї, То, побачивши сю вітчину, Сам не вступиш до неї. Тут і кості зотліють твої На взірець і для страху Всім, що рвуться весь вік до мети І вмирають на шляху!»