XX Ходить туга по голій горі, Мов туман по пустині, Сіє думи й бажання свої По широкій країні. Сипле цвіти й листки, що давно Вже зів'яли й пожовкли, Підіймає в душі голоси, Що давно вже замовкли. Що ще вчора байдужне було, Нині любе й шановне; Що ще вчора топтав, оплював, Нині святості повне. У гебрейському таборі ніч Проминула в тривозі; Скоро світ, всі глядять: він ще там, На скалистій віднозі? Ні, нема! І було те «нема», Мов жах смерті холодний. Чули всі: щезло те, без чого Жить ніхто з них не годний. Те незриме, несхопне, що все Поміж ними горіло, Що давало їм смисл життєвий, Просвітляло і гріло. І безмежна скорбота лягла На затвердле сумління, І весь табір мов чаром попав В отупіння й зомління. Одні одним у лиця бліді Поглядали без впину, Мов убійці, що вбили у сні Найдорожчу людину. Чути тупіт. Чи вихор в степу? Чи збуваєсь пророцтво? Се Єгошуа, князь конюхів, І за ним парубоцтво. Гонять стада, кудись-то спішать... Чи де напад ворожий? Всіх їх гонить безіменний страх, Невідомий перст божий, Голод духу і жах самоти І безодні старої... А Єгошуа зично кричить: «До походу! До зброї!» І зірвався той крик, мов орел, Над німою юрбою, Покотився луною до гір: «До походу! До бою!» Ще момент - і прокинуться всі З остовпіння тупого, І не знатиме жаден, що вмить Приступило до нього. Ще момент - і Єгошуї крик Гірл сто тисяч повторить; Із номадів лінивих ся мить Люд героїв сотворить. Задуднять - і пустині пісок На болото замісять, Авірона камінням поб'ють, А Датана повісять. Через гори полинуть, як птах, Йордан в бризки розкроплять, Єрихонськії мури, мов лід, Звуком трубним розтоплять. І підуть вони в безвість віків, Повні туги і жаху, Простувать в ході духові шлях І вмирати на шляху...

Львів, січень до липня 1905