XVI А Мойсей борикався, горів, Добивався до ціли, А як ніч залягла на горі, Впав на землю зомлілий. Захиталася скеля під ним Із усіми шпилями, І безтямний лежав він, немов У колисці у мами. Якась пісня тужлива над ним Сумовито бриніла, І рука колихала його Пухова, сніжно-біла. І почулися тихі слова: «Бідний, бідний мій сину! Ось що з тебе зробило життя За маленьку часину! Чи давно ж я плекала тебе І водила за руку? Чи на те ж я дала тебе в світ, Щоб терпів таку муку? Скільки зморшків на твоїм чолі! І зв'ялене все тіло! І волосся, що гладила я, Наче сніг, побіліло! А колись ти від мене притьмом Рвавсь на бої та герці! Бач, до чого дійшов! А скажи, Кілько ран в твоїм серці! Бідна, бідна дитино моя! Потерпів єси много! Ще й сьогодні... на сонці весь день! І пощо було того? На молитві! В народу свого І минуле, й будуще Ти молитвою вникнути рад,- Ох, дитя невидюще! Ось я камінь із кручі зіпхну, І піде він валиться Від скали до скали, з яру в яр, І скакати, і биться. Тут покине шматок, там другий, І летить, і гуркоче,- І чи зна хто, де кождий шматок Заспокоїться хоче? Я тверджу: і Єгова не зна! І молись хоч і клінно, А де мусить упасти шматок, Там впаде неодмінно. В нім самім його керма і власть, В нім самім ота сила, Що назначує місце йому, Що його сотворила. І хоч як твій Єгова міцний, Він ту силу не змінить І одного сього камінця У лету він не спинить. Ось пилок: ледве зір твій його Добачає тремтіння, А Єгова не може його Повернуть в неісніння. І не може звеліти йому Йти по шляху не тому, Як яким його гонить повік Ота сила, що в ньому. Се ж пилок! Що ж казать про народ, Многодушну істоту, Де в рух має вносить кожда душа Частку свойого льоту? Про Оріона пісню ти чув, Про гіганта сліпого, Що, щоб зір відзискать, мандрував Аж до сонця самого? А на плечах поводиря ніс, Сміхованця-хлопчину, Що показував шлях йому - все Інший в кожду годину. «Ти до сонця веди мене, хло!» Той вів рано до сходу, А на південь в полуднє, під ніч,- До західного броду. А Оріон іде все та йде, Повний віри в те сонце, Повний спраги за світлом, що ось Йому блисне вже конче. Через гори і море свій хід Велетенський простує, А не зна, що на плечах його Хлопчик з нього жартує. Сей Оріон - то людськість уся, Повна віри і сили, Що в страшному зусиллі спішить До незримої ціли. Неосяжнеє любить вона, Вірить в недовідоме; Фантастичнеє щоб осягнуть, Топче рідне й знайоме. Строїть плани не в міру до сил, Ціль не в міру до актів, І жартує з тих планів її Хлопчик - логіка фактів. І, як той дивовижний сліпець, Що чужим очам вірить, Все доходить не там, куди йшла, В те трафля, в що не мірить. А ти молишся! Бідне дитя! Де твій розум, де сила! Ти ж хапаєшся піну благать, Щоб ріку зупинила!» XVII Щось було спочатку в тих словах, Наче чистії води; Віяв свіжістю, добрістю з них Якийсь дух охолоди. Та помалу душне щось тягло, Наче самум пустині, І робилося лячно, немов В ніч без світла дитині. І жахнувся Мойсей, і з землі Підволікся насилу, І сказав: «Пощо мучиш мене, Поки ляжу в могилу? Ти не мати моя! З твоїх слів Не любов помічаю. Ти не мати! О ти Азазель, Темний демон одчаю. Відступись! Заклинаю тебе Тим ім'ям штирочертним! Я не вірю тобі! Ти брехун, Хоч ти будь і безсмертним». І почулися тихі слова: «Нерозумна дитина! Ти кленеш мене ним, а я ж сам Його сили частина. Що мені твоя вбога клятьба! Ти б умер із одчаю, Якби сотую частку лишень Знав того, що я знаю. Ти кленеш, як твою сліпоту Ткнув промінчик пожежі, В якій я живу й він - понад всі Часу й простору межі. Ось розсуну ще крихту тобі Тіснозорості таму: Глянь на край той, що він обіцяв Праотцю Аврааму!» І заблис увесь захід огнем, І уся Палестина Стала видна Мойсею з гори, Мов широка картина. А незримий товариш його, Знай, потихо говоре: «Бачиш зеркало чорне внизу? Се є Мертвеє море. А по той бік високі шпилі До небесної стелі Простягаються круто рядом,- Се там Кармелю скелі. Глянь на північ, де гори Сіон - Євусеї кочують, А як крикнути добре з гори, Амореї почують. Отся срібная стрічка - Йордан В Мертве море впадає; Близько устя його Єрихон Бродового жадає, Одинока долина над ним, Та тісняться до неї Амоніти по сей бік ріки, По той бік хананеї. А на заході гори, верхи, Полонини широкі, А на північ мале озерце І знов гори високі. Ось тобі й Палестина уся, Край овець і ячменю, Від Кадеса до Кармеля всю Мов затулиш у жменю, Ні шляхів тут широких нема, Ні до моря проходу! Де ж тут жить, розвиваться, рости І множиться народу?» Та відмовив понуро Мойсей: «Хто дав з каменя воду, Той сей край перемінить на рай Для свойого народу!»