Чоловік відкинув нав’язливі сумніви. Він не міг змінити минуле й роки, коли відмовлявся визнати існування Френка, але може зробити щось для Ханни тепер. Шерборни будуть покарані. Він про це подбає.

Поттс вимкнув лампу, спостерігаючи, як у місячному світлі поблискувала срібна рамка фотографії Еллен, і відкинув думки про те, що ж у цю ніч відчували Ґрейсмарки.

Розділ 27

Відколи Ізабель повернулася, вона постійно ловила себе на тому, що шукає Люсі. Де ж вона могла подітися? Чи не час їй спати? Що приготувати їй на обід? Тоді мозок жінки виправляв її, нагадував про те, що трапилося, і вона проходила через біль втрати знову й знов. Що відбувалося з її дочкою? Хто годував її? Роздягав? Люсі, напевне, зовсім розгублена.

Згадка про обличчя дівчинки, коли та була змушена проковтнути гірке снодійне, здушила горло Ізабель. Вона спробувала стерти це іншими спогадами: Люсі гралася в піску; Люсі, тримаючись за ніс, стрибнула у воду; її обличчя, коли вона спала вночі, спокійне, безтурботне, досконале. Немає більш дивовижного видовища у світі, ніж ваша дитина під час сну. Усе тіло Ізабель несло на собі відбитки дівчинки: пальці пам’ятали гладкість її волосся, коли вона розчісувала його, стегна — вагу дівчинки й те, як міцно вона охоплювала ногами мамину талію; Ізабель пам’ятала теплу м’якість її щік.

Поки вона жила цими спогадами, шукала в них відраду, як нектар у квітах, котрі в’янули, над нею нависало щось темне, щось, на що вона боялася поглянути. Воно приходило до неї в снах, розпливчасте й жахливе. Воно кликало її: «Ізі! Ізі, любове моя…» Але вона не могла повернутися до нього й струшувала плечима, ніби боячись, що її схоплять. Задихаючись, жінка прокидалася з болем у животі.

У той же час батьки Ізабель сприйняли її мовчання за недоречну відданість. «Мені нічого сказати» — були єдині її слова того дня, коли вона вперше прийшла додому, і вона повторювала їх щоразу, коли Білл і Віолетта робили спроби заговорити про Тома і те, що сталося.

Камери в поліційному відділку, як правило, служили для того, щоб дати можливість п’яним проспатися або заспокоїти розгніваного чоловіка й узяти з нього обіцянку не вирішувати все кулаками. Досить часто чергові навіть не замикали двері камери, а якщо на їхній зміні був хтось, кого вони знали, нерідко тягнули його до кабінету, щоб скоротати час за грою в карти, чудово знаючи, що ув’язнений не втече.

Сьогодні Гаррі Ґарстоун був особливо схвильований, адже нарешті він охороняв серйозного злочинця. Він і досі нервував через те, що його не було на нічному чергуванні рік тому, коли привезли Боба Гітчинґа з Керридейла. Відтоді як той хлопець повернувся з Ґалліполі, він мав проблеми з головою. Коли посперечався через материн заповіт із братом, що ґаздував на сусідній фермі, то взяв сікач для м’яса і зарубав його. Для нього це закінчилося шибеницею.

Отож тепер Ґарстоун насолоджувався дотриманням процедури. Він дістав інструкцію про порядок та умови утримання засуджених, узятих під варту, щоб перевірити, чи додержувався сам букви закону.

Ральф попросив побачитися з Томом, і констебль показово заглянув до інструкції, поцвікав зубами й, крутячи своєю квадратною щелепою, сказав:

— Шкода, капітане Еддикоте. Я хотів би дозволити вам, але тут написано…

— Не розказуй мені дурниць, Гаррі Ґарстоуне, або я поговорю з твоєю матір’ю.

— Однак тут чітко написано…

Стіни відділку були тонкими, тому констебля перервав голос Вернона Накі, котрий навіть не виходив зі свого кабінету:

— Не мудруй, Ґарстоуне. Ув’язнений — доглядач маяка, а не Нед Келлі[12]. Впусти відвідувача.

Пониклий констебль на знак протесту сердито дзенькав ключами, поки відчиняв замкнені двері та вів Ральфа вниз сходами і якимось темним коридором аж до камер, обгороджених ґратами. В одній з них на полотняних нарах біля стіни сидів Том. Він поглянув на зблідлого та змарнілого Ральфа.

— Томе, — сказав шкіпер.

— Ральфе, — кивнув Том у відповідь.

— Прийшов, як тільки зміг. Гільда передавала привіт, — сказав він, — і Блуї теж. — Він сипав вітаннями, наче дрібними монетами з кишень.

Том знову кивнув.

Двоє сиділи в тиші. Через деякий час Ральф промовив:

— Якщо хочеш, щоб я пішов…

— Ні, я радий тебе бачити. Тільки нема що розказувати, вибач. Нічого, якщо ми трохи помовчимо?

У Ральфа було багато запитань, і власних, і його дружини, але він мовчки сидів на хиткому стільці. День розігрівався, й дерев’яні стіни порипували, ніби створіння, що потягувалося після сну. Надворі щебетали медолюби та трясогузки Віллі. Кілька разів дорогою пронеслись автомобілі, заглушаючи сюрчання цвіркунів і цикад.

Голова Ральфа аж гула від думок, і він ледь стримувався, щоб не заговорити. Чоловік навіть притиснув стегнами свої долоні, щоб подолати бажання потрусити Тома за плечі. Не в силах довше опиратися, він нарешті викрикнув:

— Заради Бога, Томе, що відбувається?! А що ж це говорять, ніби Люсі — дитина Ронфельдтів?

— Це правда.

— Не може бути… Якого дідька?

— Я все пояснив поліції, Ральфе. Мені нема чим хвалитися.

— То про це ти говорив, коли на Янусі казав, що не знаєш, як вчинити правильно?

— Усе не так просто.

Настало довге мовчання.

— Розкажи мені, що трапилося.

— Не має сенсу, Ральфе. Тоді я осковзнувся, а тепер прийшов час відповідати за це.

— Заради Бога, хлопче, дозволь мені принаймні допомогти тобі!

— Ти тут нічого не вдієш. Я в цій справі сам.

— Що б ти не зробив, ти хороша людина, і я не можу стояти й дивитися, як тебе затягує вниз. — Він підвівся. — Дозволь мені знайти тобі кваліфікованого адвоката. Подивимося, що він зможе зробити.

— Ральфе, адвокат навряд чи допоможе чимось. Від священика більше користі було б.

— Але всі ці нісенітниці, які про тебе говорять!

— Не все, Ральфе, не все.

— Скажи мені просто в очі, що ти зробив усе це! Що ти залякував Ізабель! Хлопче, подивись мені в очі та скажи, і я дам тобі спокій.

Том уважно розглядав тріщинку на дерев’яній стіні.

— От бачиш! — вигукнув Ральф із тріумфом. — Ти не можеш цього зробити!

— Я був відповідальним за маяк, а не вона. — Том дивився на Ральфа й роздумував, чи можна взагалі йому щось сказати, пояснити, не ставлячи під загрозу Ізабель. Нарешті він вимовив: — Ізі достатньо постраждала. Вона більше не витримає.

— Вийшовши на лінію вогню, ти справі не допоможеш. Тут потрібно добре розібратися.

— Немає в чому розбиратися, Ральфе, як і немає шляху назад. Я їй завинив.

Чудеса трапляються. Тепер це знали всі. Після того як повернулася Ґрейс, преподобний Норкелз зіткнувся зі значним збільшенням своєї пастви, особливо жінок. Багато матерів, у яких з’явилася надія знову побачити улюбленого сина, і багато вдів, у котрих чоловіків забрала війна, взялися до молитви з новою силою, уже не вважаючи нерозумним молитися про безнадійне. Святий Юда ще ніколи не отримував стільки уваги. Тупий біль утрати, що пробудився, немов ще незагоєна туга, згладжувався свіжим бальзамом надії.

Джеральд Фіцджеральд сидів навпроти Тома, стіл між ними був завалений паперами, серед яких виділялася рожева стрічка, що нею перев’язували матеріали захисту. Адвокат Тома, низький лисуватий чоловік, котрий нагадував жокея в костюмі-трійці, виглядав жилавим, але спритним. Минулого вечора він прибув поїздом із Перта й перечитав справу за вечерею в ресторані «Емприс».

— Вам було пред’явлено офіційне звинувачення. Виїзний суддя приїжджає в Партаґез що два місяці, і він недавно був тут, тому ви перебуватимете під вартою, поки він не повернеться. Та для вас, безумовно, набагато краще залишатися під вартою в цій тюрмі, ніж у в’язниці в Олбані. Ми використаємо час, щоб підготуватися до попереднього слухання.

12

Нед Келлі — відомий австралійський розбійник.