— Мені нічого сказати, — і залилася сльозами.

Том пив чай повільно, спостерігаючи за клубами пару, що розчинялися в теплому повітрі. Денне світло косими променями пробивалося крізь високі вікна бідно обставленої кімнати. Потерши щетину на підборідді, Том згадав ті дні, коли гоління й навіть умивання були просто неможливими.

— Ще чашку? — запитав Накі рівним голосом.

— Ні. Дякую!

— Курите?

— Ні.

— Продовжимо. До острова прибило човен. Невідомо звідки.

— Я вже все це розповідав на Янусі.

— І будете розказувати стільки, скільки я захочу! Отже, ви побачили човен.

— Так.

— І в ньому була дитина.

— Так.

— У якому стані вона перебувала?

— Здорова. Плакала. Однак була здоровою.

Накі записував.

— Там же був чоловік.

— Тіло.

— Чоловік, — сказав Накі.

Том подивився на нього, обдумуючи виправлення.

— Ви ж звикли відчувати себе «королем замку» на Янусі, так?

Том зважив на іронію, яку помітив би кожен, хто знав про життя доглядачів, але промовчав.

Накі продовжував:

— Вважали, що це зійде вам з рук? Навколо ні душі.

— Справа була не в цьому.

— І ви вирішили залишити дитину. Ізабель якраз втратила свою. Ніхто б і не здогадався. Усе так і було?

— Я сказав вам, що я сам усе вирішив і примусив Ізабель погодитися.

— Лупцювали свою дружину, так?

Том подивився на поліцейського.

— Ви і справді так думаєте?

— Це через те вона втратила дитину?

Том був шокований.

— Вона так сказала?!

Накі мовчав, Том набрався духу.

— Слухайте, я вже розповів вам про те, що сталося. Вона намагалась відрадити мене від цього. Я винен в усьому, у чому ви хочете звинуватити мене, давайте закінчимо, тільки залиште в спокої мою дружину.

— Не вказуйте, що я повинен робити! — відрубав Накі. — Я не ваш ординарець. Я зроблю все, що я вирішу, коли буду готовий до цього. — Він відсунув свій стілець від столу і схрестив руки на грудях. — Чоловік у човні…

— Що ви хочете почути?

— У якому стані він був, коли ви його знайшли?

— Він був мертвий.

— Ви впевнені?

— Я бачив достатньо трупів свого часу.

— Чому я повинен вірити в це?

— Чому я повинен брехати?

Накі витримав паузу, щоб ув’язнений відчув усю вагу цього навислого запитання. Том ніяково ворухнувся в кріслі.

— Точно! — сказав Накі. — Чому ви повинні брехати?

— Моя дружина підтвердить, що він був мертвий, коли прибило човен.

— Та сама дружина, яку ви змусили брехати?

— Це ж зовсім різні речі: прихистити дитину і…

— Убити людину? — продовжив Накі.

— Запитайте її.

— Я питав, — сказав спокійно поліцейський.

— Тоді ви знаєте, що він був мертвий.

— Я нічого не знаю. Вона відмовляється говорити про це.

Том відчув нищівний удар у грудях. Він відвів погляд.

— Що саме вона сказала?

— Що їй нічого сказати.

Том опустив голову.

— Боже всемогутній! — пробурмотів собі під ніс, перш ніж відповісти. — Усе, що я можу, — це знову повторити те, що сказав. Я ніколи не бачив того чоловіка живим. — Він зчепив пальці. — Якби я міг просто побачити її, поговорити з нею…

— Це неможливо. Крім того, що це заборонено, у мене склалося враження, ніби вона не говоритиме з вами, навіть якби ви були останньою людиною на землі.

Ртуть. Захоплююча, але непередбачувана речовина. Вона може тримати тонну скла на маяку, однак спробуйте покласти палець на краплю, і та висковзне з-під нього. Цей образ постійно спливав у голові Тома, коли він згадував про Ізабель по закінченню допиту Накі. Він відновив у пам’яті дні після останнього викидня, коли намагався заспокоїти дружину.

— У нас усе буде добре. Тільки ти і я. Мені цього достатньо до кінця нашого життя.

Її очі зустрілися з його очима, і чоловіка кинуло в холод. У них був розпач, переможеність.

Він хотів доторкнутися до неї, але вона відсторонилася.

— Тобі стане легше. Усе зміниться на краще. Просто треба трохи почекати.

Вона раптом знялася з місця й кинулася до дверей, зігнувшись на мить від болю, і, накульгуючи, пішла в ніч.

— Ізі! Заради Бога, зупинися. Ти поранишся!

— Я зроблю навіть гірше!

У ту безвітряну теплу ніч на небі погойдувався місяць. Довга біла нічна сорочка, яку Ізабель одягнула в першу шлюбну ніч чотири роки тому, світилася на ній, як повітряний ліхтарик, крихітна біла точка в океані пітьми.

— Я не можу це винести! — Вона кричала так голосно й пронизливо, що прокинулися кози й почали бігати по загону, дзеленькаючи дзвіночками. — Я більше не можу це винести! Господи, чому ти змушуєш мене жити, коли мої діти вмирають? Краще б померла я! — Спотикаючись, вона кинулася до скелі.

Він, наздогнавши, обняв її.

— Заспокойся, Ізі!

Але вона вирвалася й знову побігла, накульгуючи, коли біль ставав нестерпним.

— Не кажи мені, що треба заспокоїтися. Як мені заспокоїтися, ти, дурний дурню?! Це твоя провина. Я ненавиджу це місце! Я ненавиджу тебе! Я хочу свою дитину! — Маяк освітив стежку трохи далі від неї, та його промені не зачепили жінку. — Ти не хотів його! Ось чому він помер. Він відчував, що тобі до нього байдуже!

— Ходи, Із! Повертайся додому.

— Ти нічого не відчуваєш, Томе Шерборне! Я не знаю, де твоє серце, але не всередині тебе, це точно!

Людина має певні межі того, що може витримати. Він бачив це досить часто. Відважні хлопці були готові завдати фрицам страху й переживали обстріли, сніг, воші та бруд іноді роками, а потім щось у них просто ламалося, і вони закривалися в собі так глибоко, що їх ніхто не міг зачепити. Або розверталися до вас, ішли на вас із багнетом, сміючись, як маніяки, і плачучи водночас. Боже милий, він подумав про свій стан перед тим, як усе було скінчено…

Хто він такий, щоб судити Ізабель? Вона просто дійшла до межі, от і все. У кожного є такий рубіж. У всіх. І, забравши від неї Люсі, він довів дружину до цього.

Пізно вночі Септимус Поттс стягнув черевики й поворушив пальцями ніг у тонких вовняних шкарпетках. Він застогнав від знайомого хрусту в спині. Чоловік сидів збоку на твердому евкаліптовому ліжку, вирізьбленому з дерева, зрубаного в його лісі. Єдиним звуком у величезній кімнаті було цокання дорожнього годинника на тумбочці. Оглядаючи свою розкішну спальню — накрохмалена білизна, виблискуючі меблі, портрет покійної дружини Еллен — при світлі електричних ламп, затінених матовими рожевими абажурами, він зітхнув. Образ його онуки, засмученої та переляканої, і досі стояв перед очима. Маленька Ґрейс, яку всі, крім Ханни, вважали мертвою. Життя. Хто ж знав, що все так обернеться?

Це горе, цей відчай через утрату матері… Він ніколи не думав, що побачить щось подібне знову після смерті Еллен, поки не зіткнувся зі своєю онукою в саду. Коли чоловік подумав, що життя зіграло з ним усі можливі жарти, воно, як злий шулер, витягнуло нову карту. Септимус знав, через що тепер проходить дівчинка. У його душу закралися сумніви. Можливо… це було надто жорстоко — тримати її подалі від тієї Шерборн…

Поттс ізнову подивився на портрет Еллен. У Ґрейс була така сама лінія підборіддя. Може, вона виросте такою ж красунею, як її бабуся. У мріях він перенісся у всі наступні святкування Різдва та днів народження. Єдине, чого хотів, — щаслива сім’я. Він згадав мученицьке обличчя Ханни, з провиною подумав, що такий же вигляд був у неї, коли він намагався перешкодити їй вийти заміж за Френка.

Ні, дитині місце тут, у її справжній родині. З неї пилинки здуватимуть. Поступово вона звикне до справжнього дому та рідної матері. Тільки б Ханна змогла все це витримати.

Поттс відчув, як з його очей бризнули сльози, і ледь стримував гнів. Хтось повинен за це заплатити. Хтось має страждати так, як увесь цей час страждала його донька. Як можна було знайти немовлятко й залишити собі наче сувенір?