Том запитально подивився на нього.

— На цьому слуханні вирішать, чи є підстави для притягнення вас до відповідальності. Якщо вони існують, вас передадуть до суду в Олбані або Перті. Залежить від ситуації.

— Якої? — запитав Том.

— Давайте розглянемо звинувачення, і ви дізнаєтесь, — сказав Фіцджеральд. Він знову поклав аркуш перед Томом. — Ну, вони розкинули сітку досить широко. Кримінальний кодекс Західної Австралії, Закон про державну службу Співдружності, Закон про коронерський суд Західної Австралії, Закон Співдружності про злочини. Справжній бардак. — Він посміхнувся й потер руки. — Це мені подобається.

Том здивовано підвів брову.

— Це значить, що вони збирають усе підряд, не впевнені, що можна повісити на вас, — продовжив адвокат. — Нехтування обов’язками, передбаченими законом, — два роки і штраф. Неналежне поводження з тілом — два роки каторжних робіт. Неповідомлення про труп, — підсміювався адвокат, — це лише десять фунтів штрафу. Подання неправдивої заяви, щоб зареєструвати народження, — два роки каторжних робіт і двісті фунтів штрафу. — Він почухав підборіддя.

Том наважився спитати:

— А чим загрожує викрадення дитини? — Він уперше сказав ці слова вголос і здригнувся.

— Стаття 343 Кримінального кодексу. Сім років каторги. — Адвокат зморщив рот і кивнув сам собі. — Ваша перевага, пане Шерборне, у тому, що закон охоплює стандартні ситуації. Закони розробляються, щоб описати те, що чиниться в більшості випадків. Так, стаття 343 належить до… — він узяв пошарпану книжку й зачитав: — будь-яких осіб, котрі з наміром позбавити будь-кого з батьків їхньої дитини… насильно чи обманним шляхом заманюють або утримують дитину…

— І що з того? — запитав Том.

— Їм не вдасться це скинути на вас. На щастя, немовлята зазвичай не залишають своїх матерів, якщо хтось сам їх не викраде. І не добираються самі до майже незаселеного острова. Розумієте? У них немає необхідних елементів складу злочину. Ви насильно не «утримували» дитину, тобто, з юридичної точки зору, дитина могла б піти від вас тоді, коли б захотіла. Також ви не «заманювали» її. І вони ніколи не зможуть довести «намір позбавити», бо ми скажемо: ви чесно вірили, що батьки були мертві. Отже, думаю, я зможу з цим впоратися. Ви герой війни, маєте Військовий хрест з нашивкою. Більшість судів поблажливо поставиться до хлопця, який ризикував життям заради своєї країни й ніколи не встрявав у неприємності.

Обличчя Тома розслабилося, але, коли адвокат продовжив, його вираз змінився.

— Але, пане Шерборн, суду не подобаються брехуни. Насправді, вони не люблять їх так сильно, що за фальшиве свідчення карають сімома роками каторги. А якщо брехун прикриває справжнього винуватця, то це перешкоджання правосуддю і додаткові сім років. Розумієте, до чого я хилю?

Том подивився на нього.

— Закон любить переконатися, що покарання отримують винуватці. Судді трохи прискіпливі в таких речах. — Адвокат підвівся, підійшов до вікна й подивився крізь ґрати на дерева надворі. — А от якби я ввійшов у суд і розповів історію про бідолашну жінку, хто не пам’ятала себе від горя після народження мертвої дитини, про жінку, у якої було трохи не все гаразд із головою і котра не розрізняла добре від поганого, якби я розповів історію про те, як її чоловік, порядний хлопець, котрий завжди виконував свої обов’язки і лише цього разу, намагаючись хоч якось допомогти своїй дружині, дозволив серцю взяти гору над здоровим глуздом і підтримав її ідею… Я зміг би переконати в цьому суддю. Я зміг би переконати в цьому суд присяжних. Суд мав би те, що ми називаємо «привілеєм для пом’якшення вироку», право винести толерантніший вирок і для дружини теж. Але на цю хвилину мій клієнт, за власним визнанням, не тільки брехун, а й тиран. Чоловік, настільки стурбований тим, що люди подумають, наче в нього з його «дружком» не все гаразд, який вирішує залишити крихітне маля й змушує свою дружину брехати про це.

Том випрямив спину.

— Я сказав те, що сказав, — відреагував на це Фіцджеральд і продовжував: — Якщо ви справді з тих, хто міг би зробити подібне, то поліція чудово знає, що такі люди не зупиняться ні перед чим, щоб отримати все, що вони хочуть. Якщо ви з тих, хто бере те, що хоче, тому що може це зробити, хто готовий примусити дружину діяти під тиском, то, можливо, ви з тих, хто здатен убити, щоб отримати бажане. Ми всі знаємо, що ви робили це під час війни. — Адвокат зробив паузу. — Ось що можна сказати.

— У цьому мене не звинуватили.

— Поки що ні. Але подейкують, ніби той сержант з Олбані мріє дістатися до вас. Я вже пересікався з ним раніше і можу сказати, що він справжній виродок.

Том, глибоко вдихнувши, похитав головою.

— І він надзвичайно задоволений, що ваша дружина не підтверджуватиме вашу розповідь про те, що Ронфельдт уже був мертвий, коли ви його знайшли. — Адвокат накручував на палець малинову стрічку, якою перев’язували справу. — Вона, напевно, відчуває до вас відразу. — Розкрутивши стрічку, він повільно продовжив: — Можливо, ненавидить, бо ви примусили її брехати про дитину. А може, тому, що ви вбили людину. Але найбільш імовірним я вважаю те, що вона ненавидить вас, бо ви видали таємницю.

Том не відповів.

— Довести, як саме помер той хлопець, — справа обвинувачення. З тілом, що пролежало в землі майже чотири роки, зробити це непросто. Там майже нічого не залишилося. Немає ні тріщин, ні зламаних кісток. Лише записи лікаря про його хворе серце. Зазвичай коронер виносить відкритий вердикт. Якщо ви зізнаєтесь і відкриєте всю правду.

— А якщо я визнаю себе винним за всіма звинуваченнями, скажу, що примусив Ізабель підкорятися, а інших доказів не виявиться, її ніхто не зачепить, так?

— Так, але…

— Тоді я все беру на себе.

— Проблема в тому, що на вас можуть навісити набагато більше, ніж ви розраховуєте, — сказав Фіцджеральд, збираючи папери в портфель. — У нас немає ані найменшого уявлення відносно того, що ваша дружина, коли раптом заговорить, розкаже про те, що ви зробили чи не зробили. На вашому місці я б добряче все обдумав.

Якщо люди витріщалися на Ханну ще до того, як повернулася Ґрейс, то тепер вони почали ще більше приглядатися до неї. Після зустрічі матері й доньки вони очікували якоїсь дивовижної трансформації, як у хімічній реакції. Але з цього боку їх чекало розчарування: дитина була засмучена, а мати знервована. Замість того щоб запалити свої щоки рум’янцем, Ханна стала більш виснаженою, а кожен плач Ґрейс примушував її задумуватися над тим, чи правильно вона вчинила, забравши дівчинку.

Старі вахтові журнали з Януса поліцейські вилучили, коли досліджували почерк на листах до Ханни. Помилки не було, той самий рівний стиль письма в обох зразках. Не виникало проблем і з брязкальцем, яке впізнав Блуї. Лише дитина змінилася так, що її не можна було впізнати. Ханна вручила Френкові крихітне темноволосе маля вагою дванадцять фунтів, а доля повернула їй перелякану норовливу біляву дівчинку-підкидька, яка могла стояти, ходити і ревіти, поки обличчя не багровіло та з підборіддя не починали скапувати сльози. Упевненість, із якою Ханна справлялася з немовлям у перші тижні його життя, швидко звелась нанівець. Ритми близькості, розуміння з півслова, котрі, як сподівалася Ханна, скоро відновляться, були загублені для неї: дитина відповідала непередбачено. Вони нагадували двох танцюристів, що ніяк не могли попасти в такт.

Ханну шокували моменти, коли вона втрачала терпіння, бо дочка, яка спершу їла, спала та купалася тільки після запеклих баталій, пізніше просто замкнулася в собі. Після стількох років мрій про свою донечку Ханні навіть у найгіршому кошмарі не могло наснитися таке жахіття. У відчаї вона повела дитину до лікаря Самптона.

— Ну, — сказав пухкий лікар, відклавши стетоскоп на стіл, — фізично вона абсолютно здорова. — Він штовхнув банку драже в напрямку Ґрейс. — Пригощайтеся, юна леді.

Дівчинка, все ще налякана їх першою зустріччю в поліційному відділку, навіть не поворушилася. Ханна взяла банку і сама запропонувала їй.