Ці слова так мене шокували та розчулили, що я зреагував на них геть розгублено й став заникуватися, тож вона пожаліла мене і звернула розмову на іншу тему. Та щоразу, коли я їх згадував, я відчував, як мене овіює теплом. З не меншою втіхою (хоч і з певним відчуттям сорому) я пригадую, як була вражена Піппа, коли я повідомив їй новину телефоном. Знову й знову я пригадував, як вона приголомшено замовкла, сказавши:

— Що? — а потім, опанувавши себе, промовила: — О, Тео, як чудово! Як мені хочеться познайомитися з нею!

— О, вона дивовижна! — сказав я з отруйним підтекстом. — Я кохав її ще відтоді, як ми були дітьми.

І поступово до мене доходило, що це правда. Поєднання минулого з теперішнім було на диво еротичним: я переживав нескінченну втіху, пригадуючи, як дев’ятирічна Кітсі зневажала тринадцятирічного мене (закочувала очі, надувала губи, коли їй доводилося сідати поруч зі мною за столом). І мені будо ще приємніше спостерігати, з яким шоком сприймали повідомлення про наш шлюб люди, які знали нас від дитинства. Ти? І Кітсі Барбур? Справді? З нею? Я обожнював бешкетне баламутство неймовірної ситуації: прослизнути до її кімнати, коли її мати заснула, — до тієї самої кімнати, яку вона тримала замкненою від мене, коли ми були дітьми, кімнати з тими самими рожевими шпалерами, яка анітрохи не змінилася від часів Енді, з тими самими написами «НЕ ЗАХОДЬ», «НЕ ТУРБУЙ», — я спиною відчиняв двері, затягував її туди, Кітсі замикала за нами двері, притуляла палець до мого рота, і ми в солодкій знемозі падали на її ліжко, мама спить, тссс!

Щодня я мав не один привід нагадувати собі, як мені пощастило. Кітсі ніколи не стомлювалася. Кітсі ніколи не сумувала. Вона була лагідною, приязною, веселою. І дуже гарною, з осяйною білосніжною шкірою, яка примушувала чоловіків на вулиці обертатися. Я був у захваті від того, якою комунікабельною вона була, з якою веселою безпосередністю вміла з усіма спілкуватися, — «пір’їнка», як із великою ніжністю називав її Гобі, — ковток свіжого повітря! Усі любили її. І такою заразливою була легкість її серця, що я знав: із мого боку було великою дріб’язковістю прискіпуватися до того, що Кітсі, здавалося, ніколи нічого не хвилювало. Навіть моя люба Керол Ломбард іноді пускала сльозу, згадуючи про своїх колишніх бойфрендів або читаючи в газетах, як люди знущаються зі своїх домашніх тварин чи як закривають деякі бари біля шкіл у Чикаго, звідки вона родом. Але, схоже, Кітсі ніщо не здавалося надто важливим, ніщо не хвилювало й навіть не дивувало її. У цьому вона була схожа на матір і брата, а проте стриманість місіс Барбур та Енді дуже відрізнялися від звички Кітсі робити ущипливий коментар, коли хтось згадував про щось серйозне. («Їй не вельми весело», — якось сказала вона, іронічно зітхнувши і зморщивши носик, коли хтось запитав, як ведеться її матері.) Крім того — я почувався погано й нудотно, коли тільки думав про це, — я намагався знайти бодай якийсь доказ того, що вона засмучена смертю Енді та свого батька, і мене почало непокоїти, що нічого подібного я в ній не помічав. Невже її анітрохи не схвилювало, що вони обидва загинули? Невже вона ніколи не відчувала бажання бодай поговорити зі мною про це? З одного боку, я захоплювався її мужністю, умінням високо тримати голову перед лицем будь-якої трагедії. Можливо, вона й справді надзвичайно стримана, уміє не виявляти свої почуття й не змінювати виразу обличчя. Але в її осяйних синіх очах — таких чарівних на перший погляд — я досі не відкрив великих глибин, тож мене іноді опановувало прикре відчуття, що я блукаю у воді по коліна, сподіваючись, що мені пощастить десь натрапити на глибину і поплавати.

Кітсі поплескала мене по зап’ястку.

— Що?

— «Барніз». Я хочу сказати, що коли ми вже тут, то, може, заскочимо до їхньої крамниці «Все для дому»? Я знаю, мамі навряд чи сподобається, якщо ми тут відмітимось, але, можливо, варто купити щось простіше для повсякдення, а не таке традиційне?

— Ні. — Я потягся до свого келиха й допив те, що в ньому було. — Мені треба повернутися в центр, якщо ти не заперечуєш. Там на мене чекає клієнт.

— А ти повернешся на вечір?

Кітсі винаймала квартиру в районі Східних Сімдесятих разом із двома подругами недалеко від офісу мистецької організації, де вона працювала.

— Не певен. Можливо, мені доведеться з ним повечеряти. Я прийду, якщо зможу.

— Може, встигнеш на коктейль? Будь ласка! Або вип’єш із нами після вечері. Усі будуть дуже розчаровані, якщо ти не з’явишся бодай на хвилинку. Чарльз і Бет…

— Я спробую. Обіцяю. Не забудь їх, — сказав я, кивнувши на сережки, які досі лежали на скатертині.

— Ой! Ні! Звичайно, не забуду! — сказала вона винуватим голосом, схопивши їх і вкинувши в сумочку, як жменю дрібних монет.

Коли ми разом вийшли на вулицю, у різдвяний натовп, мене опанували смуток і розгубленість. А прикрашені стрічками будівлі, яскраво осяяні вікна лише поглибили мій гнітючий смуток: темне зимове небо, сірий каньйон, вистелений коштовностями й хутрами, уся сила й меланхолія багатства.

«Що зі мною не так?» — думав я, коли ми з Кітсі перетинали Медісон-авеню і її рожеве пальто від «Прада» підстрибувало в штовханині. Чому я такий невдоволений Кітсі через те, що вона не тужить за Енді й батьком, через те, що вона вирішила жити далі?

Але, схопивши Кітсі за лікоть і винагороджений її осяйною усмішкою, я на мить відчув, як мої тривоги мене покинули. Минуло вісім місяців відтоді, як я бачив Ріва в тому ресторані у Трайбеці; поки що жоден клієнт не звернувся до мене з претензією, що я продав йому поганий товар, хоч я був цілком готовий визнати свою помилку, якби таке сталося: я, мовляв, недосвідчений, новачок у цьому бізнесі, ось ваші гроші, сер, прошу вибачити мене. Ночами, марно намагаючись заснути, я переконував себе, що коли справи почнуть складатися для мене кепсько, я принаймні залишив не так багато слідів: я документував свої продажі лише в тих випадках, коли без цього не можна було обійтись, а, продаючи дрібні речі, за оплату готівкою пропонував знижку.

І все ж таки. І все ж таки. Це було тільки питання часу. Як тільки до мене з претензіями звернеться один клієнт, за ним посуне лавина. Уже досить погано буде, якщо я зіпсую репутацію Гобі, та коли претензій стане так багато, що я не зможу повертати людям гроші, почнуться суди: суди, в яких буде названо й Гобі як співвласника бізнесу. Важко буде переконати суд, що він не був у курсі моїх дій, а надто коли я продавав речі на рівні шедеврів американського мистецтва; а якби до цього дійшло, то я не був навіть переконаний, що Гобі взагалі став би захищатись, і я міг залишитися перед судом сам-один. На моє щастя, багато людей, яким я щось продав, мали стільки грошей, що їм було на все наплювати. І все ж таки. І все ж таки. Та кому заманеться зазирнути під сидіння отих гепплвайтівських обідніх стільців (наприклад) і помітити, що вони не всі однакові? Що зерно в них не збігається, що ніжки не пасують одна до одної? Або доручать оцінити стіл незалежному експертові й довідаються, що такий шпон не застосовувався в 1770 році, бо ще не був тоді винайдений? Щодня я чекав, коли вийде на поверхню мій перший обман: надійде лист від адвоката або телефонний дзвінок від американського департаменту меблів у «Сотбіз», якийсь декоратор або колекціонер прийде до нашої крамниці й вимагатиме від мене пояснень, Гобі спуститься вниз, послухай-но, в нас проблема, ти маєш вільну хвилину?

Якщо відомості про те, що я весь у боргах, випливуть до весілля, то я навіть не уявляв, що може статися. Я взагалі не міг про це думати. Тоді, либонь, ніякого весілля й не буде. І все ж таки для Кітсі та її матері буде навіть жахливіше, якщо вони довідаються про це згодом, адже Барбури були тепер далеко не в тому матеріальному становищі, у якому вони перебували до смерті містера Барбура. Надходження готівки фактично припинилося. Гроші загрузли в трасті. Мама Кітсі мусила перевести деяких своїх слуг на неповний робочий день, а з іншими їй довелося попрощатися. А тато — як мені зізнався Платт, коли хотів зацікавити мене ще одним проектом із продажу їхнього квартирного антикваріату, — геть схибнувся перед смертю й інвестував більш як половину своєї готівки у «Віста-банк», страховище комерційної банківської діяльності, з суто «сентиментальних міркувань» (прапрадід містера Барбура був президентом одного з перших банків у Массачусетсі, який давно втратив свою назву після злиття з «Вістою»). На лихо, «Віста-банк» перестав виплачувати дивіденди й луснув незадовго до смерті містера Барбура. У результаті місіс Барбур різко скоротила свою участь у доброчинній діяльності, у якій вона колись була такою щедрою; тому й Кітсі мусила піти працювати. А редактор у маленькому пристойному видавництві, як раз у раз зізнавався мені за чаркою Платт, заробляв нині менше, аніж мама колись платила своїй хатній робітниці. Якщо мої справи підуть погано, то я не сумнівався: місіс Барбур зробить усе від неї залежне, щоб допомогти мені; а Кітсі як моя дружина муситиме підтримувати мене, хотітиме вона того чи не хотітиме. Але в такому разі я підклав би їм надто велику свиню, тим більше що Гобі переконав їх (а надто Платта, який особливо тяжко переживав, що родині стало дуже сутужно з грішми), що я такий собі фінансовий чарівник, який прилетів на допомогу його сестрі.