Вона першою запропонувала, щоб ми одружилися. Ми з нею їхали на вечірку. «Шанель № 19», світло-блакитна сукня. Ми вийшли на Паркову авеню, трохи сп’янілі від коктейлів, які вже випили вдома, й вуличні ліхтарі спалахнули в ту мить, коли ми вийшли на вулицю, і ми завмерли на місці й подивились одне на одного: то це ми зробили? Ця мить була такою несподіваною, що ми обоє істерично зареготали — враження було таке, ніби світло виливалося з нас, ніби ми були тим двигуном, який давав електричний струм Парковій авеню. І тоді Кітсі схопила мене за руку й сказала:

— Ти знаєш, що нам треба зробити, Тео?

Я точно знав, що вона хотіла мені сказати.

— Ти в цьому переконана?

— Так, переконана! А ти так не вважаєш? Я думаю, мама буде щасливою!

Ми навіть не призначили дату. Ми знову й знову змінювали її залежно від завантаженості церкви, зайнятості певних учасників урочистості, без яких годі було обійтися, ще в когось там то важливий турнір, то пологи, то біс його знає що. Таким чином наше весілля стало розростатися до велетенських розмірів — чисельністю в кількасот гостей, вартістю в багато тисяч, костюми й хореографія, як на бродвейській виставі, — я не міг збагнути, як наше весілля набуло таких грандіозних масштабів. Я знав, що іноді за весілля, яке виходить із-під контролю, звинувачують матір нареченої, а проте місіс Барбур не мала до цього жодного стосунку, вона тепер майже не виходила зі своєї кімнати й від свого кошика з рукоділлям, ніколи не відповідала на телефонні дзвінки, не приймала запрошень і навіть більше не ходила до перукаря — і це вона, яка раніше відвідувала перукаря через день рівно об одинадцятій годині, перед тим як вирушити на званий обід.

— Хіба мама не буде щасливою? — прошепотіла Кітсі, штовхнувши мене під ребра своїм маленьким гострим ліктем, коли ми поквапно поверталися до кімнати місіс Барбур.

І спогад про те, з якою радістю зустріла місіс Барбур наше повідомлення («Скажи їй ти, — порадила мені Кітсі, — вона буде вдвічі щасливіша, якщо почує це з твоїх уст»), був тією миттю, яку я знову й знову повторював у своїй пам’яті, і вона ніколи мене не стомлювала: її приголомшений погляд, а потім радість, яка розквітла на її холодному, стомленому обличчі. Вона простягла одну руку до мене, а другу до Кітсі, але чудова усмішка — я ніколи цього не забуду — призначалася тільки мені.

Хто б міг подумати, що я можу зробити когось таким щасливим? Чи що сам я можу бути таким щасливим? Я вистрілював почуттями, наче з рогатки; після буття замкненим та анестезованим протягом стількох років моє серце дзвеніло й стукало, літаючи, наче бджола під склом, усе було для нього яскравим, гострим, плутаним, хибним — але це був чистий біль, на відміну від тупого смутку, що гнітив мене протягом років, коли я жив на пігулках, наче гнилий зуб, хворе, брудне ниття чогось зіпсованого. Ясність збуджувала мене; це було так, ніби я зняв забруднені окуляри, які затуманювали все, що я бачив. Усе літо я прожив у практично гарячковому стані: я дзвенів, божеволів, вибухав енергією, харчувався самим лише джином із креветками й надихався стуканням тенісних м’ячиків. І міг думати лише про Кітсі, Кітсі, Кітсі!

Але ось минуло чотири місяці, настав грудень, прийшли холодні ранки, у повітрі дзвеніло Різдво, а ми з Кітсі були заручені, і хіба не щасливим я себе почував? Та хоч усе було надто досконалим, серця й квіти, як у кінці музичної комедії, мене раптом опанувала нудьга. З невідомих причин потік енергії, який проніс мене через усе літо, десь у середині жовтня викинув мене у мряку смутку, що нескінченно простягалася в усіх напрямках: за рідкісними винятками (Кітсі, Гобі, місіс Барбур), я зненавидів усіх людей, що оточували мене, не звертав уваги на те, що вони казали, не міг розмовляти з клієнтами, не міг чіпляти етикетки на свої товари, не міг їздити в метро, уся людська діяльність здавалася мені безглуздою, незрозумілою, таким собі чорним ворушінням мурах у пустельному місці, ніде не було жодного зблиску світла, хоч би куди падав мій погляд; антидепресанти, які я ретельно ковтав вісім тижнів, анітрохи мені не допомогли, не допомогли мені й ті, які я приймав раніше (на той час я вже перепробував їх усі; мабуть, я належав до тих двадцяти відсотків нещасних, у яких виникали не квітучі поля та барвисті метелики, а головний біль та суїцидальні думки); і хоч темрява іноді прояснювалась і я міг бачити своє оточення, знайомі контури поновлювали свої форми, наче меблі в спальні перед світанком, — моя полегкість завжди була тимчасовою, бо цілковитий світанок ніколи не приходив, речі завжди затягувалися темрявою, перш ніж я встигав зорієнтуватись, і я знову відчував, як мої очі наповнюються чорнилом і я провалююсь у пітьму.

Я не знав, чому раптом настрій у мене так зіпсувався. Я не зміг подолати свої почуття до Піппи і знав, що, мабуть, ніколи їх не подолаю, й виходило, з ними мені доведеться жити, зі смутком любити жінку, з якою я ніколи не зможу бути поруч; але більш нагально переді мною постали труднощі (які я раптом виявив), пов’язані з тим, що мене все глибше затягувало у водоверть спілкування. Ми з Кітсі більше не втішалися приємними вечорами à deux[153], тримаючись за руки, самі на диванчику в напівтемряві ресторану. Натомість тепер майже щовечора відбувалися гулянки з її друзями, сповнені гамірних веселощів, коли (засмиканий, не підтриманий наркотиками, напружений до останнього синапса) я був неспроможний виявити достатній соціальний запал, а надто коли почувався стомленим після роботи — а потім до цього ще й додавалися підготовчі заходи до весілля, лавина дрібниць, у яких я мусив брати участь із таким самим ентузіазмом, як і вона, яскравий шквал брошурок і товарів. Цей клопіт вона сприймала як повноцінну роботу: відвідати продавців канцелярських товарів та квітів, вибрати компанію з обслуговування бенкету й постачальників, назбирати зразки тканин і коробок із птифурами та зразками тістечок, хвилюватись і постійно просити мене допомогти їй зробити вибір між практично однаковими відтінками на кольоровій шкалі кремового й лавандового, скоординувати низку «дівочих вечірок» зі своїми дружками та «хлопчачих вікендів» — для мене з друзями друзів (чи, бува, не Платт їх організовуватиме? У такому разі я можу розраховувати принаймні на те, що не залишуся тверезим), — а потім зі стосиками яскравих буклетів обміркувати плани на медовий місяць (Фіджі чи Нантакет[154]? Міконос[155] чи Капрі?).

— Фантастично, — казав я своїм новим люб’язним, спеціально для Кітсі відрепетируваним голосом, — це все просто чудово. — Хоч якщо взяти до уваги стосунки її родини з водою, то здавалося дивним, що вона не виявляла цікавості ані до Відня, ані до Парижа, ані до Праги, ані до будь-якого місця призначення, що не було островом посеред паскудного океану.

Проте я ще ніколи так упевнено не дивився в майбутнє. І коли я нагадував собі про правильність мого курсу, а я нагадував про це собі часто, мої думки летіли не тільки до Кітсі, а й до місіс Барбур, чиє щастя вселяло мені впевненість і розтікалося приємними потоками по каналах мого серця, засушеного протягом багатьох років. Від наших новин вона помітно розквітла й випросталася; вона почала метушитися по квартирі, трохи підфарбовувати губи помадою, а її повсякденні взаємини зі мною стали осяяні постійним мирним світлом, яке збільшувало простір навколо нас і проникало в мої найтемніші закутки.

— Я ніколи не думала, що знову зможу бути щасливою, — зізналася вона мені одного вечора за обідом, коли Кітсі несподівано підхопилася на ноги й побігла до телефону, як мала звичку робити, і ми залишилися тільки вдвох за столом у її кімнаті, незграбно колупаючи паростки спаржі та стейки з лосося. — Бо ти завжди був таким добрим до Енді, підбадьорював його, підтримував його впевненість у собі. Він завжди був найкращим поруч із тобою. І я така рада, що ти станеш офіційним членом нашої родини, що ми тепер зробимо наш зв’язок законним, бо — можливо, мені й не варто це казати, але, думаю, ти не образишся, якщо я в цю мить відкрию своє серце, — я завжди думала про тебе як про власного сина, ти це знав? Навіть тоді, коли ти був зовсім малим хлопчиком.

153

Удвох (фр.).

154

Острів біля узбережжя американського штату Массачусетс.

155

Грецький острів в архіпелазі Кіклади.