— Ти вмієш робити гроші, — сказав він напрямки — мовляв, усі вони страшенно зраділи, коли довідалися, що Кітсі одружується зі мною, а не з одним із тих гульвіс, із якими вона звичку водитися. — А вона — ні.

Але найбільше мене непокоїв Лусіус Рів. Хоч я більше не чув від нього жодної згадки про подвійний комод, я почав улітку одержувати тривожні листи: написані від руки, але без підпису, на обрамлених синім бланках для листування з каліграфічно витисненим угорі ім’ям: Лусіус Рів.

Минуло вже три місяці, як я зробив вам пропозицію, яка, за всіма стандартами, є справедливою і розумною. Ви не можете не погодитися з тим, що вона цілком раціональна.

А потім:

Минуло ще два місяці. Ви розумієте, перед якою дилемою я стою. Моє невдоволення зростає.

А ще через три тижні надійшло послання в один рядок.

Ваша мовчанка неприйнятна.

Я мучився над цими листами, хоч і намагався викинути їх із голови. Щоразу, коли я згадував про них, — а це бувало часто й цілком несподівано, наприклад, коли моя виделка була на півдорозі до рота, — я почувався так, ніби мене ляпасом розбудили від сну. Марно я переконував себе в тому, що претензії, які Рів висловив мені в ресторані, не мали жодних підстав. Відповідати йому в який завгодно спосіб було б очевидною дурницею. Єдиний вихід був у тому, щоб нехтувати ним, як нехтують нахабним жебраком з вулиці.

Але потім одна за одною сталися дві тривожні події. Я піднявся нагору, щоб запитати Гобі, чи не хоче він піти зі мною на ланч.

— Звичайно, хочу, зачекай, — сказав він.

Він стояв біля буфета, перебираючи свою пошту, зсунувши окуляри на кінчик носа.

— Гм… — сказав він, перевернувши конверт, щоб подивитись адресу.

Розпечатав його й подивився на картку, тримаючи її на відстані простягнутої руки, щоб прочитати текст поверх окулярів, потім підніс ближче до очей.

— Поглянь-но, — сказав він і подав мені картку. — Про що це?

На картці добре мені знайомим почерком Ріва були написані лише два речення: ніякого заголовка, ніякого підпису.

Навіщо ця нерозумна затримка? Чи не можемо ми просунутися вперед на тих умовах, які я запропонував вашому юному партнерові, бо ця патова ситуація не вигідна як йому, так і вам?

— О Боже, — сказав я, поклавши картку на стіл і подивившись убік. — Та що ж це таке?

— Про що ти?

— Це він. Той, із подвійним комодом.

— А, він, — повторив Гобі. Він поправив окуляри й спокійно подивився на мене. — Він зняв гроші з твого чека?

Я розчесав пальцями волосся.

— Ні, не зняв.

— Про яку пропозицію він говорить?

— Розумієш, — я підійшов до крана, щоб наповнити склянку водою, давній трюк мого батька, коли він потребував хвилину, аби опанувати себе, — я не хотів тебе турбувати, але цей хлоп завдав мені великого клопоту. Я почав викидати його листи, не відкриваючи їх. Якщо ти одержиш від нього ще один, я тобі раджу відразу вкинути його в смітник.

— Чого він хоче?

— Ну, розумієш, — кран зашумів, і я підставив під нього склянку, — розумієш. — Я обернувся, витер лоба. — Цілковита нісенітниця. Я вже тобі казав, що виписав йому чек на ту річ, яку йому продав. На більшу суму, аніж він заплатив за комод.

— То в чому ж проблема?

— На жаль, — я випив ковток води, — у нього щось інше на думці. Він думає, ми тут улаштували справжній підпільний конвеєр з продажу меблів, і хоче, щоб ми ділилися з ним прибутками. Замість зняти гроші з мого чека він знайшов літню жінку, улещує її по двадцять чотири години на добу, і він хоче, щоб ми використали її квартиру на…

Брови Гобі підскочили вгору.

— Підсадку?

— Атож, — підтвердив я, радий, що це сказав він, а не я. «Підсадкою» називали шахрайство, коли меблі фальшивого або дешевого антикваріату розміщували в приватних будинках — часто там, де жили літні люди, — щоб потім продати їх стерв’ятникам, які юрмляться біля смертного ложа, любителям легкої наживи, які так мріють пограбувати стареньку, котра конає біля кисневої подушки, що не розуміють: вони дозволяють пограбувати самих себе. — Коли я запропонував повернути його гроші, він звернувся до мене з такою контрпропозицією. Ми постачаємо меблі. Прибуток ділимо навпіл. Він приліпився до мене відтоді.

Гобі зблід.

— Але це ж абсурд.

— Так, — погодився я, заплющивши очі й ущипнувши себе за ніс. — Але він дуже наполягає. Тому я й раджу тобі…

— Хто ця жінка?

— Можливо, якась стара родичка абощо.

— Як її звуть?

Я притиснув склянку до скроні.

— Не знаю.

— Вона живе тут? У місті?

— Мабуть, що тут. — Мене не вельми влаштовувала ця лінія розпитувань. — Але хай там як, а ти викинь цього листа в сміття. Пробач, що я не сказав тобі цього раніше, але я справді не хотів турбувати тебе. Він стомиться від своїх спроб, якщо ми не будемо звертати увагу.

Гобі подивився на картку, потім на мене.

— Я її збережу. Ні, — різко заперечив він, коли я спробував урвати його, — цього більш ніж вистачить, щоб піти до поліції, якщо в нас виникне така потреба. Я більше не турбуюся за комод — ні, ні, — сказав він, піднявши руку, щоб мене зупинити, — це в нього не пройде, ти спробував залагодити свою помилку, а він хоче штовхнути тебе на кримінальний шлях. Чи давно це триває?

— Я не знаю. Думаю, місяців два, — сказав я, коли побачив, що він не відриває від мене погляду.

— Рів. — Він подивився на картку, зсунувши брови. — Я запитаю в Мойри. — Мойра було ім’я місіс Дефріз. — Ти мені скажеш, якщо він знову напише.

— Звичайно.

Я навіть подумати не міг, що сталося б, якби місіс Дефріз була знайома з Лусіусом Рівом або знала про нього, але, на щастя, я більше нічого не чув на цю тему. Мені дуже пощастило, що лист до Гобі був таким неясним. Але погроза, що причаїлася за ним, була очевидною. Було дурним припускати, що Рів виконає свою погрозу й звернеться до закону, бо — я нагадував собі про це знову й знову — його єдиним шансом здобути картину для себе було дозволити, щоб я забрав її зі своєї схованки.

І, як на зло, така ситуація вселяла мені ще більшу охоту мати картину у себе в руках, дивитися на неї, коли мені захочеться. Хоч я знав, що це неможливо, але я про це думав. У кожному помешканні, яке ми з Кітсі оглядали, я шукав потенційні місця схованки: високі полиці в буфетах, штучні каміни, широкі бантини, до яких можна було дістатися лише по дуже високій драбині, дошки підлоги, які легко можна було підняти. Уночі я лежав, дивлячись у темряву і мріючи про спеціально збудований вогнетривкий сейф, де я міг би зберігати свою картину замкненою в безпеці, або — ще абсурдніше — про потаємну комірку Синьої Бороди з контрольованим кліматом і замком із потаємною комбінацією.

Моє, моє. Страх, сотворіння собі ідола, охорона його. Захват і жах фетишиста. Цілком усвідомлюючи свій безум, я завантажив фотографії своєї картини в комп’ютер і телефон, щоб мати можливість на самоті милуватися її образом, клаптем сімнадцятого століття, стиснутим у крапки й пікселі, але чим чистішим було забарвлення, чим багатшим відчуття імпасто[156], тим більше я прагнув побачити саму річ, незамінний, розкішний, омитий світлом об’єкт.

Захищене від пилюки оточення. Безпека протягом двадцяти чотирьох годин. Хоч я намагався не думати про того австрійця, який двадцять років тримав жінку замкненою в підвалі, на лихо, це була саме та метафора, яка пасувала мені. А що, як я помру? Якщо потраплю під автобус? Чи не приймуть мій недоречний згорток за сміття й не вкинуть його в сміттєспалювач? Я три або чотири рази анонімно телефонував до свого сховища, аби переконатися в тому, що вже знав, ретельно дослідивши їхній сайт: вони зберігали температуру й вологість у межах, прийнятних для зберігання творів мистецтва. Іноді, коли я прокидався від сну, вся ця історія здавалася мені сновидінням, хоч потім я пригадував, що вона — безперечна реальність.

Та було годі навіть думати про те, щоб туди піти, адже Рів чатував, як кіт, коли я прослизну повз нього. Я мусив туди не потикатися. На лихо, через три місяці треба було платити черговий внесок за оренду комірки; і я не бачив найменшої можливості, щоб піти туди й заплатити особисто. Мені залишалося тільки попрохати Гришу або когось із хлопців піти туди і внести за мене гроші готівкою; я знав, що вони виконають моє прохання й не ставитимуть зайвих запитань. Але потім сталася друга нещаслива для мене подія: буквально за кілька днів до того, як я збирався попросити його про послугу, Гриша приголомшив мене несподіваною розмовою: я сидів сам у крамниці й підраховував недільний виторг, коли він прослизнув до мене, багатозначно похитав головою і сказав:

156

Накладені густим шаром фарби.