— Але ж не можуть вони подобатися тобі всі однаково! Звичайно, я віддаю перевагу арт-деко, — сказала Кітсі, звертаючись до продавчині, яка слухняно нависла над нею, — та хоч як такий стиль подобається мені, він може не зовсім нам підійти. — І вона обернулася до мене: — А якою буде твоя думка?

— Я погоджуся з усім, чого ти захочеш. Справді погоджуся, — сказав я, засунувши руки в кишені й дивлячись убік, доки вона стояла, шанобливо блимаючи на мене очима.

— Ти здаєшся дуже нервовим. Я хочу, аби ти сказав мені, що тобі подобається.

— Так, але…

Я розпакував так багато порцеляни з розпродажів після похоронів та розлучень, що був якийсь невимовний смуток у цих осяйних новісіньких вітринах, які мовчки запевняли, нібито блискучий новий столовий посуд обіцяє таке саме блискуче і вільне від трагедій майбутнє.

— Китайський посуд? Чи «Птахи Нілу?» Скажи, Тео, я знаю, один із них тобі більше подобається.

— Ви не помилитесь, вибравши будь-який з них. Обидва вони яскраві й незвичайні. Проте цей ось простіший, на повсякдення, — сказала консультантка підбадьорливо, у її свідомості, либонь, простіший було ключовим словом для спілкування з розгубленими й вередливими женихами. — Він справді простий і дуже нейтральний.

Здавалось, у її протоколі записано, що нареченому дозволено обирати тільки порцеляну для щоденних потреб (очевидно, для пиятик з нагоди Супербоулу[146], які я влаштовуватиму з хлопцями, ха-ха!), тоді як посуд для «врочистих випадків» було дозволено обирати лише справжнім експертам — дамам.

— Годиться, — сказав я сухішим тоном, аніж хотів, коли зрозумів, що вони чекають, аби я що-небудь сказав.

До примітивного білого сучасного посуду я не міг відчути великого ентузіазму, а надто коли його продавали по чотириста доларів за тарілку. Це нагадало мені про милих стареньких бабусь в одязі від «Мерімекко»[147], яких я іноді зустрічав у «Ріц Тавері»[148]. Вдови в тюрбанах, із леопардовими браслетами та скрипучими голосами, що мріють переселитися до Маямі, чиї квартири наповнені меблями з тонованого скла та хромованої сталі, які в сімдесятих роках їхні декоратори купували для них за вартістю доброї «королеви Анни», але (я мусив неохоче повідомляти їм це) які не зберегли своєї ціни й тепер не можуть бути продані навіть за половину тих грошей, що було за них заплачено.

— Порцеляна. — Весільна консультантка провела по краю тарілки нігтем із нейтральним манікюром. — Знаєте, як я хочу, щоб мої подружжя думали про срібло, кришталь і порцеляну? Як про складник ритуалу завершення дня. Це вино, розваги, ніжність родинного життя. Сервіз із вишуканої порцеляни — це прямий шлях до того, щоб надати вашому шлюбу стилю й романтики.

— Я згоден, — сказав я.

Але ця думка мене вжахнула. Й усунути її неприємний смак не змогли навіть дві порції «Кривавої Мері», які я випив у «Фреда».

Кітсі дивилася на сережки з сумнівом, як мені здалося.

— Гаразд, я надіну їх на весілля. Вони чудові. І я знаю, що вони належали твоїй матері.

— Я хочу, аби ти наділа те, що тобі до вподоби.

— Я тобі скажу, що я думаю. — Вона грайливо потяглася через стіл і взяла мою руку. — Я думаю, тобі треба передрімати.

— Однозначно, — сказав я, притиснувши її долоню до свого обличчя і згадавши про те, як мені пощастило.

Це сталося дуже швидко. Не минуло й двох місяців після мого обіду в Барбурів, а ми з Кітсі вже бачилися практично щодня — ходили на тривалі прогулянки, обідали (іноді в «Матч 65» або в «Ле Більбоке», іноді сандвічами на кухні) і розмовляли про давні часи: про Енді та дощові неділі, коли ми грали в «Монополію» (ви двоє були такими підлими… я проти вас була наче Ширлі Темпл[149] проти Генрі Форда й Джей Пі Моргана…), про ту ніч, коли вона плакала, бо ми примусили її дивитися «Хеллбоя» замість «Покагонтас»[150], і наші стражденні вечори в строгих костюмах — для двох малих хлопчиків, звичайно ж, було справжньою мукою сидіти, наче скуті, в яхт-клубі, цмулячи кока-колу з лаймом, тоді як містер Барбур нишпорив неспокійним поглядом по залі, видивляючись свого улюбленого офіціанта Амадео, з яким він полюбляв практикувати свою кумедну іспанську мову в дусі Шав’є Кугата[151]… шкільні друзі, вечірки, нам із нею завжди було про що поговорити, чи пам’ятаєш те, чи пам’ятаєш се, чи пам’ятаєш, коли ми… не те що з Керол Ломбард, де були тільки пиятика й секс і не було чого сказати одне одному.

Не те щоб ми з Кітсі також не були дуже різними людьми, але це й нормально: зрештою, як вельми розумно зауважив Гобі, хіба шлюб не має бути поєднанням суперечностей? Хіба я не мав принести нові починання в її життя, а вона — в моє? А крім того (переконував я себе), хіба для мене не настав час Рухатися Вперед, Змінити Ситуацію, відійти від саду, який був для мене закритий? Жити Теперішнім, Зосередитися на Сьогодні замість тужити за тим, чого я ніколи не зможу мати? Протягом років я нидів у теплиці руйнівної туги: Піппа, Піппа, Піппа, збудження й розпач, які ніколи не закінчувались, якісь не варті уваги події підкидали мене до зірок або занурювали в безмовну депресію; побачивши її ім’я на екрані мобілки або прочитавши надісланий нею мейл, підписаний «з любов’ю» (так Піппа підписувала кожне своє послання, хоч би кому вона його надсилала), я по кілька днів почувався на сьомому небі від щастя, а коли, телефонуючи Гобі, вона не просила покликати мене (а чом би вона мала мене кликати?), я впадав у глибокий розпач. Я був жертвою ілюзії, і я це знав. Гірше того, моє кохання до Піппи було перемішане нижче ватерлінії з моєю матір’ю, зі смертю моєї матері, з утратою матері й неможливістю її повернути. Сліпе дитяче бажання врятувати й бути врятованим, повторити минуле й зробити його інакшим жадібно присмокталося до неї. У цьому бажанні була розхитаність, була хвороба. Я бачив речі, яких не існувало. Я був лише за крок від якогось самотнього невдахи з трейлера замість власного помешкання, що волочиться за дівчиною, яку зустрів десь у торговельному центрі. Бо істина була в тому, що ми з Піппою бачилися хіба що двічі на рік; обмінювались електронними посланнями й есемесками, хоч і не дуже регулярно. Коли вона приїздила до Нью-Йорка, ми обмінювалися книжками і ходили разом у кіно; ми були друзями — й більш нічого. Моя надія на близькі взаємини з нею була цілком нереальною, тоді як мій смуток, моє розчарування були занадто моторошною реальністю. Але хіба можна було дозволити безнадійній, позбавленій будь-яких шансів на взаємне почуття одержимості отруїти всю решту мого життя?

Визволитися з-під її гніту було моїм свідомим рішенням. Я мусив багато чого втратити, як тварина, готова відгризти собі лапу, щоб визволитися з пастки. Але ж я досяг успіху, і на протилежному боці на мене чекала Кітсі, дивлячись своїм зацікавленим аґрусово-сірим поглядом.

Нам із нею було весело. Нам було добре. Вона вперше залишилася на все літо в Нью-Йорку, «вперше за все своє життя» — будинок у штаті Мен був замкнений, дядько Гаррі та кузени поїхали в Канаду на Мадленські острови, «а я тут трохи знудилася з мамою — о, будь ласка, забери мене куди-небудь. Чи не хочеш поїхати зі мною на пляж на ці вихідні?» Отож на вихідні ми поїхали до Іст-Гемптона, де заночували в домі її друзів, які проводили літо у Франції. А протягом тижня ми зустрічалися в центрі міста, коли в мене закінчувалася робота, пили ледь тепле вино на літніх верандах — безлюдні вечори в Трайбеці, хідники дихають жаром, і гарячий вітер із метро здуває іскри з кінчика моєї сигарети. Зате в кінотеатрах завжди панувала прохолода, як і в залі Кінга Коула[152], й в «Устричному барі» біля центрального вокзалу. Двічі на тиждень — у капелюшку, рукавичках, у кедах-перселлах та акуратній спідничці, натершись від голови до ніг кремом проти засмаги (бо в неї, як і в Енді, була алергія на сонце), вона сідала у свій чорний «міні-купер», багажник якого був спеціально перероблений так, щоб у ньому поміщалася сумка з ключками для гольфа, і їхала до Шиннекока або Мейдстоуна. Та, на відміну від Енді, вона щебетала й пурхала, нервово сміялася з власних жартів, здавалося, привид батька витав над нею, передаючи їй свою енергію, але без його відстороненості та іронії. Її досить було напудрити й наліпити їй на обличчя мушку, і ви побачили б перед собою версальську фрейліну з білою шкірою та рожевими щоками, гарненьку сміхотливу дівчину. І в місті, і за містом вона носила коротенькі лляні сукні, урізноманітнюючи їх вінтажними крокодиловими сумочками бабусі, і вкладала папірці зі своїми ім’ям та адресою в «лубутени» на височезних підборах, у яких шкутильгала, долаючи біль, — на той випадок, якщо скине їх, щоб потанцювати або поплавати, й забуде, де їх залишила: сріблясті черевички, гаптовані черевички, гостроносі й прикрашені стрічками, по тисячі доларів за пару. «От мурло!» — кричала вона зі сходів мені навздогін, коли о третій годині ранку, наковтавшись по саму зав’язку рому з кока-колою, я нарешті вибігав від неї на вулицю, щоб упіймати таксі, бо наступного дня мене чекала робота.

146

Фінальна гра сезону за звання чемпіона Національної футбольної ліги США.

147

Фінська фірма одягу та товарів для дому, що вирізняються характерними чіткими принтами.

148

Один із найшикарніших готелів Нью-Йорка.

149

Ширлі Темпл (1928–2014) — американська акторка, наймолодша в історії лауреатка премії «Оскар» (отримала її в п’ятирічному віці).

150

Тобто бойовик замість романтичної мультиплікаційної драми.

151

Шав’є Кугат (1900–1990) — американо-іспанський керівник джазового оркестру, аранжувальник, співак, актор.

152

Нет Кінг Коул (1919–1965) — відомий американський джазовий піаніст і співак.