Але перстень Велті був фізичним доказом місця мого перебування. На щастя для мене, Гобі не любив розмовляти про смерть Велті, але вряди-годи — зазвичай нечасто, пізно вночі, після того як випивав кілька чарок, — його хилило на спогади. «Ти можеш собі уявити, як я себе почував?.. Хіба це не чудо?..» Рано чи пізно хтось неодмінно мав зв’язати ці дві події. Я завжди знав, що це станеться, але у своєму наркотичному тумані плив собі вперед протягом років, не думаючи про небезпеку. А може, ніхто нічого й не помітить. А може, ніхто нічого й не знатиме.

Я сидів на краєчку ліжка, дивлячись у вікно на Десяту вулицю — на людей, які поверталися зі служби, йшли обідати, — слухаючи вибухи дзвінкого сміху. За вікном у крузі білого світла від вуличного ліхтаря мрячив дрібний туманний дощ. Усе здавалося тремким і шорстким. Мені страшенно захотілося ковтнути таблетку, і я вже хотів підвестися й налити собі випити, коли — за кругом звичайного вуличного освітлення і збоку від людей, які кудись поспішали, я помітив самотню постать чоловіка, який нерухомо стояв під дощем.

Минуло півхвилини, а він усе ще там стояв. Я вимкнув лампу й підійшов до вікна. Ніби відповідаючи на мій рух, силует відійшов іще далі від вуличного світла. І хоч його обриси було важко роздивитися в темряві, я дістав про нього досить чітке уявлення: високі сутулі плечі, короткі ноги та грубий ірландський торс. Джинси й толстовка з каптуром, важкі черевики. Якусь мить він стояв нерухомо, силует робітника, недоречний на вулиці о цій годині серед помічників фотографа та добре вдягнених парочок, веселих студентів, що розбігалися по ресторанах. Потім він обернувся й поквапно подався геть; коли він ступив у наступний круг від світла, я побачив, як він засунув руку до кишені, дістав мобілку й став поквапно набирати номер телефону, опустивши голову і про щось міркуючи.

Я опустив завісу. Я був переконаний: мені щось привиділось, насправді мені постійно щось ввижалося, адже так воно й буває, коли ти живеш у модерному місті й твоє життя складається з майже невидимих зернят жаху, нещасть, підстрибувань від автомобільних гудків, запахів диму, дзенькоту розбитого скла. А проте мені хотілося, щоб я був на сто відсотків упевненим, що став жертвою своєї уяви.

Усюди панувала мертва тиша. Вуличне світло крізь мереживні штори малювало на стінах якісь химерні візерунки. Я завжди знав, що було помилкою тримати картину в себе, та все ж таки її тримав. Тримання її в себе не могло призвести ні до чого доброго. Я не здобув від цього ані вигоди, ані втіхи. У Лас-Веґасі я принаймні міг милуватися нею, коли мені хотілося, коли я був хворий, або сонний, або сумний, рано-вранці або опівночі, восени, влітку, за похмурої чи сонячної погоди. Одна річ — дивитися на картину в музеї, але бачити її при всіх цих освітленнях, настроях, у всі сезони — це означало бачити її в тисячу різних способів; тримати ж її схованою в темряві — річ, створену зі світла, яка жила лише на світлі, — було такою помилкою, якої я навіть не міг пояснити. Більше навіть, ніж помилкою, — божевіллям.

На кухні я накидав льоду в склянку, пішов до буфету й налив собі горілки, повернувся до своєї кімнати, дістав айфон із кишені куртки, спершу автоматично набрав три перші цифри Джеромового пейджера, але потім скинув дзвінок і натомість набрав номер Барбурів.

Відповіла Етта.

— Тео, — сказала вона радісним голосом, чути було, як на кухні працює телевізор. — Ти телефонуєш до Кетрін?

Лише родина Кітсі та найближчі друзі називали її Кітсі, для всіх інших вона була Кетрін.

— Вона є?

— Вона буде після обіду. Я знаю, вона чекала, коли ти зателефонуєш.

— Гм… — Я не міг не відчути задоволення. — То ти скажеш їй, що я телефонував?

— Коли ти прийдеш до нас іще?

— Сподіваюся, що скоро. Платт удома?

— Ні, його теж немає. Я і йому скажу, що ти телефонував. Приходь до нас скоріше, гаразд?

Я вимкнув мобілку й сів на краєчок ліжка, п’ючи горілку. Було обнадійливо знати, що в разі потреби я зможу зателефонувати до Платта — не про картину, я не довіряв йому настільки, але про Ріва та проданий йому комод. Мені було тривожно, що Рів досі нічого про це не сказав.

Але — що він міг зробити? Чим більше я про це думав, тим більше мені здавалося, що Рів припустився великої помилки, пішовши в лобову атаку на мене. Який йому сенс заявляти на мене в поліцію через ті меблі? Чи він щось виграє, якщо мене заарештують, а картину знайдуть, адже тоді вона вислизне з його рук назавжди. Якщо він хоче здобути її, то йому нічого не залишається, як чекати, коли я приведу його до неї. Єдина перевага, яку я мав у цій історії для себе, — це те, що Рів не знав, де картина. Він міг найняти кого завгодно стежити за мною, та, допоки я триматимуся якнайдалі від сховища, він ніколи її не знайде.

Розділ X

Ідіот

— О, Тео! — сказала Кітсі якось по обіді в п’ятницю незадовго до Різдва, узявши одну з маминих смарагдових сережок і піднявши її до світла. Ми обідали у «Фреда», після того як цілий ранок ходили по «Тіффані», роздивляючись срібло й порцеляну. — Вони прекрасні! Ось тільки… — Її лобик спохмурнів.

— Що?

Була третя година. У ресторані все ще було багато людей і лунало багато базікання. Коли вона вийшла зателефонувати, я дістав сережки з кишені й поклав їх на скатертину.

— Я лиш подумала. — Вона зсунула брови, ніби дивилася на черевики, не певна, чи варто їх купувати. — Я хочу сказати — вони розкішні! Дякую тобі! Але чи будуть вони доречні? На церемонії?

— Сама вирішуй, — сказав я, потягшись до «Кривавої Мері» і зробивши великий ковток, щоб приховати подив і роздратування.

— Бо це смарагди. — Вона піднесла одну сережку до вуха, замислено скосивши погляд убік. — Я їх обожнюю! Але… — Вона знову підняла їх і подивилася, як вони заіскрилися в розсіяному сяйві над нашими головами, — смарагд насправді не мій камінь. Тобі хіба не здається, що вони занадто різкі? На білому тлі? І з моєю шкірою? Eau de Nil[145]! І мамі теж зелений колір не личить.

— Як хочеш.

— Ну ось, ти й розсердився.

— Ні, я не розсердився.

— Ні, ти розсердився! Я вразила твої почуття!

— Ні, я просто втомився.

— Схоже, настрій у тебе геть зіпсований.

— Облиш, Кітсі. Я втомився.

Ми доклали героїчних зусиль, шукаючи собі квартиру, неймовірно занудний процес, до якого ми підходили з добрим гумором, хоч від голих стін та порожніх кімнат, де блукали привиди інших людей, долітали (до мене) відлуння дитинства, від ящиків із речами, кухонних запахів і затінених спалень, що їх покинуло життя, але ще більше, ніж це, мене непокоїло якесь зловісне механічне гудіння, чутне (я був певен) лише для мене, яке ширилося від натужного дихання страху і яке брокери, чиї веселі голоси відбивалися від потертих поверхонь, ніяк не могли розвіяти.

І чому все так відбувалося? Адже не кожне оглянуте нами помешкання було покинуте через якусь трагедію, що мені ввижалася. Той факт, що я нюхом відчував розлучення, банкрутство, хворобу та смерть майже в кожному місці, був очевидною ілюзією — а крім того, якої шкоди могли завдати проблеми попередніх пожильців, реальні чи вигадані, Кітсі або мені?

— Не занепадай духом, — казав Гобі (він, як і я, був занадто чутливим до душ кімнат і об’єктів, до еманацій, які залишав по собі час). — Дивись на це як на роботу. Як на перебирання в ящику всілякого залізяччя. Ти знайдеш потрібну тобі деталь, якщо зціпиш зуби й шукатимеш до запаморочення.

І він мав рацію. Я завзято перебігав — як і вона, до речі, — від одного вільного будинку до іншого, зазираючи до ще довоєнних будівель, де блукали привиди самотніх бабусь-єврейок, і до скляних монстрів, де я ніколи не зміг би жити без відчуття, що через вулицю в мене націлені гвинтівки снайперів. Але ніхто й не вважав пошуки помешкання для житла веселою розвагою.

Натомість перспектива подорожі з Кітсі по крамницях «Тіффані», щоб скласти для гостей список подарунків, які ми хотіли б одержати на весілля, здавалася мені надзвичайно легкою справою. Мовляв, ми зустрінемося з весільним консультантом, покажемо йому все, що нам подобається, а потім попідруч подамося разом на різдвяний ланч. Натомість — цілком несподівано — виявилося, що нам треба буде проштовхуватися крізь густі юрби в одному з найбільш переповнених у п’ятницю перед Різдвом магазинів на Мангеттені: у ліфтах штовханина, на сходах штовханина, усюди косяки туристів, різдвяні покупці обліплюють прилавки-вітрини шаром у п’ятеро-шестеро людей, купуючи наручні годинники й шарфи, жіночі сумочки та каретні годинники, книжки з етикету та інші розмаїті товари характерного «тіффанівського» зеленаво-блакитного кольору. Ми протягом кількох годин блукали по п’ятому поверху в супроводі весільної консультантки, яка так тяжко працювала, щоб забезпечити нам бездоганне обслуговування й допомогти зробити впевнений вибір, що, здавалося, нас переслідувала («Візерунок на порцеляновому сервізі має виражати саму суть вашого подружжя, бути важливим ствердженням вашого стилю»), тоді як Кітсі металася від одного набору до іншого: золотий обвід!.. е ні — синій; стривай-но… яким був перший? Восьмигранний — чи це не занадто? А консультант була тут як тут зі своїми глибокими екзегезами: урбаністична геометрія… романтичні квіткові візерунки… позачасова елегантність… яскраві зблиски… і хоч я постійно з усім погоджувався, цей чудовий і он той чудовий, я прийму будь-яке твоє рішення, Кітс, консультантка показувала нам усе більше й більше наборів, вочевидь, сподіваючись одержати від мене твердіший вияв переваги, делікатно пояснюючи мені чудові якості кожного, позолочена бронза тут, а он там ручне фарбування рамок, аж поки я мусив прикушувати язик, аби не казати того, що справді думаю: попри майстерність виготовлення речей, для мене байдужісінько, яку конструкцію вибере Кітсі, ікс чи ігрек, бо в тому, що стосувалося мене, воно було абсолютно однаковим: новим, нецікавим, мертвим на дотик, не кажучи вже про ціну — вісімсот доларів за вчора виготовлену тарілку? Одну тарілку? Можна купити чудовий сервіз вісімнадцятого століття за невелику частку ціни цього холодного, блискучого, щойно виготовленого товару.

145

Вода з Нілу (фр.).