— Ну що? — запитав Гобі, не обертаючись від роботи, відчуваючи, що я досі стою в нього за спиною.

— Пробач мені. Я не сподівався, що до цього дійде.

— Тео. — Пензель зупинився. — Ти добре знаєш — багато людей вітали б тебе й плескали по спині. І я почуваюся приблизно так само, частина мене цілком тебе підтримує, бо, чесно кажучи, я не розумію, як ти зумів прокрутити таку справу. Навіть Велті (а ти його копія) — клієнти його любили, й він міг продати все що завгодно, але навіть у нього досконалі речі затримувалися на тривалий час. Справжній геплвайт, справжній чіппендейл! Він ніяк не міг позбутися цих чудових меблів. А тобі легко щастило позбутись очевидного барахла за неймовірно високу ціну!

— То було не барахло, — сказав я, радий, що бодай один раз можу сказати правду. — То були досконало виготовлені речі. Вони ошукали навіть мене. Мабуть, тому, що ти сам їх виготовив, ти не міг цього бачити. Якими переконливими вони були.

— Але ж… — Він помовчав, явно шукаючи потрібні слова. — Якщо люди не тямлять у меблях, то важко примусити їх витрачати гроші на них.

— Я знаю.

У нас був дуже цінний, схожий на дракар комод на високих ніжках доби королеви Анни, який у тяжкі для нас дні я марно намагався продати за правильну ціну, яка щонайменше дорівнювала двомстам тисячам доларів. Цей комод стояв у крамниці роками. Але хоч недавно надійшло кілька вигідних пропозицій, я відхилив їх усі — лише тому, що такий досконалий предмет меблів, стоячи на добре освітленому вході до крамниці, відкидав вигідний відблиск на підробки, розтикані по кутках.

— Тео, ти просто диво. Ти геній у тому, що робиш, немає жодного сумніву. Але ж, — його голос знову зазвучав невпевнено; я відчував, як він намагається знайти потрібні слова, — ти розумієш, торгівців годує їхня репутація. Ми все гарантуємо своєю честю. Тобі це добре відомо. Поповзе чутка. Тож я хочу сказати, — він умочив у фарбу пензель, примруживши очі, подивився на скриню, — підробки буває важко довести, але якщо ти про це не подбаєш, то, немає сумніву, ця історія десь відгукнеться нам. — Його рука не тремтіла; лінія, проведена пензлем, була чіткою. — Якщо меблі відреставровано… то забудь про ультрафіолетову лампу, досить перенести їх у добре освітлену кімнату, і ти будеш здивований, бо навіть на звичайній фотографії буде видно різницю в зернистості, якої ти ніколи не помітив би неозброєним оком. Коли хтось сфотографує такі меблі або, не дай Боже, вирішить виставити їх у «Крістіз» або «Сотбіз» на аукціоні з продажу шедеврів американських меблів…

Запала мовчанка, яка все поглиблювалася між нами й ставала дедалі серйознішою.

— Тео. — Пензель зупинився, а тоді знову запрацював. — Я не намагаюся знайти виправдання для тебе, але не думай, що я не знаю: я той, хто поставив тебе в таке становище. Залишив тебе в крамниці на самоті з усіма її проблемами. Сподіваючись, що ти здійсниш диво примноження хлібів і риб. Ти, звичайно, ще дуже юний, — коротко сказав він, напіввідвернувшись, коли я спробував урвати його, — але ти надзвичайно талановитий у тій сфері бізнесу, якою я не хочу займатись, і ти з такою майстерністю витяг нас із боргової ями, що мені було дуже, дуже зручно тримати голову в піску. І не цікавитися тим, що відбувається нагорі. Тому я не менше винен у цій ситуації, аніж ти.

— Гобі, присягаюся, я ніколи…

— Тому що… — Він узяв відкриту пляшечку з фарбою, подивився на етикетку, ніби не міг пригадати, навіщо вона потрібна, і знову її поставив. — Усе було надто добре, щоб бути правдою, чи не так? Хіба не приємно було бачити, скільки грошей полилося на нас згори? І чи я намагався з’ясувати причину? Ні. Не думай, що я не знаю, — якби ти не займався своїми фокусами, ми тепер здавали б це приміщення в оренду й шукали собі нове місце для прожиття. Тому почнімо все спочатку — зітремо те, що було в минулому, — і нехай буде, як буде. Викуплятимемо по черзі річ за річчю. Більше нам нічого не залишається.

— Послухай-но, я хочу, аби було очевидно, — його спокій дратував мене, — уся відповідальність лежить на мені. Якщо нам доведеться відповідати. Я хочу, щоб ти це знав.

— Звичайно. — Коли він заходився махати пензлем, його рухи були на диво практичними, обміркованими, наповненими дивним змістом. — А проте облишмо цю розмову на сьогодні, гаразд? Ні, — сказав він, коли я спробував заперечити, — будь ласка. Я хочу, аби ти цим зайнявся, і я тобі допоможу, якщо виникнуть специфічні обставини, але загалом я більше не хочу про це розмовляти. Добре?

Надворі лив дощ. У підвалі панували волога й бридкий підземний холод. Я стояв, дивлячись на нього, не знаючи ані що робити, ані що сказати.

— Будь ласка. Я не гніваюсь, я хочу лише звикнути до цієї думки. Усе буде добре. А тепер іди нагору, гаразд? — сказав він, побачивши, що я досі стою біля нього. — Я тут саме підійшов до важкого місця, мені треба зосередитись, якщо я не хочу все зіпсувати.

Я мовчки піднявся нагору по сходинках, які голосно рипіли, повз портрети Піппи, на які не міг підвести очей. Ідучи до Гобі, я думав, що спочатку ознайомлю його з легшими проблемами, а потім перейду до головної. Але головної я йому так і не повідомив, хоч і почувався підлим зрадником. Чим менше Гобі знатиме про картину, тим у більшій безпеці він перебуватиме. Я не мав ніякого морального права втягувати його в цю історію.

І все-таки мені дуже хотілося поговорити з кимось, кому я міг би довіряти. Через кожні кілька років з’являлася нова стаття з новинами про зниклі картини, куди разом із моїм «Щиглем» та двома картинами ван дер Аста включали також кілька цінних середньовічних творів мистецтва й кілька єгипетських старожитностей; вчені писали статті на цю тему, а деякі навіть книги; зникнення цих шедеврів входило в топ-10 найбільших злочинів у сфері високого мистецтва на сайті ФБР. Раніше я дуже тішився з того факту, що більшість людей припускали: той, хто поцупив картини Бальтазара ван дер Аста з 29-ї і 30-ї галерей, украв і мого «Щигля». Майже всі тіла в 32-й галереї лежали біля обвалених дверей, слідчі припускали, що минуло десять секунд, а може, й тридцять, перш ніж упав одвірок, і кілька людей могли б вискочити крізь іще не обвалений отвір. Купу сміття та уламків у 32-й галереї перебрали в білих рукавичках, розчистили за допомогою волосяних віничків із фанатичною ретельністю — і тоді як раму від «Щигля» було знайдено цілісінькою (її повісили порожньою на стіні музею «Мауріцгейс» у Гаазі «як нагадування про непоправну втрату одного з елементів нашої культурної спадщини»), не знайшли жодного фрагмента від самої картини, жодної скіпки, жодної частини старовинного цвяшка, жодної лусочки від характерної свинцево-олов’яної фарби. Та оскільки картина була намальована на дереві, можна було припустити (і хвалькуватий знаменитий історик, якому я був дуже вдячний, категорично на цьому наполягав), що «Щиголь» був вибитий із рами й викинутий у найгарячіший вогонь, який палахкотів у сувенірній крамниці, в самому центрі вибуху. Я бачив його на телебаченні PBS, він із багатозначним виглядом ходив туди-сюди перед порожньою рамою в «Мауріцгейсі», дивлячись у камеру своїм натренованим медійним поглядом. «Ця невеличка картина вціліла після порохового вибуху в Делфті тільки для того, щоб зустріти свою загибель через кілька століть від іншого влаштованого людьми вибуху, — неймовірний сюжет, наче створений пером О. Генрі або Ґі де Мопассана».

Щодо мене, то, згідно з офіційною історією — передрукованою в усіх джерелах і прийнятою як вірогідна, — я перебував за кілька кімнат від «Щигля», коли пролунав вибух. Протягом років багато хто намагався взяти в мене інтерв’ю, та я не захотів зустрітися ні з ким. Але багато людей, свідків, бачили мою матір в останні хвилини її життя в галереї 24, вродливу жінку з темним волоссям в атласному тренчі, і багато з тих свідків бачили поруч неї й мене. Четверо дорослих і троє дітей загинули в галереї 24 — і публічна версія історії, загальноприйнята, стверджує, що я був одним із тіл, розкиданих на підлозі, непритомних і ніким не помічених у тому сум’ятті.