— Я не пропонував йому повернути гроші. Я запропонував викупити в нього комод.

— За більшу ціну, аніж він його в тебе купив? А який це матиме вигляд, якщо він звернеться до суду? Чого він не зробить, можеш мені повірити.

У мовчанці, у клінічному світлі його робочої лампи я усвідомив, які ми непевні щодо наших подальших дій. Попчик, лежачи на згорненому рушнику, який Гобі постелив для нього між пазуристими ніжками стола, що стояв під стіною, ворушився й гарчав уві сні.

— Послухай-но мене, — сказав Гобі; він витер кіптяву з рук і потягся за пензлем із якоюсь фантомною рішучістю, наче привид, сповнений бажання зробити свою справу. — Продавати речі я ніколи не був мастаком, ти знаєш, але я давно в цьому бізнесі. Й іноді, — він рішуче змахнув пензлем, — межа між бажанням похвалити свій товар і відвертим обманом лежить у густому тумані.

Я чекав невпевнено, не відриваючи погляду від японської скрині. Вона була дуже гарна, справжня окраса домівки відставного морського капітана в глухому куточку Бостона. Різьба на слоновій кістці та мушлі каурі, цитати зі Старого Заповіту, вигаптувані незаміжніми сестрами, вечорами запах китового жиру в каганцях, тиша близької старості.

Гобі знову відклав пензель.

— О Тео, — сказав він напівсердито, потерши лоба тильним боком долоні й залишивши на ньому темну пляму. — Ти чекаєш, коли я почну тебе шпетити? Ти набрехав тому мужику. Ти спробував це залагодити. Але мужик не хоче продавати комод. Що ти можеш зробити ще?

— Я продав не тільки комод.

— Що ти сказав?

— Я не повинен був цього робити. — Я не міг зустрітися з його поглядом. — Я це зробив спочатку для того, щоб оплатити рахунки, підняти нас із дна, а потім, думаю, хочу сказати, деякі з цих меблів були чудовими, вони одурили навіть мене, а вони просто припадали пилюкою на складі…

Я сподівався почути вигуки недовіри, почути, як Гобі кричатиме, можливо, навіть вибухне. Але було гірше. Вибух гніву я міг би витримати. Натомість він не сказав жодного слова, тільки дивився на мене з якоюсь гіркою розгубленістю, світло лампи утворювало гало за його головою, інструменти, розвішані на стінах, нагадували масонські символи. Він дозволив мені висловити все, що я хотів йому сказати, й вислухав мене спокійно, поки я говорив, а коли нарешті він озвався, його голос був спокійніший, аніж звичайно, і без гніву.

— Ну гаразд. — Він був схожий на алегоричну постать: тесля-містик у чорному фартуху, наполовину схований у тіні. — О’кей. Тож як ти плануєш виплутуватися з цієї історії?

— Я… — Це була не та відповідь, якої я чекав. Боячись його гніву (бо Гобі, хоч і був добродушним чоловіком, якого нелегко було розсердити, безперечно, був наділений норовом), я підготував безліч виправдань, але, дивлячись на його моторошну стриманість, я був неспроможний захищати себе. — Я зроблю все, що ти мені скажеш. — Я не почувався таким присоромленим і приниженим, відколи був дитиною. — Це моя провина — і я беру на себе всю відповідальність.

— Гаразд. Отже, речі продано. — Він намагався осмислити це, розмовляючи сам до себе. — Більше ніхто не зв’язувався з тобою?

— Ні.

— Як довго це тривало?

— О…

Років п’ять, не менше.

— Може рік, може, два.

Його пересмикнуло.

— Господи Ісусе, ні, ні, — поквапно промовив він, — я радий, що ти зі мною відвертий. Але тепер тобі слід зайнятися цією справою, сконтактувати з клієнтами, сказати, що тебе обсіли сумніви, — ти не станеш пояснювати всю справу, але скажеш, що походження речей під підозрою, і запропонуєш викупити меблі за ту саму ціну, за яку їх продав. Якщо вони не погодяться продати їх — чудово. Головне, що ти запропонував їх купити. Але якщо погодяться — ти муситимеш проковтнути пілюлю, зрозумів?

— Зрозумів.

Чого я не сказав — і не міг сказати, — що в нас не вистачить грошей, щоб викупити меблі бодай у четвертої частини таких клієнтів. Ми станемо банкрутами за один день.

— Ти сказав — меблі. Які меблі? Скільки?

— Я не знаю.

— Ти не знаєш?

— Власне кажучи, знаю, але я…

— Тео, будь ласка. — Тепер він розгнівався; це була полегкість. — Годі тобі з цим. Будь зі мною відвертим.

— Розумієш — я не записував своїх оборудок у книги. Я брав гроші готівкою. І я хочу сказати, що ти не зміг би нічого дізнатися, навіть якби переглянув усі папери.

— Тео. Не примушуй мене допитуватися. Скільки меблів ти продав?

— О, — зітхнув я, — дюжину? Можливо, — докинув я, коли побачив розгублений вираз на обличчі Гобі.

Насправді я продав їх утричі більше, але був твердо переконаний, що більшість людей, яких я обшахрував, були надто неосвіченими, щоб це зрозуміти, або надто багатими, щоб їх це турбувало.

— Господи, Тео, — сказав Гобі після приголомшеної мовчанки. — Дюжину речей? Але не за таку ціну? Не так дорого, як Аффлека?

— Ні, ні, — поквапно сказав я (хоч насправді я продав деякі меблі вдвічі дорожче). — І я нічого не продавав нашим постійним клієнтам.

Тут, принаймні, я не набрехав.

— Тож кому ти їх продавав?

— Жителям Західного узбережжя. Кіношникам і технарям. Людям з Волл-стріт також, але переважно молодикам. Багатим і безголовим.

— Ти маєш список своїх клієнтів?

— Ні, реального списку я не маю, але…

— Ти можеш сконтактувати з ними?

— Розумієш, це складно, бо… — Я не турбувався про людей, які вірили, що знайшли справжній «шератон» за помірковану ціну й поквапилися геть зі своїми копіями, думаючи, що обшахрували мене. Тут спрацювало давнє правило Caveat Emptor[144]. Я ніколи не стверджував, що ті меблі були оригіналами. Мене турбували люди, яким я продав меблі навмисне — яким я навмисне брехав.

— Ти не складав списків?

— Ні.

— Але ти їх пам’ятаєш? Ти зможеш їх знайти?

— Більш-менш.

— Більш-менш? Я не розумію, що це означає.

— Є квитанції — адреси доставки. Щось можна з’ясувати.

— Ми маємо гроші, щоб усі їх викупити?

— Ну…

— Можемо? Можемо чи ні?

— Гм… — я не міг сказати йому правду, яка була «ні», — ну з натяжкою.

Гобі потер очі.

— З натяжкою чи без натяжки, але ми повинні зробити це. У нас немає вибору. Затягнемо пояси. Навіть якщо буде тяжко, навіть якщо на певний час заборгуємо з податками. Бо, — продовжив він, поки я дивився на нього, — ми не можемо вважати оригіналом бодай одну з цих речей. Святий Боже, — він недовірливо похитав головою, — та як ти, в біса, все це прокрутив? Багато з цих підробок навіть не є досконалими. Я іноді використовував ті матеріали, які траплялися мені під руку, якось заліплю та й гаразд.

— Власне кажучи…

Насправді робота Гобі була такою досконалою, що обманювала навіть серйозних колекціонерів, хоч тепер не варто було говорити про це…

— І річ у тому, що коли бодай одна з тих речей, проданих тобою як справжня, є несправжньою, то й усі вони будуть несправжніми. Усе буде поставлено під сумнів, кожен предмет меблів, проданий у нашій крамниці. Невже ти про це не подумав?

— Ммм… — Я про це подумав і думав не раз. А після ланчу з Лусіусом Рівом ця думка не йшла мені з голови.

Він так довго мовчав, що я почав нервувати. Але він лише зітхнув, потер очі, а потім повернувся до мене боком і знову нахилився над своєю роботою.

Я мовчав, дивлячись, як його чорний блискучий пензель підмальовує гілку вишні.

Усе тепер змінилося. Гобі і я мали спільну справу, разом складали наші податкові декларації. Я був розпорядником його волі. Замість виїхати звідси й знайти собі власне помешкання я вирішив залишитися тут і платив йому скромне комірне, кількасот доларів на місяць. Моєю домівкою і моєю родиною був лише він. Коли я спускався і допомагав йому в роботі зі склеюванням, то це було не тому, що він потребував моєї допомоги, а задля того, з якою втіхою ми вихоплювали один в одного лещата й горлали один на одного, намагаючись перекричати Малера, увімкненого на повну гучність. Й іноді, коли ми ввечері йшли до «Білого коня», щоб чогось випити і з’їсти по сандвічу біля бару, для мене часто це було найкращою частиною дня.

144

Нехай покупець стережеться (лат.).