Оскільки тепер я почувався безпечно, лише виходячи з дому в його товаристві, я проводив більшу частину днів у своїй кімнаті за роботою, виходячи звідти тільки поїсти. І коли він залишав дім, я плуганився разом із ним до галерей, на розпродажі маєтків, до виставкових зал, на аукціони, де стояв із ним у задньому ряді («Ні, ні, — казав він, коли я показував йому на стільці попереду, — ми повинні стояти там, звідки можемо бачити таблички»), — спочатку це видовище захоплювало, як кіно, але години через дві ставало занудним, як «Основи вищої математики».

Та хоч я й намагався (іноді досить успішно) вдавати цілковиту байдужість і блукати з ним по Мангеттену, так ніби мені було байдужісінько, куди йти, по суті, я приєднувався до нього в тому самому тривожному стані духу, що й Попчик, коли він, до розпачу самотній, постійно бігав слідом за мною та Борисом у Веґасі. Я ходив із ним на пишні обіди. Я ходив із ним на оцінку лотів. Я ходив із ним до його кравця. Я ходив із ним на погано відвідувані лекції про нікому не відомих філадельфійських майстрів 1770-х років, що виготовляли меблі з червоного дерева. Я ходив із ним на концерти оперного оркестру, хоч його програми були занудними й виконувалися так довго, що я боявся врешті заснути й звалитись у прохід. Я ходив із ним на обід до Амстісів (на Парковій авеню, незручно близько до Барбурів), і до Фоґелів, і до Краснових, і до Мільдерберґерів, де розмови були або: а) такими, що можна очманіти з нудьги, або б) настільки недоступними для мого розуміння, що я зазвичай міг витиснути з себе лише «гм».

— Бідолашний хлопець, ми, мабуть, абсолютно нецікаві для нього, — казала місіс Мільдерберґер веселим голосом, не усвідомлюючи, наскільки мала рацію.

Інші друзі, такі як містер Ейбернеті, ровесник мого батька, що мав якусь скандальну історію в минулому, були такими рухливими й жвавими і так радикально нехтували мене («І де, ти кажеш, ти роздобув цю дитину, Джеймсе?»), що я сидів ошелешений серед китайського антикваріату та грецьких ваз, без’язикий, спантеличений, прагнучи сказати щось розумне й водночас боячись привабити до себе увагу хай там у який спосіб, — тихо, як води в рот набрав. Принаймні раз або двічі на тиждень ми навідували місіс Дефріз у її напханому антикваріатом міському домі (у передмісті, в будинку, схожому на дім Гобі) на Східній Шістдесят Третій вулиці, де я сидів на краєчку розхитаного стільця й намагався не звертати уваги на її агресивних бенгальських котів, які впинали пазурі мені в коліна («Він соціально активний хлопець, чи не так?» — чув я, як вона зауважила зовсім не sotto voce[122], коли вони йшли через кімнату, сперечаючись про акварелі Едварда Ліра). Іноді вона супроводжувала нас до виставок у «Крістіз» або «Сотбіз», де Гобі уважно вивчав кожен експонат, відчиняв і зачиняв шухляди, показуючи мені різні майстерні вироби й заносячи їх олівцем до свого каталогу, а потім, після однієї або двох зупинок у галереї, вона поверталася на свою Шістдесят третю, а ми йшли до кав’ярні «Сент-Амбреус», де Гобі у своєму вишуканому костюмі підходив до прилавка й пив еспресо, а я їв шоколадний круасан і, дивлячись, як туди заходять діти зі шкільними сумками, боявся зустріти когось зі своєї колишньої школи.

— Чи твій батько не захоче взяти ще одне еспресо? — питав мене бармен, коли Гобі просив пробачення й ішов до туалету.

— Ні, дякую, рахунок, будь ласка.

Мені дуже подобалося, коли людям здавалося, що Гобі мій батько. Хоч за віком він міг бути моїм дідом, він випромінював ту енергію, яка робила його схожим на літніх європейських батьків, яких можна було зустріти на Іст-Сайді, — вишуканих, солідних, самовпевнених, одружених удруге, батьків, які мали дітей у п’ятдесят або шістдесят років. У тому костюмі, в якому він відвідував галереї, цмулячи своє еспресо й дивлячись спокійним поглядом на вулицю, він міг здаватися швейцарським індустріальним магнатом або власником ресторану, що має одну або й дві мішленівські зірки: солідний, успішний, одружився пізно. Чому, сумно думав я, коли він повертався з перекинутим через руку пальтом, чому мати не вийшла заміж за когось схожого на нього? Або на містера Брейсґьордла? За чоловіка, з яким вона мала б щось спільне, — можливо, старшого від неї, більш показного, але який би відвідував картинні галереї та ходив на концерти струнних оркестрів, відвідував букіністичні книгарні, купував їй гарний одяг, а на її день народження возив її до Парижа й дав їй те життя, на яке вона заслуговувала. Їй було б неважко знайти собі такого чоловіка, якби вона намагалася. Чоловіки любили її: від консьєржів до моїх учителів, до батьків моїх друзів, навіть до її боса Серджо (який із невідомих для мене причин називав її гарнулею), і навіть містер Барбур був готовий завжди підхопитися на ноги й привітати її, коли вона приходила забрати мне від Енді, швидкий на усмішку й на те, щоб узяти її за лікоть і підвести до канапи, розмовляючи з нею голосом тихим і приязним. Ви не хочете сісти? Хочете чогось випити, філіжанку чаю або чогось іншого? Я не думав, що це плід моєї фантазії, — принаймні не зовсім, — коли містер Брейсґьордл пильно дивився на мене: так, ніби він дивився на неї або шукав у мені якийсь слід від її привида. Проте навіть після його смерті я не міг позбутися свого батька, хоч як намагався викинути його з картини свого життя, — бо він завжди був тут, у моїх руках, моєму голосі, моїй ході, у тому, як я дивився вбік, коли виходив із Гобі з ресторану, сам оберт моєї голови нагадував його давню звичку чепуритися, шукати свій відбиток у будь-якому дзеркалі.

У січні я складав свої тести: легкий і важкий. Легкий приймали в шкільному класі в Бронксі: вагітні матусі, різношерсті таксисти, гамірна компанія домашніх дівчаток із Ґранд-Конкурс[123] у коротких хутряних шубках, з блискучими нігтями. Але загалом тести не були такими легкими, як я собі уявляв, з набагато більшою кількістю запитань про таємні аспекти управління штатом Нью-Йорк, ніж можна було сподіватися (скільки місяців триває сесія законодавчої влади в Олбані? Звідки мені, в біса, знати?), і я повертався на метро додому, стурбований і пригнічений. А важкий іспит (зачинений клас, знервовані батьки, що прогулювалися коридором, напружена атмосфера, схожа на атмосферу шахового турніру) був, здавалося, спланований якимсь засмиканим випускником Массачусетського технологічного інституту, причому варіанти відповідей на запитання були такими схожими, що я повертався додому, не уявляючи собі, що я, власне, там відповідав.

Ну то й що, казав я собі, йдучи до Кенел-стріт на метро, глибоко засунувши руки в кишені й відчуваючи під пахвами мокрий піт класних переживань. Можливо, мені не пощастило скласти іспит на цю початкову програму в коледжі — ну то й що? Адже я мушу потрапити в найкращу третину, аби сподіватися бодай на щось.

Гюбріс, грецьке слово зі словника, яке означає гордість, пиху і яке часто траплялося мені в моїх тренувальних текстах, але жодного разу не трапилося в тексті екзаменаційному, де я змагався з п’ятьма тисячами абітурієнтів за близько триста місць — і якщо мені не вдасться пройти, то не знаю, що зі мною буде; я не думав, що захочу поїхати до Массачусетсу й жити в тих Унґерерів, про яких не переставав торочити мені Брейсґьордл, у того доброго директора та його «команди», як називав їх містер Брейсґьордл, матері й трьох синів, що їх я уявляв собі як здорованів, як усміхнених малих покидьків, що в погані давні дні лупцювали в підготовчій школі мене та Енді й примушували нас злизувати пилюку з підлоги. Але якщо я не складу цих іспитів (або, точніше кажучи, не складу їх достатньо добре, щоб мене прийняли на цю програму підготовчого навчання до коледжу), то що мені тоді робити, аби я міг залишитися в Нью-Йорку? Безперечно, мені треба буде прагнути до якоїсь більш досяжної мети, до якоїсь пристойної середньої школи, куди я принаймні матиму шанс вступити. Проте містер Брейсґьордл так заповзявся пропхати мене в школу-пансіон, на свіже повітря, осінні кольори, зоряне небо та інші радощі сільського життя («Стайвесант[124]? Ну навіщо тобі стовбичити тут і навчатися в Стайвесанті, коли ти можеш поїхати з Нью-Йорка? Розім’яти ноги, дихати чистішим повітрям? Перебувати в сімейній ситуації?»), що я намагався триматися якнайдалі від середніх шкіл, навіть найкращих.

122

Тихим голосом (іт.).

123

Велика вулиця і прилеглий до неї район в окрузі Бронкс міста Нью-Йорк.

124

Спеціалізована школа в місті Нью-Йорк.