Якщо він коли-небудь і продавав якісь меблі, то я ніколи цього не бачив. У його юрисдикції (як він це називав) була майстерня, або радше «лазарет», де пошкоджені стільці та столи чекали своєї черги. Як садівник, що доглядає свої рослини, змітаючи попелицю з окремих листків, він ретельно досліджував текстуру й зернистість окремих деталей, занедбаних шухляд, шрамів і нерівностей. Хоч він мав кілька сучасних інструментів для обробки дерева: фрезу, бездротовий дриль, циркулярну пилку, — та користувався ними рідко. («Якщо це потребує затички для вух, я не схильний застосовувати такий інструмент».) Він спускався вниз дуже рано й іноді, якщо мав проект, залишався там до пізньої ночі, але зазвичай, коли починало сутеніти, підіймався нагору і, перш ніж умитися до вечері, наливав собі в невеличкий келих на один дюйм чистого віскі: стомлений, приязний, з руками, вимазаними сажею, — у його втомі було щось грубе й солдатське.

«Він водив тебе обідати?» — есемесила мені Піппа.

«Так, три чи чотири рази».

«Він любить ходити лише в ті 2 або 3 порожні ресторани».

«Саме в таке місце він водив мене минулого тижня, я сидів там, як у гробниці Тутанхамона».

«Так, він відвідує лише ті ресторани, чиїх власників йому шкода. Бо він боїться, що вони втратять бізнес і він почуватиметься винним».

«Мені більше подобається їсти те, що він сам готує».

«Попроси його зготувати тобі імбирний хліб, мені теж його захотілося».

Щодня з найбільшим нетерпінням я чекав вечері. У Веґасі — а надто по тому, як Борис зв’язався з Котку, — я ніколи не міг звикнути до сумного вишкрябування їжі, щоб нагодувати себе ввечері, сидячи на краю ліжка з пакетом картопляних чіпсів або коробочкою засохлого рису, що залишилася від страви, яку батько брав на винос. На радісний контраст, увесь день Гобі обертався навколо вечері. Де ми їстимемо? Хто до нас прийде? Що мені зготувати? Ти любиш потофьо[120]? Ні? Ніколи його не їв? Рис із лимоном або шафраном? Консерви зі смокв чи абрикосів? Ти хочеш піти зі мною в «Джеферсон маркет»? Іноді в неділі ми приймали гостей, серед яких були не тільки викладачі з Нової школи та професори Колумбійського університету, дами з оперного оркестру й Товариства охорони історичних пам’яток та приємні старі люди, що жили з нами по сусідству, вгору і вниз по вулиці, а й чимало колекціонерів і торгівців антикваріатом, від збожеволілих старих леді в рукавичках, що продавали георгіанські коштовності на блошиному ринку, до багатіїв, які не були б зайвими й у гостях у Барбурів (я чув, що Велті допомагав багатьом із цих людей зібрати свої колекції, радячи, які речі їм слід купувати). Більшість розмов була для мене темним лісом (Сен-Сімон? Мюнхенський оперний фестиваль? Кумарасвамі[121]? Вілла в По?). Але навіть якщо такі зустрічі відбувались у вітальні й товариство було «інтелігентним», ці обіди відзначалися тим, що люди, які брали в них участь, не бентежилися, коли їм самим доводилося накладати собі їжу в тарілку або їсти, тримаючи її на колінах, — цілковита протилежність вечіркам, які подзенькували льодом, із вишколеними офіціантами в домі Барбурів.

Власне кажучи, на цих обідах, приємних і цікавих — бо приємними й цікавими були гості Гобі, — я постійно потерпав, що прийде хтось із тих людей, хто бачив мене в Барбурів. Я почувався винним, що досі не зателефонував Енді. А проте після того, що сталося в мене з його батьком на вулиці, я соромився повідомити його, що знову перебуваю в місті, де не маю власного житла.

А крім того — хоч це було й не так важливо, — я був стурбований насамперед тим, як я познайомився з Гобі. Хоч він ніколи не розповідав у моїй присутності історію про те, як я з’явився у нього в дверях, мабуть, тому що відчував, що мені було б не дуже приємно це чути, проте декому він усе ж таки її розповідав, і я його через це не звинувачував — історія була надто цікавою, щоб не розповісти її нікому.

— Вона здається цілком природною, якщо ви знаєте Велті, — сказала великий друг Гобі місіс Дефріз, яка торгувала акварелями ХІХ століття і, попри свій тугий одяг та сильні парфуми, любила обійматись і мала притаманну старим леді звичку тримати вас за лікоть або поплескувати, коли говорила. — Бо, мій любий, Велті був агораманіяк. Він любив людей, знаєте, любив ринкову площу. Любив усю ту метушню. Оборудки, товари, розмови, обмін. Це в ньому залишився спогад від Каїра його дитинства, я завжди казала, він був би щасливий, якби йому довелося ходити в пантофлях і розхвалювати килими на мусульманському базарі. Він був наділений даром антиквара — знав, що, де й кому належить. Який-небудь чоловік зайде до нього в крамницю, не маючи наміру щось купувати, а тільки щоб, скажімо, перечекати дощ, а він запропонує йому філіжанку чаю — і, дивись, через певний час той чоловік уже відвантажує обідній стіл, щоб надіслати його до Де-Мойну. Або студент заблукає до його крамниці, щоб помилуватися товаром, а він винесе йому недорогу гравюрку. Усі були щасливі, були задоволені. Він знав, що не кожен спроможний купити велику й дорогу річ, але розумів, що головне — збіги, які дозволяють знайти для речі правильну домівку.

— Атож, і люди довіряли йому, — сказав Гобі, заходячи до кімнати з наперстком хересу для місіс Дефріз і зі склянкою віскі для себе. — Він завжди казав, що саме каліцтво зробило його добрим торгівцем, і, думаю, в цьому була якась істина. «Симпатичний каліка». У нього, мовляв, немає власних інтересів. Стоїть осторонь і чекає, поки до нього звернуться.

— О, Велті ніколи осторонь ні від чого не стояв, — не погодилася місіс Дефріз, узявши склянку з хересом і приязно плескаючи Гобі по рукаву, на її пергаментній руці зблиснули грановані трояндою діаманти. — Він завжди перебував у гущі життя, нехай він буде благословенний, завжди весело сміявся, ніколи ні на що не жалівся. У всякому разі, мій любий, — сказала вона, обертаючись до мене, — ти не сумнівайся. Велті чудово знав, що він робить, коли віддав тобі перстень. Бо, віддавши його тобі, він спрямував тебе до Гобі, зрозумів?

— Авжеж, — сказав я і так розхвилювався, почувши ці слова, що вийшов на кухню.

Бо ж він віддав мені не тільки перстень.

Ночами в колишній кімнаті Велті, яка була тепер моєю кімнатою і де його окуляри для читання й авторучка досі зберігались у шухлядах столу, я лежав не засинаючи, схвильований, і дослухався до шуму з вулиці. У Веґасі я думав про те, що коли мій батько або Ксандра знайдуть картину, вони можуть не зрозуміти, що це таке, принаймні спочатку. Але Гобі зрозуміє. Знову й знову перед моїми очима розгорталися сценарії, коли я приходив додому й зустрічався з Гобі, який чекав на мене з картиною в руках: «Що це таке?» — і не було ніякого обману, ніяких хитрощів, ніякого лукавства, які могли б уберегти мене від катастрофи; і коли я падав навколішки й засовував руки під ліжко, хапаючись там за наволочку (я так робив наосліп і з непередбачуваними перервами, аби переконатися, що вона досі там), я робив це таким швидким рухом, ніби вихоплював надто гарячий обід із мікрохвильовки.

Пожежа в будинку. Візит дезінсектора. Червоними літерами написане слово ІНТЕРПОЛ у «Базі даних про втрачені твори мистецтва». Якби комусь заманулося робити висновки, то перстень Велті став би певним доказом того, що я перебував у тій самій галереї, де висіла моя картина. Двері до моєї кімнати були такі старі й так нерівно трималися, що я підпер їх залізною підпорою. А що як під впливом якогось несподіваного імпульсу Гобі заманеться піднятися нагору, аби тут прибрати? Звичайно, це здавалося нетиповим для неуважного й не особливо акуратного Гобі, яким я його знав («Ні, він не надто дбає про чистоту, він приходив у мою кімнату тільки щоб змінити простирадла й витерти пилюку», — написала мені Піппа, спонукавши мене негайно розібрати своє ліжко й сорок п’ять хвилин гарячково витирати пил у своїй кімнаті — з грифонів, кришталевої кулі, спинки ліжка — своєю чистою футболкою). Витирання пилюки незабаром стало моєю нав’язливою звичкою — настільки, що я накупив власних ганчірок для цієї роботи, хоч Гобі мав повен дім таких ганчірок; я не хотів, аби він бачив, як я прибираю, моя єдина надія полягала в тому, що пилюка не спаде йому на думку, коли йому заманеться встромити носа в мою кімнату.

120

Популярна гаряча страва традиційної французької кухні: м’ясний бульйон і зварене в ньому м’ясо з овочами та приправами.

121

Ананда Кумарасвамі (1877–1947) — цейлонський тамільський філософ і метафізик.