— Я знаю, чого хотіла б для тебе твоя мати, Теодоре, — знову й знову повторював він. — Вона хотіла б, щоб ти розпочав нове життя. Поза межами міста.

Він мав рацію. Але як мені було пояснити йому, що з початком безладу та бездушності, які настали після її смерті, всі ці її побажання втратили сенс?

Усе ще заглиблений у думки, я завернув за ріг, підходячи до станції метро й намацуючи в кишені проїзний квиток, і проминув газетну розкладку, де побачив такий заголовок:

МУЗЕЙНІ ШЕДЕВРИ ЗНАЙДЕНО В БРОНКСІ

МІЛЬЙОНИ ЗА ВКРАДЕНІ ВИТВОРИ МИСТЕЦТВА

Я зупинився на хіднику, перехожі обминали мене з обох боків. Потім, відчуваючи, що за мною спостерігають, а серце калатає несамовито, я повернувся, купив газету (звичайно, коли підліток мого віку купує газету, це нікому не здається таким підозрілим, яким воно здавалося мені) і перебіг через вулицю до лавочок на Шостій авеню, щоб почитати її.

В одному з будинків у Бронксі поліція, діючи за підказкою, знайшла три картини — Георга ван дер Мейна, Вібранда Гендрікса й Рембрандта, усі вони пропали з музею після вибуху. Картини були знайдені на горищі, загорнуті у фольгу й засунуті між запасні фільтри для системи загального кондиціонування в домі. Сам злодій, його брат і братова теща, якій належало горище, заарештовані й можуть бути відпущені під заставу, а якщо їхню провину буде доведено, то кожному з них загрожує по двадцять років ув’язнення.

Це була стаття на повну сторінку з хронологією подій і діаграмами. Злодій — лікар «швидкої допомоги» — затримався після наказу покинути будівлю, зняв картини зі стіни, загорнув їх у простирадло, заховав у складених переносних ношах і виніс із музею, ніким не помічений. «Він поцупив картини, не уявляючи собі їхньої цінності, — сказав працівник ФБР, у якого автори статті взяли інтерв’ю. — Просто вхопив те, що потрапило під руку. Той чоловік не має ані найменшого уявлення про мистецтво. Коли він приніс картини додому, то не знав, що з ними робити, тож порадився з братом, і разом вони заховали картини в його тещі, без її відома, якщо вірити їй». Після короткого дослідження в Інтернеті брати´, вочевидь, зрозуміли, що Рембрандт надто знаменитий, аби продати його картину, і саме їхні спроби продати одну з менш відомих картин привели слідчих до схованки на горищі.

Але мені у вічі впав останній абзац статті — так, ніби він був надрукований червоними літерами:

Що ж до решти досі не знайдених творів мистецтва, то надії слідчих відродились, і вони просуваються по кількох місцевих ниточках. «Чим більше ми труситимемо дерево, тим більше впаде плодів, — сказав Річард Наннеллі, міський координатор між поліцією і відділенням ФБР, яке займається пошуками творів мистецтва. — Загалом, коли крадуть твори мистецтва, то їх намагаються якомога швидше вивезти за кордон, але ця знахідка в Бронксі лише підтверджує, що тут ми маємо справу з кількома аматорами, недосвідченими злодіями, які здійснили крадіжку, піддавшись пориву, а тепер не знають, як продати або сховати вкрадені речі». За словами Наннеллі, багатьох людей, які були присутні на місці вибуху, тепер знову розшукують, опитують і перевіряють. «Тепер ми не сумніваємося в тому, що чимало зниклих картин можуть залишатися в місті, просто під нашим носом».

Мене занудило. Я підвівся на ноги, зіжмакав газету, кинув її в найближчий смітник і замість сісти в метро пішов назад по Кенел-стріт, блукав чайнатауном годину на морозі, дивлячись крізь заморожені вікна на дешеві електротовари, на криваво-червоні килими в невеликих тьмяних вітальнях, на ряди засмажених пекінських качок кольору червоного дерева, і думав: лайно, лайно! Червонощокі вуличні торговці, закутані, як монголи, перегукувалися через гарячі жаровні. Окружний прокурор. ФБР. Нова інформація. «Ми сповнені рішучості розслідувати ці випадки за всією суворістю закону. Ми переконані в тому, що інші зниклі картини незабаром буде знайдено. Інтерпол, ЮНЕСКО та інші федеральні й міжнародні агенції співпрацюють у цьому випадку з органами місцевої влади».

Ця інформація була всюди. Усі газети публікували її. Навіть у китайських газетах віднайдений портрет роботи Рембрандта стримів посеред струминок ієрогліфів, визирав із ящиків, де було складено незрозумілу городину та вугрів на льоду.

— Ось що справді обурює, — сказав Гобі ввечері того дня, обідаючи з Амстісами і тривожно зсунувши брови. Віднайдені картини були єдиною темою, на яку він міг говорити. — Усюди лежать поранені люди, стікають кров’ю, а той виродок знімає зі стін картини. Виносить їх на вулицю, під дощ.

— Не скажу, що я здивований, — зауважив містер Амстіс, який пив уже четверте віскі з льодом. — Коли в матері був другий серцевий напад — ви не уявляєте, якого безладу наробили в нас оті телепні з «Бет Ізраель». Чорні сліди всюди на килимі. Ми знаходили пластикові ковпачки для голок від шприців на підлозі протягом тижнів, собака майже проковтнув один. І вони також завдали нам іншої шкоди, Марто, ти не пам’ятаєш, що вони розбили в шафі з китайським посудом?

— Ну, знаєш, про лікарів зі «швидкої допомоги» я нічого поганого сказати не можу, — не погодився з ним Гобі. — Мене вразили ті, які приїздили тоді, коли захворіла Джульєтта. Я дуже радий, що картини знайшли, перш ніж вони були дуже пошкоджені, це могла б бути справжня… Тео, — несподівано звернувся він до мене, примусивши швидко підняти голову від тарілки. — У тебе все гаразд?

— Пробачте. Я просто дуже стомився.

— Нема чого дивуватися, — люб’язно зауважила місіс Амстіс. Вона викладала американську історію в Колумбійському університеті. З цих двох саме вона була тією особою, яку Гобі любив і з якою дружив, містер Амстіс був тією половиною подружжя, що була йому цілком байдужа. — У тебе був важкий день. Тебе турбує результат твого іспиту?

— Ні, не дуже, — відповів я, не подумавши, і відразу пожалкував.

— О, та вступить він точно, не переживайте, — сказав містер Амстіс. — Тебе приймуть, — сказав він, обертаючись до мене, таким тоном, що, мовляв, кожен йолоп може на це сподіватись, а потім знов обернувся до Гобі: — Більшість із цих початкових програм у коледжі не заслуговують так називатися, ти зі мною згодна, Марто? Роздутий випускний клас. Туди важко пробитися, але нема чого робити, коли ти вже там. Вони всі такі, сучасні діти — охоче беруть участь у конкурсах, показують себе, а потім чекають на приз. Усі вважають себе переможцями. Ти знаєш, що сказав Марті один із її учнів? Розкажи їм, Марто. Він прийшов після уроку, захотів поговорити. Це був не малий школяр, це був аспірант. І ви знаєте, що він їй сказав?

— Гарольде, — спробувала врезонити його місіс Амстіс.

— Сказав, що переймається через свій іспит, хоче спитати в неї поради. Бо йому важко щось запам’ятати. Уявляєте? Аспіранта з американської історії, якому важко щось запам’ятати?

— Бачить Бог, мені також буває важко щось запам’ятати, — люб’язно промовив Гобі і став збирати зі столу тарілки, перевівши розмову на інші теми.

А пізно вночі, після того як Амстіси пішли, а Гобі заснув, я сидів у своїй кімнаті, визираючи з вікна на вулицю, дослухаючись до гуркоту вантажівок на Шостій авеню й докладаючи всіх зусиль, щоб приглушити в собі паніку.

Що ж я мав робити? Я просидів кілька годин за своїм лептопом, читаючи, як мені здавалося, сотні статей, надрукованих у «Le Monde», «Daily Telegraph», «Times of India», «La Repubblica», мовами, яких я не міг прочитати, кожна газета світу, схоже, висвітлювала цю тему. На додачу до тюремного ув’язнення, присуджувалися величезні штрафи: двісті тисяч, півмільйона доларів. Ще й гірше: було звинувачено і жінку, якій належав будинок, оскільки картини було знайдено в її власності. А це, схоже, означало, що Гобі також потрапить у халепу — набагато гіршу халепу, ніж я. Жінка, косметолог на пенсії, стверджувала, що вона не мала найменшого уявлення про те, що картини переховували в її домі. Але Гобі? Антиквар? Не мало значення, що він узяв мене до себе з доброти свого серця. Хто йому повірить, що він нічого про це не знав?