Темно-синя шкіряна рукавичка належала мертвій жінці. Не надто обнадійливий початок для «Хранителя забутих речей». Наступного дня після запуску сайту їм написала колишня репортерка на пенсії. Вона багато років працювала в газеті й добре пам’ятала той випадок. Її перше справжнє завдання.

Це помістили на першу сторінку. Бідолашній жінці було трішки більше, ніж тридцять. Вона кинулася під потяг. Машиніст був у жахливому стані, сердешний хлопець. Він щойно почав працювати. Їздив сам кілька тижнів. Її звали Роуз. Вона на щось хворіла, казали, «проблеми з нервами». Я пам’ятаю, у неї була маленька донечка, така гарнюня. Роуз носила її фотографію в кишені пальта. Вони надрукували фото в газеті поруч із заміткою. Мені це не дуже подобалося, але мусила слухатися редактора. Я ходила на похорон. І це було огидно, адже від тіла майже нічого не залишилося. Але світлина досі лежала в кишені, а на руці одна рукавичка. Така дрібна деталь, але вона здавалася такою болючою. Того вечора було холодно. Мабуть, тому я пам’ятаю це вже стільки років.

Ішлося про ту рукавичку, яку Саншайн із жахом відкинула, коли та випала з шухляди. Тоді вона ще сказала: «леді мертва» і «вона любила маленьку дівчинку». Лору це приголомшило. Здається, Саншайн була права, вони знову недооцінили її. У неї є особливий дар, і їм варто уважніше до неї дослухатися. Саншайн незворушно прочитала повідомлення. А потім зронила:

— Можливо, її маленька дівчинка хоче забрати рукавичку.

Саншайн вийшла на прогулянку з Морквою. Зараз вона часто виходила, щоб збирати загублені речі для сайту. Тепер вона мала олівець і маленький записник, де могла записувати деталі для таблички, щоб не забути їх. Фредді пішов класти газон одному зі своїх клієнтів, тож Лора зосталася вдома сама. Чи, радше, з Терезою.

— Я знаю, знаю, — промовила вона голосно. — Сьогодні пошукаю, я обіцяю.

Після того як Саншайн повідомила їм, що лист Ентоні містить підказку, котрої вони потребують, Лора намагалася згадати, куди вона його поділа. Спершу вона думала, що залишила його на туалетному столику в кімнаті Терези, але двері залишалися замкненими, тож вона ніяк не могла це перевірити. У будь-якому разі навряд чи Тереза приховувала б від неї річ, котру сама ж так бажала, щоб вони знайшли. Навіть Тереза не могла бути аж такою непослідовною. Лора зайшла в кабінет. Спершу вона перевірить пошту. Сайт набував популярності, його переглянули вже сотні людей. Були і два повідомлення. Одне від літньої пані, яка писала, що їй вісімдесят дев’ять років і її вже два роки вважають ледь не хакером у місцевому пенсійному центрі. Вона почула про сайт по радіо і вирішила глянути туди. Вона думає, що елемент пазла, знайдений багато років тому на Коппер-стрит, належить їй. Чи, точніше, належав її сестрі. Вони не дуже ладнали, й одного дня, коли сестра особливо їй допекла, вона поцупила частинку пазла, який сестра якраз складала. А потім вийшла на прогулянку й викинула пазл у стічну канаву. «Звісно, це по-дитячому, — писала жінка, — але мені вдалося їй допекти. Сестра буквально побуряковіла, коли виявила, що бракує одного елемента». Літня леді не бажала забирати цю річ. Її сестра вже давно померла. Але дуже добре, писала вона, що є привід попрактикуватися в написанні імейлів.

Друге повідомлення — від молодої жінки, яка цікавилася резинкою для волосся лаймового кольору. Мати купила їй цю річ, щоб потішити і трохи відволікти перед першим днем у новій школі, бо вона тоді дуже нервувалася. Дівчина загубила резинку по дорозі додому з парку, де вони відпочивали з мамою напередодні, й хотіла б її повернути на пам’ять.

Лора відповіла на обидва повідомлення і заходилася шукати лист Ентоні. До того часу, як Саншайн повернулася з Морквою, Лора за кухонним столом учитувалася в знайомі рядки. Вона знайшла лист у письмовому столі на веранді, згадавши, що поклала його туди, щоб не загубити. Саншайн зробила для них по любенькій чашечці чаю і сіла біля Лори.

— Що там написано? — запитала вона.

— Що там написано? — поцікавився Фредді, ввалюючись крізь задні двері в обліплених брудом черевиках. Лора і Саншайн обидві поглянули на його ноги і дуетом скомандували:

— Геть!

Фредді засміявся, поки стягував свої черевики і виставляв їх за двері.

— Стаю підкаблучником! — проголосив він. — А це що?

— Це лист покійного Святого Ентоні, й зараз ми знайдемо підказку, — пояснила Саншайн набагато впевненіше, ніж почувалася Лора.

Лора почала читати вголос, але прояви його щедрості відродили біль утрати, і слова завмерли в її горлі ще до того, як вона змогла дочитати перший рядок. Саншайн обережно взяла лист із її рук і почала спочатку, читаючи повільно та вдумливо, а Фредді допомагав їй з деякими складними словами. Коли вони дійшли до абзацу, де Ентоні просив Лору стати другом Саншайн, обличчя дівчини засяяло усмішкою.

— Але я перша запропонувала тобі дружити, — сказала вона.

Лора потисла їй руку.

— Я дуже рада, що ти це зробила, — відповіла вона.

Фредді ляснув долонями по столу.

— Досить розпускати нюні, дівчата, — сказав він, гойдаючись на стільці. — Яка підказка?

Саншайн лукаво глипнула на нього, але в її погляді відбилася відверта зневага, коли вона зрозуміла, що він не жартує.

— Ти ж несерйозно, — мовила вона, очима шукаючи підтримки в Лори.

— Та це ж може бути будь-що… — несміливо промимрила жінка.

Фредді знову перечитав листа.

— Ну, давай, Джоне Мак-Енрой,[81] — звернувся він до Саншайн. — Просвіти нас.

Саншайн зітхнула, як шкільний учитель, розчарований своїми учнями. Вона похитала головою і виголосила:

— Це ж так очевидно!

І коли вона пояснила, вони зрозуміли, що це справді було очевидно.

Розділ 42

Юніс

2011

Сьогодні гарний день. Можна так сказати. Зараз не буває дійсно гарних днів. Найкраще, на що Юніс може сподіватися, це кілька збентежених усмішок, інколи спогад про те, хто вона така, але найбільший подарунок — день без сліз чоловіка, котрого вона кохала майже все своє свідоме життя. Вона прогулювалася з Бомбардиром під руку по клаптику голої землі в оточенні бетонних плит, який керівництво будинку для людей похилого віку «Щасливий притулок» помпезно називало трояндовим садом. Єдине, що тут нагадувало про троянди, це кілька зігнутих, коричневих, немов обпалених вогнем, кущів. Юніс заледве стримувала сльози. І це називалося «гарний день».

Бомбардир хотів доживати свої літа у «Фоллі Енд». Перед тим як він став надто часто провалюватися в забуття, але знав, що це його неминуча доля, він чітко повідомив про це. Коли настане слушна мить, Бомбардир хотів передати Юніс право вирішувати його справи, врятувавши таким чином хоч залишки гідності і власної безпеки від того похмурого майбутнього, з яким він зіткнувся. Він міг довірити цій жінці своє життя, хоч яким нікчемним воно тепер здавалося. Вона завжди чинила правильно. Але Порша втрутилася першою. Озброєна безглуздим, але всемогутнім багатством і почуттям власності, якщо не любов’ю, вона потягла Бомбардира до «спеціалістів», які, без сумніву, з допомогою її грошового заохочення офіційно проголосили його «не здатним ухвалювати раціональні рішення» і цілком узалежнили його від сестри.

Наступного тижня Бомбардира запроторили до «Щасливого притулку».

Юніс боролася до останнього, вона відчайдушно стояла за «Фоллі Енд», але Порша була незворушною. «Фоллі Енд» був «надто далеко» для постійних відвідин, і, так чи так, виголосила вона з дивовижною черствістю, це лише питання часу, рано чи пізно Бомбардир узагалі не розумітиме, де він і що з ним. Проте зараз він іще розумів. І «Щасливий притулок» убивав його.

На диво, Порша навідувала брата. Але це були напружені зустрічі. Тепер вона відчувала до нього лише жалість і страх. Реакція Бомбардира на вияви цих почуттів була однакова: його це пригнічувало. Відмовивши в єдиному проханні, яке справді для нього важило, Порша завалювала брата дорогими, часто безглуздими подарунками.

81

«Ви ж несерйозно?» — фраза відомого тенісиста Джона Мак-Енроя.