Бомбардир не мав уявлення, що таке кавоварка, а про те, як нею користуватися, і поготів. Він вилив ексклюзивний крем після гоління в унітаз, а цифрову камеру підставляв під двері, щоб вони не повністю зачинялися. Зрештою більшість часу своїх візитів Порша почала проводити за чаюванням із Сильвією, улесливою доглядальницею, страшенною фанаткою книжок про Гаррієт Готтер, яких на ту мить, на нещастя, набралось аж на трилогію.

Юніс якомога старалася зробити кімнату Бомбардира хоч трохи схожою на дім. Вона принесла речі з його квартири, поставила фотографії Дугласа і Бейбі Джейн на кожну полицю та стіл. Одначе цього було недосить. Він покидав її. Відходив у свої світи.

Юніс і Бомбардир були в саду не самі. Евлалія годувала сороку залишками тоста від свого сніданку. Евлалія — стара, як світ, жінка, висохла до кісток, із шкірою кольору тушкованого чорносливу, дикими очима і тривожним сміхом. Її покручені руки схопилися за шишки палиць, які вона використовувала, щоб повільно пересуватися, човгаючи ногами. Більшість тутешніх мешканців уникали її, але Бомбардир завжди дружньо вітався зі старою.

Вони безцільно кружляли подвір’ям, як в’язні на майданчику для прогулянок. Юніс не могла витримувати своїх думок, а Бомбардир не міг думати. Евлалія віддала останній шматок тоста чорно-білому птаху, він склював його з землі, глянувши на Евлалію своїм яскравим, немов ягода бузини, оком. Вона замахнулася на нього ціпком і пронизливо заверещала:

— Геть звідси! Геть, а то ще в юшку засунуть! Вони можуть, ти ж знаєш. — Жінка обернулася до Юніс i скосила око, підморгуючи їй. — Нас тут годують усіляким лайном.

Судячи з запаху, який линув з вікна кухні в садок, Юніс зробила висновок, що стара, певно, має рацію.

— Йому капець, оцьому небораці, — раптом промовила Евлалія, виставивши гачкуватий ніготь на Бомбардира і якимось чином при цьому утримавшись на своїх палицях, — геть зовсім здурів.

Потім стара виставила палиці на бетон і розпочала своє болісне й незграбне пересування назад до будинку.

— Але душа в нього гарна, — сповістила вона Юніс, проходячи повз них. — Гарна то гарна, але душа його помирає.

Повернувшись у кімнату Бомбардира, Юніс відсунула штори, щоб впустити трохи світла блідого зимового сонця. Бомбардир мав затишну кімнату на третьому поверсі, чисту й простору, з великими французькими вікнами і гарним балконом. Але на балкон Бомбардиру не дозволяли виходити.

Юніс відчинила вікна вперше, коли відвідувала свого друга. Тоді, спекотного літнього дня, у кімнаті було жарко і душно. Ключ залишили в замку, але доглядальниця, яка прийшла перевірити, як тут Бомбардир, зачинила вікно, а ключ заховала в шафу на стіні. «Здоров’я і безпека», — прогарчала вона до Юніс. Після того Юніс ключа більше не бачила.

— Подивимося фільм?

Бомбардир усміхнувся. Для нього власне життя тепер стало чимось схоже на кепсько виданий несшитий рукопис. Деякі сторінки переплуталися, інші надірвалися, котрісь загубилися навіки. Первісну версію Бомбардирові вже не відтворити. Проте він і досі знаходив задоволення у знайомих історіях, переказаних у старих фільмах, які вони стільки разів дивилися разом. Більшість часу тепер він не пам’ятав власного імені, не знав, що він щойно їв на сніданок. Але досі міг вільно цитувати «Велику втечу», «Коротку зустріч», «Найкращого стрільця» та десятки інших своїх улюблених фільмів.

— Як щодо цього? — запитала Юніс, тримаючи диск «Клітки для пташок».

Бомбардир подивився на неї та всміхнувся, на коротку дорогоцінну мить туман розсіявся.

— Мій подарунок на день народження, — і Юніс знала, що її Бомбардир усе ще тут.

Розділ 43

— Він досі тут, — стурбовано мовила Саншайн. Морква зайняв сторожовий пост у повітці, принюхуючись до запаху інших мешканців цього обійстя, і в Саншайн зростала підозра, що серед обідніх страв Моркви могла бути миша. Лора в кабінеті готувалася до зустрічі з людиною, що зв’язалася з сайтом і бажала сьогодні забрати своє загублене майно.

— Не переймайся, Саншайн. Я впевнена, що миші вистачить здорового глузду не показувати свій писок з нори, доки Морква тут.

Саншайн це не переконало.

— Але раптом. Морква загризе мишу і стане убивцею.

Лора усміхнулася. Вона добре знала Саншайн і була певна, що та не відчепиться, доки щось не зробити. Через дві хвилини Лора повернулася, причепила Моркві повідець і відтягнула його з повітки. На кухні вона пригостила пса сосискою й розстебнула його нашийник. До того як Саншайн устигла сказати хоч слово, Лора її заспокоїла:

— Міккі чи Мінні тепер у безпеці. Я зачинила двері повітки і нагодувала Моркву сосискою, він не голодний.

— Він завжди голодний, — пробурчала Саншайн собі під ніс, спостерігаючи, як Морква вилетів з кімнати, очевидно, досі маючи шкоду на гадці.

— Коли до нас завітає та леді? — запитала вона.

Лора подивилася на годинник.

— Вона може з’явитися будь-якої миті. Її звати Аліса, і, я гадаю, коли вона прийде, ти можеш зробити для неї любеньку чашечку чаю.

Немов у відповідь на ці слова, у двері подзвонили, і Саншайн кинулася до парадного входу перше, ніж Лора встигла бодай поворухнутися.

— Добридень, леді Алісо, — урочисто привіталася Саншайн з розгубленим підлітком на порозі. — Я Саншайн. Прошу.

— Яке гарне ім’я.

Дівчина, котру Саншайн провела у передпокій, була високою та стрункою, з довгим білявим волоссям і веснянкуватим обличчям.

Лора простягла їй руку.

— Привіт, я Лора. Рада зустрічі.

Саншайн спритно схопила Алісу за руку й потягла її в садок, поки Лора на кухні заварювала чай. Коли вона вийшла з тацею і наборами для чаювання, то застала Алісу і Саншайн за обговоренням музичних кумирів.

— Нам обом подобається Девід Бові, — гордо проголосила Саншайн, щойно Лора почала розливати чай.

— Упевнена, він би цим утішився, — усміхнулась Лора. — Який тобі чай? — спитала вона Алісу.

— Будівельницький.[82]

Саншайн стурбовано крекнула:

— Не певна, що ми знаємо такий, — звернулася вона до Лори.

— Не хвилюйся, Саншайн, — заспокоїла її Аліса, — це я просто неправильно висловилася. Я мала на увазі: достатньо міцний, з молоком і двома ложечками цукру.

Аліса прийшла забрати дитячу парасольку, білу з червоними сердечками.

— Насправді я її не губила, — пояснила вона, — й я не можу бути абсолютно певна, що її призначено саме для мене…

Саншайн схопила парасольку, яка вже лежала на столі, і передала її Алісі.

— Так і є, — просто підтвердила вона.

Утім, Лора зауважила, судячи з виразу неприхованого обожнювання, з яким її подруга дивилася на Алісу, Саншайн, не замислюючись, віддала б своїй новій знайомій усе родинне срібло і Падую на додачу.

Аліса взяла парасольку і ніжно погладила її складки.

— Це сталося під час моєї першої подорожі до Америки, — розповіла дівчинка. — Мама взяла мене до Нью-Йорка. Для неї це був іще один робочий вихідний. Мама працювала редактором журналу мод, і їй призначили інтерв’ю з перспективним дизайнером, який мав шанси стати зіркою на нью-йоркському модному небосхилі. Як виявилося, він таки став. Але все, що про нього пам’ятаю я, це те, з якою огидою він глянув на мене, мов я щойно втекла з лепрозорію. Очевидно, той чоловік терпіти не міг дітей.

— Які ще леп-зорі? — запитала Саншайн.

Аліса глянула на Лору, але потім вирішила усе пояснити сама.

— Це таке місце, куди в давні часи запроторювали людей, що страждали від тяжкої недуги, у них навіть пальці на руках і ногах відпадали.

Лора готова була закластися на кругленьку суму, що наступні п’ять хвилин Саншайн перераховуватиме пальці Аліси. Слава Богу, та була у сандалях.

— На прогулянки містом часу майже не залишилося, — вела далі Аліса, — але мати пообіцяла зводити мене до скульптури Аліси в Дивосвіті, що в Центральному парку. Пам’ятаю, я була в захваті. Думала, що скульптуру так назвали на мою честь.

82

Чай з такою назвою робили міцним і здебільшого пили робітники під час перерви, зокрема будівельники.