— Ти навіть не уявляєш, — сказала вона йому, хитаючи головою.

Після цього Лора поклала платівку в шухляду, але щоб її засунути, довелося налягти всією вагою. Та хіба це допоможе? Вона розповіла Фредді про двері до спальні Терези і попрохала його спробувати їх відчинити. Він посмикав за ручку і проголосив, що двері зачинено, але потім додав, що, на його думку, не варто нічого з ними робити.

— Вона відчинить їх, коли буде готова, — сказав він, немов говорив про неслухняну дитину, яка влаштувала істерику.

Здавалося, що Фредді і Саншайн сприймали Терезині витівки настільки спокійно, що Лору це доводило до сказу. Присутність привида людини, котра напевно вже померла і чиї рештки були розвіяні у садку, але при цьому завдавала клопоту, мусила викликати зціпеніння. Власне, вони доклали усіх зусиль, щоб Тереза зараз переживала післявесільне чи, точніше, післясмертне блаженство. Невдячно з її боку так поводитися. Лора сумно усміхнулася сама до себе. Але що ж іще, крім Терези? Де нічого не можна пояснити здоровим глуздом, починаються забобони. Щойно вона завершила підмітати розбите скло, почула, як Фредді і Морква повернулися з прогулянки.

Унизу на кухні за чаєм з тостами вона розповіла Фредді про музику.

— А, ота музика, — сказав він, годуючи Моркву шматком тоста з маслом, — я теж її чув, але я ніколи не звертав на неї уваги. Думав, що то Саншайн або хтось інший.

— Я забрала платівку з веранди, але це не допомогло, тож зараз я заховала її до шухляди в кабінеті.

— Навіщо? — запитав Фредді, розмішуючи цукор у чаї.

— Навіщо я забрала її чи навіщо я поклала її до шухляди?

— І те, і те.

— Тому що ця музика доводить мене до сказу. Я забрала платівку, щоб більше її не чути, щоб вона більше не змогла грати. — Лора замовкла на мить, не бажаючи говорити вголос це ім’я. — Тереза.

— A-а, наш домашній привид. Отже, ти забрала її платівку, це виявилося намарне, і ти подумала, що коли засунути її в шухляду, то допоможе?

— Не зовсім. Але так я почуваюся краще. Невідомо, що ще вона може утнути. Чому вона така вередлива? Тепер у неї є Ентоні, то в чому ж проблема? У тому, що мені дістався будинок? Однак він сам цього хотів!

Фредді сьорбнув чаю і насупився, як завжди бувало, коли він замислювався над її запитаннями:

— Пам’ятаєш, Саншайн казала, що Тереза засмучена не тільки через тебе, вона засмучена через усіх. Її гнів не вибірковий. Тож ідеться не про будинок. Щось подібне траплялося, коли Ентоні був живий?

— Наскільки я знаю — ні. У будинку завжди пахло трояндами, але я не бачила і не чула нічого. Та й Ентоні про таке не згадував.

— Отож мадам почала пустувати після смерті Ентоні?

— Еге ж. І що їй не так? Я завжди гадала, що ці всі роки вона чекає на свого коханого десь в ефірі, опановує фокстрот чи розмальовує нігті…

Фредді посварився пальцем, застерігаючи від уїдливого тону, до якого Лора вже готова була вдатися.

— Знаю, я огидна, — засміялася Лора сама з себе. — Але якщо відверто, що ще їй треба? Тереза має бути щаслива, адже Ентоні повернувся до неї. А замість цього вона після смерті бешкетує, як вередливе дитя.

Фредді взяв Лору за руку:

— Я розумію, це нестерпно. Тереза, звичайно, перебрала мірку…

— Перебрала… особливо, як на мертву леді, — урвала його Лора.

Фредді усміхнувся:

— Мені здається, ви б порозумілися. З того, що Ентоні розповідав про неї, я думаю, ви трохи схожі.

— Він говорив з тобою про Терезу?

— Інколи, особливо перед смертю. — Фредді допив чай і знову підлив собі з чайника. — Та, може, ми щось пропустили. Ми вирішили, що якщо Ентоні помер і ми розвіяли його прах у тому самому місці, де він розвіяв прах Терези, то вони мають бути разом. Але чи справді попіл аж так багато значить? Чи це не просто «залишки» після смерті людини? Ентоні й Тереза тепер обоє мертві. Однак, можливо, вони не разом, оце проблема. Якщо ти і я вдвох поїдемо до Лондона нарізно і не домовимося про місце зустрічі, чи зможемо ми знайти одне одного? Треба зважити, що те місце, куди вони обоє потрапили, трохи більше за Лондон, якщо брати до уваги всіх мертвих від початку віків.

Фредді розлігся на стільці, вельми вдоволений своїм здогадом. Лора зітхнула і понуро мовила:

— Тож, на твою думку, після того, як Ентоні помер, Терезі стало тільки гірше, бо раніше вона принаймні знала, де він є? Це просто чудово! Вони можуть шукати одне одного протягом років. Та довіку, чорт забирай!

Фредді підійшов до неї і лагідно обійняв за плечі.

— Бідолашна Тереза. Думаю, ти маєш віднести платівку назад на веранду.

Він поцілував Лору в голову і пішов працювати в саду. Раптом Лора відчула себе винною. Усе це, напевно, дурниці. Та якщо лишень уявити, що ні? У неї тепер є Фредді, а раптом після років очікування в Терези досі немає Ентоні?

— Бідолашна Тереза!

Лора встала і попрямувала до кабінету. Вона дістала платівку з шухляди і перенесла її назад на веранду до грамофона. Взявши фотографію Терези до рук, вона довго дивилася на жінку, тепер таку далеку і невиразну під розколотим склом. Лора помітила на картинці особистість, можливо, вперше за цей час. Фредді вважав, що вони схожі, але Лора побачила відмінність. Вона вже прожила на п’ятнадцять років довше за Терезу, але ніхто не зміг би заперечити, що Тереза прожила своє коротке життя динамічніше і яскравіше, ніж Лора колись зможе. Яка іронія.

Лора ніжно погладила пальцями обличчя під потрісканим склом. Що там говорила Сара? «Час перестати ховатись і дати життю копняка під зад».

— Я тобі допоможу, — пообіцяла Лора Терезі.

Потім вона взяла платівку і поставила її на програвач:

— Граймо чесно, — сказала вона вголос, — я намагаюся тобі допомогти.

Розділ 35

Юніс

1994

Юніс ніколи не забуде аромат нагрітих сонцем троянд, що запливав у відчинене вікно, коли вони з Бомбардиром і Ґрейс дивились, як помирає Ґодфрі. Він уже майже помер. Дихання стало дуже слабке, ледь помітне, зрідка смикалося старе тіло. Страх, гнів та облуда, які затьмарювали його розум останні роки, зрештою відпустили цього чоловіка. Ґрейс і Бомбардир могли нарешті взяти за руку свого любого чоловіка й батька, Бейбі Джейн тулилася до Ґодфрі, її голова спочивала на його грудях. Вони вже давно перестали говорити, щоб заповнити незручну паузу між помиранням і самою смертю. Зараз медсестра обережно постукає у двері, занесе їм чай і своє мовчазне співчуття: цю сцену вона спостерігала вже багато разів.

Юніс підвелась і підійшла до вікна. Надворі звичайний день. Люди гуляють або дрімають у саду, якісь діти ганяються одне за одним по газону й верещать від захоплення. Десь, високо в деревах, стрекотить дрізд. Сьогодні гарний день, подумала вона. Як добре померти такого прекрасного англійського літнього вечора. Здається, Ґрейс була такої самої думки. Вона відкинулася назад у своєму кріслі й покірно зітхнула. Усе ще тримаючи Ґодфрі за руку, Ґрейс звелася на ноги, розминаючи сугорби, що затекли від тривалого сидіння. Вона поцілувала свого чоловіка у вуста, тендітною, але твердою рукою відкинула волосся з його чола.

— Уже час, кохання моє. Тобі вже час іти.

Ґодфрі дихав, але чимраз рідше. Повіки здригнулись, а його натруджені груди здійнялися в останньому подиху. Він помер. Ніхто не поворухнувся, крім Бейбі Джейн. Маленький собака турботливо обнюхав обличчя Ґодфрі. Нарешті, переконавшись, що її друг помер, Бейбі Джейн зістрибнула з ліжка, ретельно обтрусилась і благально глянула на Бомбардира. «А тепер мені справді треба попісяти», — говорив її погляд.

Годину по тому вони сиділи у приміщенні, що називалося «кімната для родичів», і пили чай. Кімната для родичів — те місце, де персонал «Фоллі Енд» обережно готував людей до необхідності попрощатися з померлими. Стіни кольору зів’ялих первоцвітів, муслінові штори, що притлумлювали світло й відгороджували кімнату від чужих очей, плюшеві дивани, свіжі квіти і коробки серветок — усе в цій кімнаті мало на меті пом’якшити гостроту недавнього горя.