— Добре! Добре! Я вже йду, — Лора погладила теплу голову Моркви, який уже кілька хвилин тягнув її за ноги.

Морква зголоднів і хотів пісяти. Уже давно минув час ланчу. Змірявши оком купу речей із приклеєною золотавою зіркою на столі, Лора перевела погляд на годинник. Уже майже третя…

— Бідолашний Морква, — зауважила вона. — Ти, мабуть, уже стоїш, схрестивши лапи.

Надворі заливало, але, на щастя, Моркві на Різдво серед іншого подарували водонепроникний плащ.

Він оббіг садок, поки Лора готувала для них ланч. Незабаром Морква повернувся, залишаючи мокрі сліди на кахлях. Після ланчу Лора піднялася нагору, щоб вирішити, що вдягне сьогодні ввечері. Вона кепкувала з себе, бо найдовше довелось обирати пристойну білизну. Точніше, непристойну. Шукаючи свої улюблені сережки, Лора подумала, що, мабуть, залишила їх у кімнаті Терези, і пішла туди пошукати. Схопилася за холодну латунну ручку, повернула її. Двері були зачинені зсередини.

Розділ 32

Фредді вистромив ногу з-під ковдри й тицьнув Моркву пальцем:

— Ану, вставай, ледацюго, піди зроби нам чаю.

Пес лише глибше зарився в своє сідало і задоволено загарчав. Фредді благально подивився на Лору, але вона швидко заховала голову під подушку.

— Я так розумію, доведеться мені, — сказав він, вистрибуючи з ліжка і шукаючи, що б його вдягти, не так соромлячись свого оголеного тіла, як бажаючи захиститися від холоду. Халат Лори кепсько підходив для цього, але був зручно під рукою. Фредді відсунув штори назустріч новому року, блакитному небу і сонячним променям. Лора потягнулася, зовсім гола під теплими ковдрами, і подумала собі, чи не дременути їй у ванну і трохи привести себе до ладу, щоб виглядати трішки молодшою й не такою пожмаканою. Та зрештою, чи не все одно? Фредді вже бачив її. Лора пальцями поправила волосся і зазирнула в маленьке люстерко на нічному столику: чи не розмазалася вчорашня косметика навколо очей. Ну, хоч зуби в неї гарні.

Минуло дві години, поки вони встали, одяглись і поснідали бобами з грінками. Якраз тоді завітала Саншайн. Вони обіцяли їй, якщо в перший день нового року буде гарна погода, то всі гуртом погуляють в околицях з Морквою. Лора і Фредді йшли, взявшись за руки, а Саншайн бігла попереду з Морквою, кидаючи м’яч на мотузці (ще один подарунок на Різдво), який пес їй приносив.

— Маю таке враження, що цей пройдисвіт Морква бавиться цим м’ячем, щоб догодити Саншайн, а не для власного задоволення, — сказав Фредді.

Лора спостерігала, як Морква старанно повертає м’яча Саншайн.

— Підозрюю, він буде гратися в ці дитячі ігри доти, доки не знайде чогось цікавішого.

Після чергового кидка Морква флегматично подивився, як м’ячик закотився в кущі, і побрів шукати кроликів. Бідний Фредді, призначений Саншайн заступником Моркви, мусив по лікоть засунути руку в колючки.

— Облиш його, — порадила Лора, бо Фредді ризикував загнати собі колючку в руку, — купимо інший.

— Ні! — відчайдушно заволала Саншайн. — Це його різдвяний подарунок. Він засмутиться і зненавидить мене, бо я не можу нормально кинути м’яча. Я даун.

Саншайн майже розплакалася.

— Ти не даун! — сказав Фредді, вилазячи з глибин куща і переможно махаючи м’ячиком. — Хто взагалі сказав тобі такі дурниці?

— Так мене в школі називав Нікола Кроу, коли я не туди кидала м’яч.

— Нікола Кроу — невіглас, а ви, юна леді, сонячна людина. І не забувайте про це!

Фредді дав їй іграшку, зігнавши вираз болю з її обличчя. Проте Саншайн так і не всміхнулася. Втомившись переслідувати кроликів і пропустивши усю драму, Морква повернувся назад і обнюхав свою іграшку. Він лизнув Саншайн руку. Нарешті дівчина повеселішала.

Вони рушили далі, Лора тепер тримала іграшку Моркви, Фредді роздивлявся свої подряпини, а Саншайн раптом кинулася до маленької блискучої речі, що лежала, притоптана у траві.

— Дивіться! — гукнула вона, виколупавши її з бруду пальцями.

— Що це? — Фредді взяв річ і обтрусив її від бруду. Це виявилося кільце для ключів у вигляді слоненяти.

— Ми маємо забрати це додому, — сказала Саншайн. — А ще треба написати табличку і помістити цю штуку на сайт.

— Тобі не здається, що у нас і так достатньо загублених речей? — Лора вагалась, уявляючи кабінет, завалений речами, що досі чекали на полицях та у шухлядах на свою зоряну годину. Але Фредді несподівано погодився з Саншайн.

— Слухай, я тут міркував, як нам розкрутити наш сайт. Помістити там перелік речей і фотографії — це половина справи. Але ж треба, щоб про нас дізналися потрібні люди. Історія Ентоні справді вражає, і ми зможемо розповісти її місцевій пресі, радіо й телебаченню. Та якщо матимемо якісь щойно знайдені речі, це теж допоможе.

Лору справді втішило й заспокоїло те, що Фредді сказав «ми». Вона більше не сам на сам зі спадщиною Ентоні, що часом лякала її; у неї є надійні помічники. Допомога, про яку вона соромилася чи боялася попросити.

Повернувшись до Падуї, Саншайн попрямувала в кабінет і знайшла табличку для слоника. Їх усіх запросили на чай її батьки, але Саншайн рішуче стояла на тому, що треба спершу написати табличку й покласти ключницю на полицю чи в шухляду, перше ніж іти на чаювання. Лора піднялася нагору, щоб переодягнутися, а Фредді на кухні витер Моркві лапи старим рушником. Проходячи повз Терезину спальню, Лора пошарпала ручку дверей. Досі замкнено. Повернувшись на кухню, вона під пильним наглядом Саншайн написала табличку до ключниці.

— Саншайн…

— Угу? — дівчина неабияк зосередилася на тому, що писала Лора.

— Пам’ятаєш, ти колись казала, що Королева квітів засмучена?

— Ага.

Лора поклала ручку і подмухала на вологі чорнила. Щойно вона завершила цю процедуру, дути на табличку взялася Саншайн. Щоб уже напевно.

— Ти думаєш, Королева квітів засмучена через мене?

Саншайн прибрала свого фірмового вигляду «чи ж можна городити такі нісенітниці?» — закотила очі, пирхнула й сплеснула руками по стегнах.

— Вона засмучена не тільки через тебе, вона засмучена через усіх.

Лора не очікувала такої відповіді. Якщо вона вже постановила, що вірить одкровенням Саншайн (журі ще не визначилося), то, звісно, приємно знати, що привид гнівається не на тебе. Але, з другого боку, якщо це так, то як тоді його заспокоїти?

— А чому вона сердиться?

Саншайн знизала плечима. Тереза її вже не цікавила, вона чекала на чай. Саншайн глянула на свій годинник. Вона читала всі «години», більшість «о пів на», а все, що між ними, називала «майже».

— Майже четверта година, — повідомила вона, — час для чаю о четвертій.

Саншайн встала коло дверей.

— Цього ранку я пекла казкові торти, булочки і пиріжки. Для нашого чаювання.

Фредді усміхнувся:

— Так от чому ти прийшла о пів на одинадцяту, — він підморгнув Лорі й прошепотів: — На щастя для мене.

— А тато наробив кручеників з ковбасою, — вела далі Саншайн, одягаючи пальто.

Розділ 33

Юніс

1991

— Ці крученики з ковбасою не порівняти з кручениками місіс Дойл, — виголосив Бомбардир, беручись, однак, уже за другий. Відтоді, як місіс Дойл вийшла на пенсію, оселившись у квартирі біля моря в Маргейті,[58] пекарню продали за договором франшизи, а вручну випечені торти і тістечка замінили на напівфабрикати з конвейєра. Юніс передала йому серветку, бо усі груди й коліна Бомбардира були в крихтах від випічки.

— Я певна, що Бейбі Джейн буде просто щаслива допомогти тобі з недоїдками, — сказала вона, поглянувши на благальну мордочку собаки. Бейбі Джейн нічого не отримала. Незважаючи на погану якість кручеників, Бомбардир доїв ланч і витрусив крихти в урну для відпрацьованого паперу. Юніс принесла шефу лише два крученики з ковбасою, дбаючи про його здоров’я та обшир талії. Пізніше вони збиралися відвідати Ґрейс і Ґодфрі. За останній рік візити у «Фоллі Енд» ставали все похмурішими. Юніс хотіла б зробити щось, що завгодно, аби полегшити біль Бомбардира, якому випало спостерігати, як чоловік, котрого він називав батьком, відступає кудись за далекий, недосяжний обрій. За іронією долі, міцне фізичне здоров’я Ґодфрі стало тепер важким тягарем для його рідних. Бо під дією розумової хвороби він поступово перетворився на велику, налякану і сердиту дитину. «Тіло — як у вола, розум — як у метелика», — говорила про нього Ґрейс. Його стан був жахливим покаранням для тих, хто його любив. Для Ґодфрі його друзі й родина наразі перетворилися на незнайомців, яких треба боятись і, якщо можливо, уникати. Усі спроби фізичного контакту — доторки, поцілунки, обійми — викликали в нього надзвичайну ворожість, на них він відповідав ударами. Синці в Ґрейс і Бомбардира доводили це. Ґрейс витримувала усе стоїчно, як завжди, але тепер, два роки по тому, як вони перебрались у «Фоллі Енд», вона більше не жила в одній кімнаті з чоловіком. Зараз безпечніше кохати його на відстані. Порша не з’являлася з того часу, як Ґодфрі почав лупцювати своїх відвідувачів.

58

Місто на південному сході Англії.