— І тому не вигадає нічого кращого, як кривдити тих, хто її любить, — додав Бомбардир.

Ґрейс погладила його коліно:

— Вона просто не знає, як із цим упоратися. От вибігла звідси в сльозах, назвавши свого любого татка безтямним овочем.

Бомбардир обійняв матір:

— Не журися, мамо. У тебе завжди є твій «любий синочок».

Коли вони вже йшли, Ґодфрі відізвав Юніс убік.

— Хочу сказати тобі дещо на вушко, — по-змовницьки підморгнув він, стишуючи голос. — Чорт забирай, я певен, що та жінка — моя дочка. Але має ж бути хоч щось гарне в цій жахливій хворобі.

Розділ 31

За словами Саншайн, Фредді «ночував» у Лори. Проте Лора не спала з Фредді. Вона спала з ним в одному ліжку, але вона не спала з ним. Лора усміхнулася: це так по-англійськи — крутити одне слово у різних значеннях, але так і не сказати того, що мав на увазі. Секс. У них не було сексу з Фредді. Поки що. Якщо висловитися стисло, вони спілкувалися!

У різдвяну ніч Фредді й Лора танцювали, пили шампанське, а ще говорили. Говорили і говорили. Вона розповіла йому про школу, і про скатертини на тацях, і про Вінса. Вона розповіла йому про дитину, яку втратила, і він пригорнув її, вона розповіла йому про оповідання для «Пір’я, мережива й фентезі» — він сміявся до сліз. Він розповів їй про свою колишню наречену Гізер — консультанта з добору персоналу, яка хотіла вийти заміж і народити дітей, але він цього не хотів. Принаймні не з нею. Він також розповів, як продав свій невеликий ІТ-бізнес, щоб стати садівником. Це й було останньою краплею для Гізер, невдовзі вони розірвали стосунки. Йому ж просто набридло дивитися на світ крізь вікно замість того, щоб вийти надвір і жити в ньому. Лора нарешті розповіла Фредді про Ґрегема та їхнє жахливе побачення, а після ще одного келиха шампанського — навіть про поцілунок.

Фредді усміхнувся:

— Ну, зрештою ти не побігла нагору полоскати рот, отож я сприйму це як хороший знак. І, сподіваюся, ти зберегла ту сукню!

Він помовчав хвилинку:

— Я до сімнадцяти років також боявся цілувати дівчат через оце, — він злегка торкнувся шраму на своєму роті. — Я народився з заячою губою, а хірург не надто старався…

Лора подалася вперед і злегка поцілувала його в рот.

— Не схоже, щоб зараз це якось тобі заважало.

Фредді розповів їй про Фелісіті. Жінка, у якої він кілька років працював садівником, улаштувала їм побачення наосліп. Божилася, що «їх поглине пристрасть». Цього не сталося, але Фелісіті була близькою подругою тієї жінки, тому Фредді і далі ходив з нею на побачення, розробляючи план відступу.

— Одного вечора я просто не витримав її вихвалянь, пронизливого голосу й того, що вона називала мене Фреддо, тож просто покінчив із цим. Не дуже красиво, знаю, але, чорт забирай, ефективно. Я втратив клієнта, а втім, воно того варте.

Зрештою, коли Фредді й Лора наговорилися досхочу, вони зручно вмостилися, обійнявшись, і заснули, як пара голубів.

Вони спали в гостьовій кімнаті біля колишньої спальні Терези. Того дня, коли Лора прокинулась і побачила, що всі шухляди вивернуто на підлогу, вона перебралася до сусідньої кімнати. Лора не злякалася. Хіба, можливо, трохи. Але мала жахливе відчуття, що в тій кімнаті є ще хтось, окрім неї, якщо і не примара, то недоброзичливий гість. То десь зникла ложка для супу, одна ніжка столу виявилася закороткою, сам собою розлився коктейль. У Падуї завівся хробак чвар і незгоди, а Лора навіть не уявляла, як повернути мир і спокій. Морква ніколи не заходив у спальню Терези. Проте в різдвяну ніч він радо покинув своє місце біля каміна і примостився біля ліжка, де спали Лора і Фредді.

Коли Саншайн дізналася про «ночівлю», вона захотіла знати всі подробиці. Чию піжаму одягнув Фредді, як він чистив зуби без зубної щітки, чи він хропить? Вони цілувалися? Фредді сказав, що він позичив Лорину нічну сорочку, почистив зуби милом і фланеллю, ні, він не хропить, але Лора хропіла так, що вікна деренчали. І, так. Вони цілувалися. Саншайн хотіла знати, чи Фредді хоч трохи навчився цілуватись, і він сказав їй, що брав уроки. Лора ніколи не бачила, щоб Саншайн так сміялася, та важко сказати, чи справді вона в це повірила. А що це все дівчина розповість удома, було зрозуміло без слів.

Був вечір Нового року, ще рано. Гостьова кімната також виходила вікнами на трояндовий сад, але цього ранку майже нічого не видно через дощ. Фредді прийде пізніше. Цього вечора вони збиралися святкувати в місцевому пабі. Лору нездоланно тягнуло до кабінету. З достатньою кількістю тостів для них з Морквою й чашкою чаю, Лора зайшла в кабінет і запалила вогонь. Вона взяла маленьку коробочку з полиці й висипала її вміст на стіл. Надворі дощ пустився ще дужче, і звук води, що збігає з даху, грав контрапункт до потріскування вогню. Уперше Лора тримала в руках річ, котру не могла ніяк назвати, і навіть коли прочитала табличку, нічого не прояснилося.

Дерев’яний будинок.Пофарбовані двері й вікна, № 32.Знайдено біля № 32 на Марлей-стрит, 23 жовтня.

Една вдивлялася в посвідчення молодого чоловіка. Він сказав, він зі Служби водопостачання, прийшов перевірити сантехніку й труби. Просто візит ввічливості. Вони перевіряють усіх клієнтів, яким за сімдесят, перед зимовим сезоном, так він сказав. Едні сімдесят вісім, і їй потрібні окуляри, щоб розгледіти, що написано на картці. Її син, Девід, завжди наказує бути дуже обережною й не відчиняти двері незнайомцям. «Завжди використовуй ланцюжок, аж поки дізнаєшся, хто це», — попереджав він. Проблема в тому, що з ланцюжком Една могла відчинити лише невелику щілину і була надто далеко, щоб прочитати написане на картці навіть з окулярами. Молодик терпляче усміхнувся. Він виглядав порядно: одягнений у комбінезон з позначкою біля правої кишені, у руках тримав чорну пластикову коробку для інструментів. Фотографія на посвідченні, здається, схожа на нього, а на картці, напевно, можна розібрати слова «Темза» і «вода». Една його впустила. Вона не хотіла, щоб її вважали маразматичною бабцею з манією переслідування.

— Бажаєте чашечку чаю? — запитала вона.

Юнак вдячно всміхнувся:

— Якщо можна. Ви просто диво. Мені в роті пересохло. Остання перерва була о сьомій годині ранку. Молоко, дві грудочки цукру — і я щаслива людина.

Една показала йому туалет унизу, ванну нагорі й шафу на сходовому майданчику, де був бак для води. На кухні жінка поставила чайник і, чекаючи, поки він закипить, дивилася на довгу смугу саду позаду будинку. Една жила тут, у східній частині Лондона, вже майже шістдесят років. Вона і Тед переїхали сюди, щойно одружившись. Тут виростили дітей і до того часу, коли Девід і Діана виросли й покинули батьківське гніздо, виплатили кредит. Звісно, вони б не змогли дозволити собі таку розкіш зараз. Із старих пожильців тут залишилася тільки Една. Один за одним будинки продавалися, їх ремонтували — і ціни підлітали вгору, як спідниці модниць, як сказав би Тед. Зараз вулицею гуляють молоді спеціалісти з флеш-автомобілями, наборами фондю і такою кількістю грошей, що буквально не знають, куди їх витратити. Усе зовсім не так, як раніше, коли сусідські діти разом гралися на вулиці, а мешканці вулиці жили, мов одна велика родина.

Молодий чоловік зайшов на кухню якраз тоді, коли Една наливала чай.

— Саме такий я люблю, — промовив він, випивши все до дна. Здавалося, юнак кудись поспішає. — Нагорі все в порядку.

Він швиденько оглянув раковину на кухні і помив за собою чашку. Едну це вразило. Славний хлопець, як її Девід. Мати, напевно, добре його виховала.

Опівдні того самого дня у двері знову подзвонили. Два відвідувачі в один день — для Едни це щось нечуване. У щілину вона побачила низеньку, охайно вдягнену чорношкіру жінку років шістдесяти. На ній був темно-синій костюм та сніжно-біла блузка, що сліпила очі. На верхівці її непорушної зачіски коньячного кольору дивом тримався темно-синій капелюшок, вуаль від якого затуляла половину обличчя. Перед тим як хтось із них устиг вимовити бодай слово, у жінки затрусилися коліна і вона схопилася за дверну раму, щоб не впасти. За мить по тому вона вже сиділа на кухні Едни, обмахуючи обличчя руками і багатослівно перепрошуючи з явним ямайським акцентом.

— Вибачте, люба. Це один з моїх нападів. Лікар каже, то від цукру, — вона подалася вперед у своєму кріслі і майже випала з нього, але потім знову вмостилася зручніше. — Даруйте, мені дуже прикро за таке знайомство.

Една відкинула її вибачення.

— Я вважаю, вам допоможе чашечка гарячого солодкого чаю, — сказала вона, знову поставивши чайник на плиту.

Відверто кажучи, Една зраділа компанії. Жінка відрекомендувалась, як сестра Рубі. Вона обходила вулицю, пропонуючи свої послуги духовної цілительки, віщунки і порадниці. Сестра Рубі повідомила Едні, що може читати з долоні, ворожити на картах і кристалах і практикує обеа, джед та джуджу. Една не мала уявлення, що воно таке «обеа, джед і джуджу», проте вона завжди була в захваті від ворожок і до них подібних та завжди була забобонна. У її будинку ніколи не ставили на стіл нові черевики, не розкривали парасолі й хрестилися на сходах. Її ірландська бабуся віщувала на чайному листі для сусідів, одна з тіток заробляла на життя, як мадам Петаленґра, і читала по кришталевій кулі на Брайтон-піпс. Отож, коли сестра Рубі трохи оговталася, напившись чаю, і запропонувала Едні поворожити по руці, та охоче згодилася. Сестра Рубі взяла руку Едни долонею доверху і провела по ній кілька разів вільною рукою. Потім кілька хвилин вивчала топографію ліній долоні Едни.

— У вас двоє дітей, — сказала вона нарешті. — Хлопчик і дівчинка.

Една кивнула.

— Ваш чоловік помер… вісім років тому. У нього заболіло отут, — сестра Рубі схопилася рукою за груди.

Тед помер від серцевого нападу по дорозі додому з пабу. На знак жалоби за батьком і чоловіком вони пожертвували значну суму в Британський фонд серця. Сестра Рубі почала сіпати руку Едни туди-сюди, немов намагаючись розшифрувати особливо важливе повідомлення.

— Вас непокоїть ваш будинок, — нарешті проголосила вона. — Ви хочете залишитись, але хтось воліє, щоб ви переїхали звідси. Це чоловік. Ваш син? Ні. — Вона придивилася ближче до руки Едни, а потім відкинулася назад і заплющила очі, немов намагаючись уявити того чоловіка. Раптом сестра Рубі виструнчилась і поклала руки на стіл.

— Він бізнесмен! Він хоче купити ваш будинок!

За другою чашкою чаю і щойно відкритим пакетом печива «Бурбони» Една розповіла сестрі Рубі про Джуліуса Вінґрейва, забудовника, підприємця, підступного й нахабного бандита (проте вона не назвала його «бандитом», хтозна, ким є та сестра Рубі). Цей тип роками намагався змусити її продати будинок, а сам скупив більшість будівель на вулиці і зруйнував їх. Зрештою його розбійницька тактика змусила Девіда проконсультуватися з юристом і дістати судове рішення щодо Джуліуса, щоб запобігти подальшим переслідуванням. Але Една відчувала — він тут, кружляє, як стерв'ятник, чекає на її смерть.

Сестра Рубі мовчки вислухала всю цю історію:

— Здається, цей містер — дуже погана й небезпечна людина.

Вона взяла до рук свою велику потерту сумочку і почала в ній порпатися.

Нарешті сестра Рубі поставила на стіл маленький плаский шматок дерева у формі фасаду будинку. На ньому було намальовано примітивні вікна й сині вхідні двері. Такого самого кольору, як у Едни.

— Скажіть, будь ласка, номер вашого будинку, — попрохала сестра Рубі.

— Тридцять два.

Сестра Рубі дістала з сумки ручку і намалювала велику цифру «32» на дверях.

— Тепер, — виголосила вона, — вас захищатиме найсильніше джуджу, але чиніть так, як я кажу.

Сестра Рубі міцно стисла будиночок в обох руках і заплющила очі. Кілька хвилин вона ворушила губами, промовляючи заклинання, і нарешті виставила макет будинку в центр столу.

— Отут хай воно й залишається, — нарешті сказала вона. — Це центр вашого будинку, і звідси мій амулет буде вас захищати. Проте мусите знати, що тепер оце, — вона вказала на дерев'яний будиночок, — обернулось на вашу оселю. Поки ви дбатимете за амулет, ваш будинок теж буде в безпеці. Та якщо дозволите будь-чому зашкодити цьому амулету, таке саме, ба й більше лихо станеться зі справжнім будинком: пожежа, потоп, руйнація абощо. Ніщо не може скасувати цей магічний обряд і відвернути прокляття.

Една глянула на маленький дерев'яний будиночок і подумала, чи справді він може захистити її від Джуліуса Вінсґрейва. Ну, принаймні якщо спробувати, гірше не буде. Сестра Рубі взяла свою чашку й блюдце, підійшла до раковини і, попри заперечення Едни, вимила їх перед тим, як поставити на сушарку. Поки Една відвернулася, щоб покласти печиво назад у коробку, сестра Рубі потрясла мокрою рукою над будиночком, і три краплі впали на його розмальований фасад.

— Оті все, — сказала вона, беручи свою сумку. — Не хочу більше набридати.

Една почала шукати гаманець, але сестра Рубі несподівано відмовилася від плати за свої послуги.

— Дуже приємно було з вами поговорити, — сказала вона і вийшла з будинку.

Коли змився грим, обличчя в дзеркалі стало молодшим. Під густими кучерями перуки виявилося чорне випрямлене волосся. У джинсах, модних черевиках і пальті з леопардовим принтом сестра Рубі перетворилася на Сімону ЛаСалль. Вона глянула на свій фірмовий годинник, схопила фірмову сумочку. У ресторані її уже чекав Джуліус, нетерпляче тарабанячи пальцями по ідеальній лляній скатертині.

— Будь ласка, принесіть шампанське, — вишуканою англійською веліла вона офіціанту, який проходив повз їхній столик.

Джуліус здивовано глянув на жінку:

— Ти заслужила на шампанське?

Сімона усміхнулася:

— А ти як думаєш? Усе спрацювало точно за планом. Мій хлопчик зайшов сьогодні вранці й зробив дещо — підкрутив водогінний кран. Нам пощастило — ванна просто над кухнею, — вона знову глипнула на свій годинник, — цієї миті має обвалитися стеля на кухні.

Джуліус вишкірився:

— Мати й син — гарна команда.

Він перекинув через стіл пухкенький коричневий конверт. Перевіривши його вміст, Сімона засунула конверт у сумочку. Офіціант приніс шампанське і наповнив їхні келихи. Джуліус виголосив тост:

— За плідну співпрацю!

Після того як сестра Рубі пішла, Една вирішила трохи відпочити. Двоє відвідувачів за день — це прекрасно, але дещо втомлює. Коли вона прокинулася через годинку, йшов дощ. На кухні. Маленький будиночок на столі розмок. Фарба змилася, намальовані вікна зникли, але номер «32» ще було видно. Една глянула вгору і побачила жахливу темну пляму, що розповзалася по стелі. Останнє, що вона почула, — це скрегіт арматури і шурхіт тиньку.