Бейбі Джейн побачила, що ситуація виходить з-під контролю, їй не подобалося, коли таким тоном розмовляють з її друзями. Тварина виявила своє незадоволення погрозливим гарчанням. Порша роззирнулась і помітила джерело дивного звуку — маленьку моську, що готувалася атакувати.

— О, та тут іще одне страхопудало? Я думала, ти покінчив з цим, коли та мала потвора здохла.

Юніс подивилася туди, де в одній із шухляд Бомбардирового столу в коробці зберігався прах Дугласа, і мовчки попрохала вибачення в їхнього мертвого друга.

Вона якраз розважала над тим, як помститися цій огидній жінці за той біль, якого та завдала Бомбардиру, коли усвідомила, що Бейбі Джейн уже все придумала. Вставши з подушки, загрозливо, наче левиця, яка щойно почула здобич, вона уп’ялася в Поршу лютим поглядом і гарчала чимраз голосніше, аж поки все її тіло завібрувало. Бейбі Джейн вишкірила пащу, оголивши низку маленьких, але гострих зубів. Порша погрозила їй пальцем, але собака й далі наступав, зосередивши погляд на своїй жертві й час від часу змінюючи погрозливе гарчання на театральний вищир.

— Геть! Цить! Сидіти! Сидіти!

Бейбі Джейн наступала. Порша кинулася тікати, лаючись, як матрос.

Бомбардир почав збиратися.

Юніс знову запропонувала свою допомогу:

— Я поїду з тобою, якщо хочеш.

Він усміхнувся й заперечно похитав головою:

— Ні, ні. Зі мною все буде гаразд. Ти залишишся тут і подбаєш про мадам, — сказав він, чухаючи за вухом свою улюбленицю, яка з обожнюванням дивилася на нього.

— Ну що ж, принаймні тепер ми знаємо, хто є хто, — додав він з пустотливою усмішкою.

— Що ти маєш на увазі? Що Порша — марнування дорогоцінного кисню і високі підбори?

Він похитав головою й ніжно взяв білу лапку Бейбі Джейн у свої руки.

— Ніхто не заткне Бейбі Джейн у кут![44]

Юніс зареготала:

— Забирайся вже звідси, теж мені Патрік Свейзі!

Розділ 23

— «Бюро знахідок» Ентоні Пардью. Я знала, книжка має бути десь у будинку!

Лора переможно увійшла на кухню, тримаючи тоненький примірник. Фредді глянув на неї з-за ноутбука, який він розклав на кухонному столі. Потім узяв у неї книгу і проглянув її.

— І як книга?

— Це залежить від того, що ти шукаєш у книжках. — Лора сіла на стілець, розвернувшись до Фредді. — Одне можу сказати напевно, видавець колись непогано заробив на творах Ентоні. Я його пам’ятаю, такий своєрідний маленький чоловічок. Приходив до нас раз чи двічі. Він іще зловживає лаком для волосся.

— Зловживає! — вигукнув Фредді. — На мою думку, лак на волоссі — це вже зловживання. Хіба що ти Лібераче[45] або бальний танцівник.

— Це називається «чоловічий грумінг»,[46] — усміхнулася Лора, — але я бачу, ти на цьому не дуже знаєшся, — додала вона, розглядаючи копицю темних кучерів, які заповзали за комір сорочки, і темну колючу стерню, що вкривала щоки Фредді.

— Та нащо воно мені здалося? — відповів він, підморгнувши їй. — Я беру природною красою.

Так, він вродливий, подумки погодилася Лора. О Господи! Вона сподівалася, що все-таки подумки. Лора відчула, як хвиля тепла повзе по шиї. Хай йому грець! Мабуть, він щойно подумав про її вік. Чорт! Та, можливо, він завжди тільки й думає, що про її вік. Жінка середніх літ, уже готова до мішкуватих трусів, припливів і старечих нічних сорочок. Але Лора не така. Та й узагалі вона йде на побачення.

— А ти як думаєш, книжка хороша? — перервав її роздуми Фредді.

— Вибач, трохи замислилася. Що ти сказав?

Фредді помахав перед нею книгою:

— «Бюро знахідок» — що ти думаєш про книгу?

Лора зітхнула і поклала руки на стіл перед собою.

— Я думаю, це безпечна книга. Написано гарно, як завжди, але зміст дещо загубився в його звичайних крайнощах. Ентоні трохи переборщив з «вони жили довго і щасливо», як на мене. Здається, він писав щасливі закінчення для своїх героїв, щоб вимолити бодай трохи щастя й для себе.

— Проте щастя він так і не мав.

Лора тужливо усміхнулася:

— До цього часу.

— Дай Боже. Це тому він припинив писати?

Лора похитала головою:

— Ні, тепер я знаю, Ентоні написав іще кілька збірників історій на підставі речей, які знаходив. Спершу оптимістичні казочки, близькі по духу й комерційно вигідні. Видавець, отой самий специфічний Брюс, був від них у захваті, чи, точніше, від тих грошей, які вони приносили. Та з часом історії ставали все похмуріші, характери все більш двоїсті, герої раптом почали виявляти свої ганджі. Щасливі фінали все частіше давали привід до нерозгаданих загадок і питань без відповідей. Усе це сталося ще до того, як я почала працювати в Ентоні, але коли мені нарешті випала нагода їх прочитати, я подумала, що вони радше схожі на його раніші твори, які вимагали від читача і розвиненої уяви, і глибокої освіченості. Ентоні говорив, що Брюс лютував. Він, виявляється, хотів лише ще більше «симпатичних» оповідок, літературного сиропу. А Ентоні давав йому абсент. Зрештою Брюс відмовився публікувати ті новели, та й по всьому.

— А Ентоні не шукав іншого видавця?

— Не знаю. Коли я почала в нього працювати, здавалося, він більше пише для себе, ніж для когось іншого. Впродовж останніх років він нічого не давав мені друкувати, крім випадкових листів.

Лора взяла книжку зі столу і ніжно погладила її обкладинку. Вона сумувала за своїм старим другом.

— Може, нам назвати вебсайт — «Бюро знахідок»?

Вебсайт — це план Фредді. Спершу Лора вагалася.

Стільки років Ентоні уникав вторгнення новітніх технологій у своє спокійне обійстя. І відкрити двері чудовиську під назвою Інтернет і всім його гобліноподібним супутникам після його смерті здавалося їй зрадою. Утім, Фредді переконав її.

— Єдине, що Ентоні попросив тебе не змінювати, це трояндовий сад. Він залишив будинок тобі, бо знав, що ти зробиш усе правильно. Це тепер твоя домівка, а значить, ти не мусиш чіплятися за його звички. Крім того, Ентоні довірив тобі використовувати будь-який спосіб для того, щоб повернути ці речі тим людям, котрі їх загубили.

Вебсайт мав стати гігантською скарбницею загублених речей, де люди зможуть переглядати речі, що їх знайшов Ентоні, і впізнавати ті, які колись належали їм. Вони ще працювали над деталями, включно з назвою.

— «Бюро знахідок» — надто нудно. — Саншайн, шукаючи печиво, забрела на кухню по дорозі з кабінету. — Мені зробити чашечку чаю?

Фредді потер руки, перебільшуючи своє захоплення цією ідеєю.

— Я вже думав, ти не запитаєш. Я сухий, як мартіні Джеймса Бонда.

Саншайн наповнила чайник і обережно поставила його на камін.

— Як може вологий напій бути сухим?

— Гарне запитання, дитинко, — сказав Фредді, очевидно, думаючи про себе: «Чорт мене забери, якщо я знаю на нього відповідь».

Лора врятувала його:

— А як вам «Королівство загублених речей»?

Саншайн наморщила носа:

— Святий Ентоні не просто збирав загублені речі. Він доглядав їх, охороняв. Він був, а ти, Лоро, зараз є Хранителем Забутих Речей. Нам треба назвати сайт «Хранитель забутих речей».

— Прекрасна ідея! — вигукнув Фредді.

— Так, а де печиво? — запитала Саншайн.

Лора повернулася від перукаря, перше ніж Фредді пішов з Падуї.

— Ти виглядаєш якось інакше, — зазначив Фредді майже осудливо. — Новий джемпер абощо?

Лорі після такої репліки закортіло пожбурити в нього чимось важким. Її джемперу вже кілька років, і численні потертості якнайкраще доводили його похилий вік. Але вона щойно витратила дві години часу і сімдесят фунтів, щоб підстригтися й пофарбуватися в колір, який її стиліст Еліза описала, як колір «темної міді».

Коли Лора вийшла з салону і, немов молодий гарячий кінь, труснула каштановою гривою, вона почувалася на мільйон доларів. А тепер через Фредді їй здалося, що вона викинула гроші на вітер.

44

Цитата з фільму «Брудні танці».

45

Лібераче Владзю (Вольтер) Валентино (1919–1987) — знаний американський піаніст і шоумен італійсько-польського походження. Вирізнявся екстравагантним вбранням і зачісками. (Прим. ред.)

46

Догляд за волоссям.