Лора прокинулася від грюкоту. Вона заснула на столі, на її щоці залишився відбиток синього ґудзика, на якому вона лежала. Спантеличена зі сну, Лора лише трохи згодом усвідомила, що стукають у вхідні двері. У передпокої вона проминула свої ще не розпаковані валізи. Вона вирішила, що вперше ночуватиме в Падуї сьогодні. Чомусь їй здавалося правильним не перебиратися сюди до похорону. Знову почали стукати. Наполегливо, але не настирно. Ввічливо. Неначе той, хто стукав, вирішив чекати, щоб йому відчинили, стільки, скільки треба.

Лора відчинила двері й побачила молоду дівчину з серйозним симпатичним місячним обличчям[28] і з мигдалюватими очима кольору каштанів. Лора багато разів бачила її на лавці навпроти саду, але так зблизька — ніколи. Дівчина витягнулася на весь свій зріст у п’ять футів і один із чвертю дюйм і промовила:

— Мене звати Саншайн. Я можу стати твоїм новим другом.

Розділ 15

— Коли прийде гість, можу я зробити любеньку чашечку чаю?

Лора усміхнулася:

— Ти знаєш, як?

— Ні.

Минуло два тижні з дня похорону Ентоні, і Саншайн приходила щодня до тієї неділі, коли мати зупинила її.

— Дай бідолашній жінці відпочити, Саншайн. Я впевнена, що їй не хочеться, щоб ти турбувала її увесь час.

Саншайн здивувалася:

— Я нікого не турбую. Я новий друг.

— Гмм… особливого вибору ти їй не залишила, — пробурмотіла мати, чистячи картоплю для недільного обіду.

Мати Саншайн цілими днями доглядала літніх людей, а батько працював на потягах. За дівчиною мав слідкувати її старший брат, але він рідко звертав увагу на щось поза екраном, що займав майже всю стіну його кімнати. Крім того, Саншайн уже дев’ятнадцять. Вони не можуть зачиняти її в будинку, як дитину. Відверто кажучи, матері подобалося, що Саншайн знайшла собі якесь інше заняття, крім цілими днями просиджувати на лавці. Та, з другого боку, вона завжди хвилювалась, як чужі люди відреагують на раптову пристрасну любов її дочки. Саншайн така довірлива й безстрашна, але сміливість і гарна вдача робили її вразливою. Її чесноти часто виявлялись і небезпечними вадами. Мати якось вибралася, щоб побачити ту жінку — її звали Лора, — яка тепер володіла великим будинком по сусідству, і поцікавитися, чи та не проти візитів Саншайн. Вона також хотіла сама перевірити, що Саншайн не заподіє там собі шкоди. Нова знайома Саншайн справляла доволі приємне враження (хіба що поводилася трохи формально) і запевнила, що завжди рада бачити Саншайн. Утім, найбільше матір заспокоїв будинок. Дуже гарний, але є ще дещо — там її охопило почуття, яке складно описати словами. Врешті, розповідаючи про Падую своєму чоловікові Стену, вона сформулювала це таким чином:

— Там почуваєшся в безпеці, — найвагоміший аргумент, який вона могла навести на підтримку візитів їхньої доньки до сусідської вілли.

Для Саншайн заварювання чаю — це подія дня, і зараз вона сиділа за кухонним столом і ввічливо чекала відповіді Лори. Лора зупинилася з чайником у руці й поглянула на серйозне обличчя дівчини.

— Гадаю, я можу тобі показати, як це робити.

Інколи Саншайн здавалася непрошеною гостею, нежданною приблудою в її новому, ще непевному житті. Звичайно, Лора сама ніколи б не визнала цього. Вона навіть сказала матері Саншайн, що завжди рада бачити дівчину. Та інколи Лора воліла побути сама, тому не відповідала, коли Саншайн, стоячи на порозі, ввічливо, але наполегливо дзвонила у двері. Одного разу Лора навіть заховалася за хлівом у саду. Одначе Саншайн несподівано її знайшла, і сяйлива усмішка радості на цьому довірливому обличчі змусила Лору почуватись ідіоткою і безсердечною сучкою.

Сьогодні мав прийти адвокат Ентоні з заповітом і листом. Лора пояснила це Саншайн, але ніколи не була певна, як добре дівчина її розуміла. Поки що Саншайн уважно стежила, як Лора ставить чайник на камінну полицю і дістає свіжу скатертину з шухляди. На містера Квінлана очікували о другій тридцять. Перед цим Саншайн учинила п’ять тренувальних спроб чаювання, включно з миттям посуду, і Лора, як дублер містера Квінлана, була змушена вилити три останні чашки в аспідістру[29] заради свого сечового міхура.

Містер Квінлан приїхав вчасно. Саншайн упізнала в ньому того літнього чоловіка, який виходив з будинку з Лорою в день похорону Ентоні. Він був одягнений у вугільно-сірий костюм у тонку смужку і блідо-рожеву сорочку, золотий ланцюжок годинника зникав у кишені жилета. Містер Квінлан виглядав дуже імпозантно. Не знаючи, як слід вітати таку поважну особу, Саншайн присіла в реверансі й високо піднесла руку.

— Дуже приємно з вами познайомитись, юна леді. Я Роберт Квінлан, а ви хто?

— А я Саншайн, нова подруга Лори. Мене іноді скорочено називають Санні.

Він усміхнувся:

— Яке ім’я вам подобається дужче?

— Саншайн. А вас називають Роббер?

— Боюся, називати мене так небезпечно для здоров’я.

Лора провела їх на веранду, а Саншайн переконалася, що гостю дісталося найзручніше крісло. Вона багатозначно глянула на Лору.

— Тепер я зроблю любеньку чашечку чаю?

— Це було б дуже мило, — відповіла Лора, шкодуючи, що не сходила зайвий раз до туалету перед приїздом містера Квінлана.

Містер Квінлан зачитав основні пункти заповіту Лорі, доки Саншайн поралася на кухні. Заповіт виявився простий і зрозумілий. Ентоні дякував Лорі за роботу і дружбу, але найбільше за її любов до будинку й усіх речей у ньому. Він бажав, щоб Лора успадкувала все, що він має, за умови, що вона житиме в будинку, дбатиме про трояндовий сад і збереже його в нинішньому стані. Він знає, писав Ентоні, що вона любить будинок майже так само, як і він, тому перед смертю йому втішно думати, що Лора й далі дбатиме про будинок і «якнайкраще сприятиме тому, щоб зберегти мир і спокій Падуї».

— Таким чином, моя люба, це все ваше. Будинок, речі в будинку і значна сума в банку, також усі гонорари за твори Ентоні тепер будуть іти вам.

Містер Квінлан подивився на неї поверх своїх рогових окулярів і всміхнувся.

— А ось і чашечка чаю!

Саншайн повільно відчинила двері своїм ліктем і спроквола, немов канатоходець на мотузці, увійшла до кімнати. Суглоби її пальців побіліли від напруги, таця, яку вона несла, виявилася тяжкою, від небувалої концентрації вона висолопила з маленького гарненького ротика кінчик язика. Містер Квінлан підвівся і звільнив її від ноші. Він поставив тацю на край столу.

— Можна я про вас подбаю?

Саншайн похитала головою:

— Про мене дбає мама, вона на роботі.

— Правильно, юна леді. Я мав на увазі, можна мені налити нам чаю?

Саншайн поважно запитала:

— Ви знаєте, як?

Він усміхнувся:

— Можливо, ви мені покажете?

Під пильним оком Саншайн містер Квінлан спожив три по вінця повні чашки чаю і два заварні креми та нарешті вирішив завершити свій візит:

— Ще одне, — сказав він Лорі. — Третя умова заповіту.

Він передав Лорі запечатаний білий конверт із її іменем, написаним рукою Ентоні.

— Думаю, лист прояснить деталі, але Ентоні хотів, щоб ви повернули речі з його кабінету їхнім законним власникам, принаймні, якщо це можливо.

Лора уявила переповнені полиці та шухляди й усвідомила неможливість завдання:

— Але як?

— Не знаю. Утім, очевидно, Ентоні вірив у вас, отож вам потрібно лише трохи віри в себе. Упевнений, ви придумаєте, як це зробити.

Лору його слова не надто підбадьорили. Але ж надія приходить з вірою, чи не так?

— Знаєте, у неї було дивовижне руде волосся, — містер Квінлан узяв фотографію Терези.

— Ви коли-небудь зустрічали її?

Він лагідно провів пальцем по контуру Терезиного обличчя на фото.

— Я бачив Терезу кілька разів. Дивовижна жінка. Коли її розпалити, вона показувала непримиренну вдачу. Мабуть, кожен чоловік, який колись зустрічав Терезу, трохи потрапляв під її владу.

28

Обличчя широке з боків, характерне для людей із синдромом Дауна.

29

Рослина.