— Дякувати Богу, я не розбещена багатством, якщо багатство таке робить з дівчиною, — пожартувала Юніс. — Але наскільки розбещена Порша?

— Жахливо.

Юніс прибрала чайний посуд і повернулася до роботи.

Бомбардир досі непокоївся про те враження, яке справила на Юніс істерика Порші.

— Сподіваюся, ти не шкодуєш про те, що працюєш тут?

— Я, мабуть, справді здуріла в цій божевільні, — процитувала дівчина точно голосом Джека Ніколсона.

Бомбардир полегшено засміявся, піднімаючи загублений аркуш паперу з підлоги і скрутивши з нього м’ячика. Юніс звелася на ноги, піднявши руки в повітря:

— Мені, Бомбардире, давай мені, я відкрита!

Юніс і Бомбардир уже втретє цього тижня дивилися «Пролітаючи над гніздом зозулі». Вони проводили так багато часу разом на роботі й поза роботою, що Бомбардир не уявляв свого життя без неї. Фільм надзвичайно їх уразив, а прикінцева сцена розчулила до сліз. Юніс знала сценарій майже напам’ять:

— Тож ти не збираєшся звільнятися й залишати мене з моєю божевільною сестрою?

В очах Бомбардира забриніли сльози, коли у відповідь Юніс процитувала останню репліку цього фільму.

— Я не піду без тебе, Бомбардире, я не залишу тебе таким… Ти підеш зі мною, — вона підморгнула. — А тепер поговорімо про підвищення моєї зарплатні…

Розділ 14

Дівчина дивилась, як маленький яскраво-червоний жук із чорними цятками повзе по тильній стороні її руки до мізинця.

Сонечко, Сонечко, Виглянь у віконечко, Твої дітки плачуть, Їстоньки хочуть.

Сонечко розпустило крильця.

— Це неправда, — дівчина говорила повільно, немов читала вірш і ввесь час намагалася пригадати, що буде далі. — Просто пісенька така.

Зрештою сонечко все-таки полетіло геть. Було спекотно, вересень. Дівчина сиділа на дерев’яній лавці, теліпаючи ногами. Із цього місця гарно видно Падую. Вона бачила, як блискучі чорні машини під’їхали до будинку. Перша машина мала великі вікна збоку, і дівчина розгледіла всередині труну, віко якої вкривали квіти. Засмучена леді й літній чоловік, але не той, що жив тут, вийшли з будинку. Дівчина не знала чоловіка, а ось леді вона бачила багато разів іще до того, як та стала сумна.

Чоловік у чорному циліндрі посадив їх у другу машину. Потім він підійшов до першої машини з труною, і процесія рушила. Чоловік спирався на палицю, хоч і не кульгав. Однак ходив дуже повільно, тож, мабуть, мав хворі ноги. Дівчина гадала, хто там, у труні. Міркувати їй вдавалося дуже повільно, а от відчувати набагато швидше. Вона могла почуватися щасливою, сумною, сердитою чи захопленою за одну мить. Іще вона могла відчувати інші речі, які складніше пояснити. Проте міркування тривали довше. Думки треба вишикувати правильно й уважно розглянути, щоб мозок міг думати. Зрештою дівчина вирішила, що в труні той чоловік, який жив у будинку. Це видалося їй дуже сумним. Той чоловік завжди привітно розмовляв з нею. Не усі були такі добрі. Минуло багато часу (дівчина мала гарний годинник, але ще не навчилася визначати, котра година, щоб задовольнити містера Вульфа), сумна леді повернулася додому. Дівчина почухала те місце на руці, якому ще було лоскітно від лапок сонечка. Тепер, коли той чоловік мертвий, сумній леді потрібен новий друг.

Лора зачинила вхідні двері за собою і скинула чорні туфлі-човники. Холодні кахлі підлоги в передпокої остудили ноги, що немилосердно пекли. Знову спокій цього будинку огорнув і розрадив її. Лора подалася на кухню й налила собі склянку вина з холодильника. Її холодильник. Її кухня. Її будинок. Вона ще досі не могла в це повірити. Наступного дня після того, як помер Ентоні, Лора зателефонувала його адвокату, сподіваючись, що той знає, з ким необхідно зв’язатися, — якогось загадкового кузена, про котрого вона ніколи не чула, чи інших далеких і невідомих родичів її покійного друга. Адвокат відповів так, наче очікував її дзвінка. Він повідомив їй: Ентоні попрохав одразу після його смерті проінформувати Лору, що вона є його єдиною спадкоємицею, усе, що він мав, відтепер її. Заповіт і лист для неї будуть вручені після похорону. Та перш за все Ентоні хотів, щоб вона знала: не треба хвилюватися, Падуя стане її домом, ніхто не забере в неї цей будинок. Такий вияв нечуваної доброти зробив його смерть іще більшим горем для неї. Лора була вже не годна підтримувати телефонну розмову, її душили сльози. Але не лише печаль тепер переповнювала її душу, а й полегшення за свою долю, приправлене почуттям вини, що вона може думати про себе в таку годину.

Лора прихопила свій келих з вином у кабінет і сіла за стіл. Вона відчувала дивну втіху тут, в оточенні скарбів Ентоні. Тепер її призначено дбати про них, вони дадуть їй мету в житті, хоч Лора досі не знала, що ці всі речі являють собою. Можливо, лист Ентоні щось пояснить, а потім вона знайде шлях заслужити його небувалу щедрість до неї. Похорон став справжнім одкровенням. Лора очікувала побачити лише кількох людей, включно з нею і адвокатом Ентоні, але в церкві було не проштовхнутися. На церемонію поховання прийшли знайомі Ентоні зі світу літератури, які знали його як письменника, дехто з присутніх просто вітався з ним час від часу. Здавалося, він залишив помітний слід у житті кожного свого знайомого. І, звісно, на похорон злетілися місцеві пліткарки — постійні члени спілок місцевих мешканців, Жіночого інституту (WI), Аматорського драматичного гуртка і поборники високої моралі, очолені Марджорі Водскаллоп і її відданною заступницею Вінні Кріпп. Коли Лора виходила з церкви, вони заходилися мелодраматично висловлювати «щирі співчуття». Це супроводжувалося сумними, добре відшліфованими усмішками й непроханими обіймами з запахом мокрої псини і спрея для волосся.

Великий синій гудзик, який Лора витягнула з шухляди під час свого першого візиту до кабінету, досі лежав на столі разом зі своєю табличкою.

Великий синій ґудзик, від жіночого пальта?Знайдено на тротуарі Ґрейдаун-стрит, 11 листопада.

Марґарет одягала свої нові викличні трусики. «Рубіново-червоні з розкішним кремовим мереживом», — так їх описувала продавчиня, явно цікавлячись, для чого Марґарет їх купує. Вони навіть віддалено не нагадували її звичний зручний одяг марки Marks & Spencer.[26] Унизу чекав її чоловік. Вони одружені 26 років, і кожного року він старався показати Марґарет, як сильно її любить. Він любив її кулаками і ногами. Його кохання кольору синців. Присмаку крові. Їхня мелодія — хруст зламаних кісток. Звісно, більше ніхто не знав. Ніхто в банку, де він працював помічником менеджера, у його гольф-клубі, де він був скарбничим, і, звісно, ніхто в баптистській церкві, яку він почав відвідувати в перший рік їхнього шлюбу. Вибити дур із жінки — це Господня воля. Мабуть. Але більше ніхто не знав, тільки він, Господь і Марґарет. Його поважність була як охайний випрасуваний костюм, форма, котру він одягав, виходячи з дому. Проте вдома, в цивільному, монстр повертався. У них ніколи не було дітей. Це, либонь, на краще. Бо він міг би любити і їх. Але чому ж вона залишилася? По-перше, з кохання. Колись вона справді кохала його. Потім страх, слабкість, самотність? Усе разом. Тіло й душа знівечені Богом і Ґордоном.

«Де, чорт забирай, мій обід?!» — пролунав голос із вітальні. Вона могла уявити його, червонопикого, зі складками жиру на животі біля ременя його штанів. Він дивиться регбі по телевізору і п'є чай. Чай зробила Марґарет: молоко, дві грудочки цукру. І шість піґулок «трамадолу». Недостатньо, щоб убити його, замало. Але бачить Бог, у неї є досить цих таблеток. Останнього разу, коли вона «спіткнулась» і зламала зап'ясток, добрий лікар швидкої дав їй цілу пляшечку. Не те, щоб вона перемогла спокусу. Ненавмисне вбивство — злочин з обмеженою відповідальністю, тож не страх стримував її. Проте Марґарет хотіла, щоб він знав. Її ліве око напухло і вигравало всіма відтінками кольору вальполічели:[27] Ґордон очікував чогось випити на обід, а вона не допетрала вчасно принести. Доторкнувшись до ока, Марґарет скривилася, але відчувши шелест м'якого шовку на своїй шкірі, вона усміхнулася. Унизу Ґордон почувався не зовсім добре.

Зайшовши у вітальню, вона перший раз за довгі роки подивилася йому просто в очі:

— Я йду від тебе.

Вона почекала, щоб упевнитися, що він зрозумів. Лють у його очах стала тим доказом, якого вона потребувала:

— Ану, йди сюди, тупа сучко!

Ґордон спробував підвестися з крісла, але Марґарет уже вийшла з кімнати. Вона почула, як він гепнувся на підлогу. Жінка схопила валізу в передпокої, зачинила за собою двері й пішла по доріжці не озираючись. Вона не знала, куди подасться, та це й не мало значення, головне — подалі звідси. Колючий листопадовий вітер жалив побите обличчя. Марґарет на хвилинку поставила свою валізу, щоб застебнути верхній ґудзик старого синього пальта. Зношена нитка порвалася, ґудзик сковзнув їй крізь пальці й упав на тротуар. Марґарет підхопила валізу, ґудзик залишила валятися на землі.

— Чорт із ним, — подумала вона, — куплю собі нове пальто. З Днем народження, Марґарет!

вернуться

26

Марка зручного і порівняно недорогого одягу у Великій Британії.

вернуться

27

Сорт червоного винограду.