Неохоче відпускаючи Терезу від себе, він поставив фотографію на стіл:

— Але для неї існував лиш Ентоні. Він був моїм другом і клієнтом багато років, і я ніколи не бачив більш закохану людину, ніж він. Її смерть надломила його назавжди. Сумно…

Саншайн принишкла, прислухаючись до кожного слова, намагаючись запам’ятати їх, щоб згодом скласти у правильну історію.

— Дайте вгадати, — сказав містер Квінлан, встаючи і підходячи до грамофона, — «Лише від згадки про Вас» Ела Боуллі?

Лора усміхнулася:

— Це їхня пісня.

— Звичайно. Ентоні розповідав мені історію.

— Я б залюбки послухала її.

Відтоді, як помер Ентоні, Лору засмучувало усвідомлення того, як мало вона знає про свого покійного друга й особливо про його минуле. Їхні стосунки були зосереджені на теперішньому, на щоденних справах і поточних завданнях, вони ніколи не ділились одне з одним спогадами чи планами на майбутнє. Тож тепер Лора бажала дізнатися про Ентоні геть усе, що можливо. Вона хотіла краще пізнати чоловіка, який поставився до неї з такою добротою та щедрістю. Містер Квінлан повернувся на своє місце в найкращому кріслі:

— Один з найяскравіших ранніх спогадів Ентоні був про те, як він малим танцював під цю мелодію. Це сталося в часи Другої світової війни, його батько готувався до відбуття на фронт. Він служив офіцером Королівських військово-повітряних сил Великої Британії. Того вечора батьки вирішили розважитися. Задля такої особливої нагоди — останнього вечора батька вдома — мати позичила в подруги гарну вечірню сукню бузкового кольору. Скіяпареллі, я пригадую. У Ентоні десь залишилася світлина. Батьки були у вітальні, коли увійшов Ентоні, щоб побажати їм на добраніч. Вони танцювали під цю пісню Ела Боуллі — бравий батько й елегантна мати. Вони схопили малого Ентоні, й він танцював з ними. Він говорив, що досі пригадує запах материних парфумів і сарж батькового однострою. Того вечора вони востаннє були разом і Ентоні востаннє бачив свого батька. Той повернувся на базу наступного дня рано-вранці, коли малий ще спав. Три місяці опісля він здався в полон і був убитий під час спроби втекти зі «Шталаґ-Люфт III».[30] Чимало років по тому, незадовго після знайомства з Терезою, Ентоні з коханою обідали в барі на Ковент-Ґарден, здекорованому більше для прихильників Донні Осмонда і Девіда Кессіді.[31] Але Тереза й Ентоні, здавалося, не належали своєму часу. Почала грати пісня Ела Боуллі, й Ентоні розповів Терезі історію про свою родину. Вона взяла його за руку, встала і танцювала з ним так, немов вони в кімнаті самі.

Тепер Лора починала розуміти:

— Здається, вона справді дивовижна жінка.

Містер Квінлан відповів, не приховуючи своїх почуттів:

— Так, справді дивовижна.

Коли він складав папери, мовчання порушила Саншайн:

— Не бажаєте ще любеньку чашечку чаю?

Містер Квінлан усміхнувся вдячно, але похитав головою:

— Боюсь, я маю йти, інакше проґавлю свій потяг.

Але в передпокої він раптом зупинився і звернувся до Лори:

— Ви дозволите мені скористатися вашою вбиральнею?

Розділ 16

Ніж для розрізання паперу із суцільного срібла з ручкою у формі єгипетського фараона. Лора ковзнула лезом між складками цупкого білого паперу. Поки конверт відкривався, вона уявляла, як секрети Ентоні вилітають у повітря хмаринкою приглушених зітхань. Дочекавшись, поки Саншайн піде додому, Лора принесла лист до кабінету. Веранда здавалася їй зручнішою, але Лора чомусь подумала, що краще читати листа в оточенні речей, яких він стосувався. М’які літні вечори непомітно перетворилися на морозні осінні сутінки, і Лора вже майже вирішила запалити вогонь у каміні, але замість цього опустила рукави свого джемпера на кісточки пальців і витягнула лист із конверта. Вона розгорнула жорсткі аркуші паперу і поклала їх перед собою на стіл.

Моя люба Лоро!

Глибокий і м’який голос Ентоні зазвучав у вухах, і написане чорною авторучкою послання зникло в тумані сліз, які навернулися їй на очі. Жінка голосно схлипнула і змахнула сльози рукавом.

«Заради Бога, Лоро!» — заспокоїла вона сама себе і здивувалась усмішці, що раптом з’явилася на її вустах.

Моя люба Лоро,

Ви вже знаєте, що Падуя і все інше Ваше. Сподіваюся, що Ви житимете тут щасливо і подаруєте мені моє сентиментальне побажання щодо трояндового саду. Просто я посадив його для Терези, а її назвали на честь Святої Терези з Трояндами. Коли моя наречена померла, я розвіяв її попіл над трояндами — так ми завжди залишалися поряд. Якщо Вас не обтяжить, я прошу розвіяти й мій попіл у тому самому місці. Коли для Вас це надто огидно, попросіть Фредді. Думаю, цей хлопчина радо Вам допоможе.

А зараз я маю розповісти про речі в кабінеті. Ця історія розпочалася дуже давно у тому ж таки трояндовому саду. Коли я посадив його, Тереза дещо мені подарувала. Медальйон з її першого Святого Причастя. Моя наречена сказала, що це було на знак її вдячності за сад із трояндами і щоб я пам’ятав, що вона завжди любитиме мене, хоч би що сталося. Вона змусила мене пообіцяти їй завжди носити його при собі. Той медальйон — найцінніша річ, яку я мав у своєму житті. І я його загубив. Того дня, коли померла Тереза. Медальйон лежав у мене в кишені, коли я вранці виходив з Падуї, а коли повернувся ввечері, він зник. Я почувався так, неначе втратив останню нитку, що ще з’єднувала мене з коханою. Я зупинився, немов годинник, який забули завести, перестав жити і почав існувати. Я дихав, їв, пив і спав. Але лише настільки, наскільки це було треба, щоб продовжити своє фізичне буття, не більше.

Роберт зрештою повернув мене до тями. «Що б подумала Тереза?» — запитав він мене. І мав рацію. Терезу переповнювало життя, але в неї забрали цей дар. Я залишився живий, але волів ховати себе живцем. Вона б розлютилася. «Ти розбив би їй серце», — сказав Роберт. Я почав виходити, знову повернувся у світ. Одного дня я знайшов рукавичку — жіночу, з темно-синьої шкіри, на правицю. Я приніс її додому і підписав. Звичайні дані — що це таке, коли й де цю річ знайдено. Так я почав збирати загублені речі. Можливо, думалось мені, якщо я підбиратиму кожну загублену річ, яку знайду, хтось урятує одну-єдину річ на світі, яка справді мені дорога, і одного дня мені повернуть її, допоможуть додержати обіцянку. Цього так і не сталося, але я не припиняв сподіватися, не припиняв збирати речі, які загубили інші люди. І ті крихітні шматочки життя інших людей дали мені натхнення для моїх історій і допомогли знову писати.

Я розумію, здається, що більшість із цих речей просто сміття і ніхто не захоче віднайти їх знову. Та якщо вдасться зробити щасливою хоч одну людину, зцілити бодай одне розбите серце, це зробить усі мої речі безцінними. Вам може здатися незрозумілим, чому я тримав усе це в таємниці; зачиняв двері кабінету всі ці роки. Я і сам не можу цього пояснити, хіба що я боявся здатися дурним чи навіть трохи божевільним. Отож це завдання я залишаю Вам, Лоро. Усе, що я прошу, це спробувати.

Я сподіваюся, що нове життя принесе Вам усе, чого Ви чекаєте, і Ви знайдете, із ким його прожити. Пам’ятайте, Лоро, за стінами Падуї — цілий світ, і він вартий того, щоб повсякчас виходити в нього.

Й останнє, є дівчина, яка часто сидить на лавці навпроти нашого саду. Загублена душа, здається. Я часто шкодував про те, що не можу нічого зробити для неї, окрім як сказати кілька привітних слів. Але, на жаль, нині старому чоловікові складно водити знайомство з молодою дівчиною без того, щоб його не почали в чомусь підозрювати. Можливо, Ви зможете «підібрати її» і запропонувати дружбу? Чиніть так, як вважаєте за потрібне.

Із найщирішою любов’ю і вдячністю,

Благослови Вас Господь,

30

Німецький табір для військовополонених солдатів Великої Британії, США і Канади в часи Другої світової війни.

31

Молодіжні кумири 1970-х pp.