Лора поклала на місце резинку для волосся і вийшла з кабінету, зачинивши за собою двері. Її відображення в дзеркалі, що в передпокої, належало старій Лорі, тій, що була до знайомства з Ентоні та Падуєю, вона була спустошеною, переможеною. Годинник вибив дев’яту. Треба йти. Лора взяла свої ключі з чаші на столику, де завжди залишала їх. Але там був один зайвий. Під купою ключів від будинку і ключа від її машини заховався один велетенський ключ від внутрішніх дверей. Раптом Лора все зрозуміла, і її обличчя у дзеркалі осяяла усмішка. Ентоні залишив двері в його таємниче королівство незамкненими спеціально для неї. Його довіра розсіяла горе втрати. Сьогодні їй треба залишити королівство, але завтра вона й далі досліджуватиме його таємниці.

Розділ 13

Юніс

1976

Гордовито розвалившись за робочим столом Юніс, Порша струшувала сигаретний попіл у коробку для скріпок. Юніс разом з Дуґласом бігла через дорогу з пончиками від місіс Дойл, а Бомбардир вийшов провести клієнта. Порша позіхнула й жадібно затягнулася сигаретою. Вона почувалася знудженою і втомленою. Забагато коктейлів «Harvey Wallbangers» із Тріксі та Майлсом минулої ночі. Чи точніше, цього ранку. Вона не лягала до третьої. Порша витягла рукопис, розваливши хитку паперову купу, сіла в позу богомола.

— «Бюро знахідок» — збірка оповідань Ентоні Пардью, — з посміхом прочитала Порша. Вона недбало перевернула титульний аркуш, відірвавши його від теки.

— Ойчики! — вишкірилася Порша, шпурляючи папірчину через кімнату.

Вона глянула на першу сторінку рукопису з таким виразом обличчя, немов нюхала молоко, перевіряючи, чи воно раптом не зіпсувалося.

— Хай йому грець! Які нісенітниці! Хто захоче читати історію про великий синій гудзик, який відірвався від пальта домогосподарки на ім’я Марджорі? Подумати тільки, і він не хоче публікувати мене, свою рідну сестру!

Вона щосили пожбурила рукопис на стіл з таким шаленим презирством, що він аж перекинув напівповну чашку кави і сторінки залила брунатна рідина.

— От лайно! — вилаялася Порша. Вона схопила рукопис і квапливо запхала його в купу для «човганців» якраз перед тим, як Бомбардир зайшов у кімнату.

— Ти вже збираєшся, сестричко? Ти ж уся геть змокнеш. Може, позичити парасолю?

Порша кинула швидкий погляд на кімнату, намагаючись визначити, де залишилися плями від кави, а потім звернулася кудись до кімнати, ховаючи очі від Бомбардира:

— По-перше, не називай мене «сестричко». По-друге, мені не потрібні твої парасолі, мені потрібне таксі. І по-третє, ти що, намагаєшся мене здихатися?

— Так! — гукнула Юніс, на одному подиху забігаючи на сходи. Вона заплуталась у макінтоші, намочила і Дугласа, і пончики. Нарешті дівчина опустила Дугласа на підлогу, поклала пончики на письмовий стіл Бомбардира і зняла свій вимоклий плащ.

— Я думаю, нам знадобиться більший човен, — пробурчала вона собі під ніс, злегка киваючи головою в сторону Порші. Бомбардир стримав непроханий сміх, який виривався з його вуст. Юніс помітила, що він намагається стриматися, й почала насвистувати мелодію зі «Щелеп».

— Що це капосне дівчисько має на увазі? — гримнула Порша.

— Просто цитата з фільму щодо жахливої негоди, — мило всміхаючись, відповіла Юніс.

Поршу таке пояснення не надто переконало, але цієї миті її увагу привернув Дуглас, який під’їхав до неї впритул і обтрусив своє мокре хутро.

— Заберіть від мене це гидке створіння! — зашипіла вона, відступила назад і звалилася на письмовий стіл Юніс, розкидаючи ручки, горнятка та скріпки на підлогу. Юніс забрала Дугласа на кухню і потішила його зранені почуття пончиком. Але грубість Порші вивела з рівноваги навіть холоднокровного Бомбардира. Звична доброзичливість зійшла з його обличчя, як зсуви йдуть після шторму. Розлючений, як ніколи, він схопив Поршу за зап’ястки і стягнув її зі столу Юніс.

— Ану, прибери! — наказав він, указуючи на безлад.

— Не будь дурненьким, любий, — відповіла Порша, схопила свою сумочку й заходилася шукати там губну помаду, намагаючись приховати своє збентеження. — У мене є люди, які роблять такі речі.

— Ну, наразі я їх тут не бачу, чи як?! — гаркнув Бомбардир.

— Ні, але ж ти тут, — відповіла його сестра, наносячи свіжий шар яскраво-червоної помади на вуста. — Будь хорошим хлопчиком і виклич мені таксі.

Почервонівши, Порша поклала помаду назад у сумочку і поторохтіла сходами на своїх безглуздих підборах чекати машину, яку, вона була певна, брат викличе для неї. Порша ненавиділа сваритися з Бомбардиром, але вона знала, що заслужила від нього прочухана. Однак те, що він має рацію, дратувало її ще більше. Порша була, як мала дитина, що так і не переросла безглузді істерики. Вона знала, що поводиться жахливо, але чомусь не могла спинитися. Інколи ця жінка сама мріяла повернутися назад у дитинство, коли старший брат її обожнював.

Бомбардир дивився їй услід, намагався й не міг пізнати у цій розбещеній жінці ласкавої дівчинки, яку він так любив. Роками він тужив за сестрою, котру втратив так давно, сестрою, що ловила кожне його слово, їздила на рамі його велосипеда і стежила за його черв’яками, коли він ішов рибалити. А він їв її розсаду, вчив Поршу свистіти і катав її «до неба» на гойдалці. Проте ця дівчинка залишилася в далекому минулому, а зараз була лишень отруйна, як зміюка, Порша. Він почув, як грюкнули дверцята таксі, у якому вона поїхала геть.

— Уже безпечно заходити? — Юніс висунула голову з-за дверей кухні.

Бомбардир звів очі й усміхнувся, вибачаючись:

— Я перепрошую за це, — промовив він, указуючи на безлад навколо письмового столу.

Юніс усміхнулась у відповідь:

— Це не ваша вина, босе. У будь-якому разі великої шкоди не заподіяно.

Вони попіднімали речі з підлоги і поклали їх на місце.

— Я зарано зраділа, — промовила Юніс, підбираючи маленький предмет. Зображення жінки, яка тримала квіти, скло всередині золотавої рами розбилося. Юніс знайшла цей медальйон, коли поверталася додому після співбесіди в Бомбардира, і тримала його на своєму столі. Це був її талісман. Бомбардир оглянув пошкодження.

— Я все виправлю, — пообіцяв він, забравши медальйон і обережно поклавши його в конверт. Не промовивши більше ні слова, Бомбардир побіг униз сходами. Юніс завершила піднімати свої речі з підлоги, витрусила сигаретний попіл з коробки для скріпок. Тільки перед тим, як чайник закипів, Бомбардир повернувся, знову вимоклий до нитки, але в чудовому настрої і з широкою усмішкою.

— Годинникар на Ґрейт-Рассел-стрит запевнив мене, що скло буде замінене найпізніше завтра вранці.

Із значним запізненням вони сіли пити чай з пончиками, і Дуглас, упевнившись, що Порша нарешті пішла, виїхав з кухні, сподіваючись отримати добавки.

— Вона не завжди була така, — сказав Бомбардир, задумливо розмішуючи чай. — Я знаю, у це важко повірити, але маленькою дівчинкою Порша була дуже мила і весела, як для молодшої сестри.

— Справді? — скептично запитала Юніс. — Що ж сталося?

— Цільовий фонд тітки Ґертруди.

Юніс виявила свою цікавість, здивовано піднявши брови.

— Бабця Ґертруда — тітка моєї матері. До чорта багата, розбещена і сварлива. Вона ніколи не виходила заміж, але завжди мріяла про доньку. На жаль чи на щастя, маму вона не сприймала за дівчинку, бо її неможливо купити дорогими ляльками та гарними сукнями. Може, більше б пощастило з поні й іграшковими залізницями, але все одно…

Бомбардир стис свій пончик, і варення бризнуло йому на підборіддя.

— Порша виявилася геть іншою. Мама намагалась утрутитися: приховувала найщедріші подарунки, дорікала Ґертруді, стояла на смерть із тією мегерою. Але Порша росла, і вплив матері зменшувався. Люта на те, що вона називала «маминими докучливими ревнощами», Порша стала мститися нашій родині після того, як тітка Ґерті померла. Вона залишила Порші великий спадок. Дуже великий. Звісно, Порша не могла витрачати гроші до повноліття, але це не мало значення. Вона знала, що у неї є гроші, тому припинила сама будувати своє життя, а лише чекала в усьому на чиюсь допомогу. От і вийшло так, що, передусім, у спадок тітка Ґерті передала Порші зіпсовану душу, найгірший з дарунків. Гроші зробили Поршу багатою, але більше обкрали її, аніж будь-що інше. Вона втратила мету в житті.