Мо злякано глянув на неї, і, перше ніж вона зрозуміла, яку небезпеку накликала на нього, Свистун уже намотав на руку ланцюги, якими Мо був прикутий до столу. Коли він смикнув за них, Мо впав навколішки, але й далі не випускав ножа, яким розрізав папір. Але що міг удіяти ніж палітурника проти меча або арбалета?

Реза пурхнула на стіл. Вона аж душилася, розпачливо сподіваючись, що, можливо, ще одна насінина застрягла в неї під язиком, але перната в’язниця не випускала її, а Свистун удруге шарпнув за ланцюги.

— Цього разу твій блідий янгол швидко розпрощався з тобою! — глузував він. — Чому він не розбив твоїх кайданів? Але не переживай. Ти в нас помиратимеш так довго, що твої білі подружки невдовзі повернуться. А тепер берися до роботи!

Мо підвівся на превелику силу.

— Навіщо? — запитав він, підсувуючи Свистунові книжку з чистими сторінками. — Твій пан уже не потребує другої книжки. Тільки тому приходила сюди біла жінка. Я написав три слова. Сам подивися. Змієголов мертвий.

Свистун прикипів очима до кривавої обкладинки. Потім зиркнув на стіл, під яким сидів навпочіпки Якопо, мов мала перелякана тварина.

— Справді? — промовив він і дістав меча з піхов. — Що ж, я теж не від того, щоб мати безсмертя. Тож, як я й казав: ставай до роботи!

Солдати зашепотілися.

— Тихо! — звелів їм Свистун і показав рукою в рукавичці на одного з них. — Ти. Піди до Змієголова і скажи йому, мовляв, Сойка стверджує, ніби він мертвий.

Солдат заквапився вийти. Решта дивилися на нього переляканими очима. Свистун приставив до грудей Мо вістря меча:

— Ти ще й досі не працюєш!

Мо з ножем у руці відхилився якомога далі назад, кайдани забряжчали й напнулися.

— Більше ніякої книжки не буде. Жодної з чистими сторінками. Якопо! Тікай звідси. Біжи до матері. Скажи їй, що все буде гаразд.

Якопо виліз з-під столу й побіг. Свистун навіть не глянув йому вслід.

— Коли в Змієголова народився син, я порадив йому спровадити на той світ малого байстрюка Козимо, — проказав він і подивився на книжку з чистими сторінками. — Але він і слухати не хотів. Дурень.

Солдат, якого Свистун посилав до Змієголова, повернувся до темної зали, насилу зводячи дух.

— Сойка сказав правду! — відсапуючись, видушив він. — Змієголов помер. Білі жінки скрізь.

Решта солдатів опустили арбалети.

— Пане, дозвольте нам повернутися до Омбри! — благав один з них. — Цей замок зачарований. Сойку можна взяти з собою.

— Чудова ідея! — засміявся Свистун.

Ні.

Реза ще раз пурхнула йому в обличчя і стерла дзьобом посмішку з його вуст. Це зробила пташка — чи, може, вона? Вона чула, як скрикнув Мо, коли Свистун мечем замахнувся на неї. Лезо глибоко врізалось їй у крило. Реза впала — і раптом знову набула людської постаті, наче Свистун вирізав із неї пташку. Свистун, не ймучи віри очам, вирячився на неї, та, коли підняв меч, Мо глибоко устромив ножа йому в груди крізь коштовне вбрання, в яке так полюбляв одягатися його ворог. Як здивовано він, умираючи, дивився на Мо.

Але його солдати були ще тут. Мо забрав у Свистуна меч і відігнав їх назад, далі від ластівки. Та їх було багато, а Мо й далі був прикутий до столу. Невдовзі все забризкала кров — його груди, руки і плечі. Чи та кров його?

Солдати б убили його, а Реза знову була б змушена тільки спостерігати, як уже не раз у цьому сюжеті. Але кайдани раптом розбив вогонь, перед Мо, захищаючи його, постав Вогнерукий із куницею на плечі. Поряд із ним стояв Якопо, чиє обличчя дуже скидалося на статую його небіжчика батька.

— Вона теж мертва? — почула Реза, як запитує Якопо, тимчасом як солдати з криком тікали від вогню.

— Ні, — почула вона відповідь Вогнерукого. — Тільки рука поранена.

— Таж вона була пташка! — здивувався Якопо.

— Так, — пролунав уже голос Мо. — Хіба це все не схоже на добру оповідку?

У великій залі раптом запанувала тиша. Вже ніякої боротьби, ніяких криків, тільки потріскував і розмовляв із Вогнеруким вогонь.

Мо став навколішки коло Рези, кров була всюди, проте він живий, а вона знову мала руку, щоб торкнутися його. І все було гаразд.

Не та карта

Як Орфей, я граю

Смерть на струнах життя.

Орфей читав, мов у гарячці. Він читав надто гучно й надто швидко. Його вуста немов хотіли стромляти в тіло палітурника слова, як ножі. Він приписав йому пекельні муки як помсту за глузливий сміх Свистуна, що й досі переслідував його. Яким малим зробив його цей сміх, і то саме тоді, коли він почувався таким величним! Але принаймні Сойці цей сміх скоро минеться.

Айзенґлянц розмішав чорнило й занепокоєно дивився на Орфея. Лють вочевидь була написана в нього на чолі, мабуть, у дрібних краплинках поту.

Орфею, зосередься! Він спробував ще раз. Окремі слова навряд чи можна було розшифрувати, так наповзали літери одна на одну, сп’янілі від його люті. Але чому в нього таке враження, ніби він промовляє в порожнечу? Чому слова звучать, мов камінчики, які він кидав у криницю, де луна від їхнього падіння губилася в пітьмі? Щось не клеїться. Такого у своєму житті він ще не відчував.

— Айзенґлянце! — крикнув він скляному чоловічкові. — Скоч у залу з тисячею вікон і поглянь, як там ведеться Сойці. Власне, тепер він має корчитись, мов отруєний пес!

Скляний чоловічок поклав гілочку, якою мішав чорнило, і перелякано подивився на нього:

— Але ж… але ж, пане! Я це знаю дороги!

— Не вдавай такого дурня, а то я запитаю жаха, чи не хоче він для переміни з’їсти скляного чоловічка! Іди спершу праворуч, а потім увесь час прямо. Запитуй вартових по дорозі!

Айзенґлянц, засмутившись, пішов за двері. Дурне створіння! Феноліо мав би вигадати якогось не такого сміховинного помічника для письма. Але в цьому й полягала проблема цього світу — у своєму серці він був дитиною. Чому він сам так любив читати цю книжку, як був дитиною? Саме через те! Але ж він тепер уже дорослий, тож і світові пора подорослішати.

Ще одне речення — і знову враження, ніби слова завмирають ще до того, як він вимовив їх. Хай йому біс!

Відчуваючи, що в голові паморочиться від люті, Орфей схопив каламар і хотів жбурнути його в розмальовану стіну, як раптом з-за дверей у його кімнату долинули крики й галас. Орфей поставив каламар назад на стіл і прислухався. Що це? Відчинив двері й визирнув у коридор. Коло дверей Змієголова вже не стояло варти, а двоє слуг пробігли повз нього несамовито, мов кури з відрубаними головами! Що в біса коїться? І чому на стінах знову виграє вогонь Вогнерукого?

Орфей заквапився в коридор і зупинився перед кімнатою Змієголова. Двері було відчинено, а Змієголов лежав мертвий на ліжку, так широко розплющивши очі, що неважко було здогадатися, кого він бачив наостанку.

Орфей несамохіть озирнувся, перше ніж підійти до ліжка, але білі жінки, звичайно, вже пішли. Вони отримали давно пожадану здобич. Але як? Як?

— Ну, ти, Чотириокий, маєш шукати собі нового господаря! — Завіса ліжка відхилилася і вийшов Хлопчик-мізинчик, по-яструбиному всміхнувшись йому. На його худій руці Орфей побачив персня, яким Змієголов ставив печаті на своїх смертних вироках. Хлопчик-мізинчик забрав і його меч.

— Сподіваюся, від смороду можна буде випрати! — довірливо прошепотів він Орфеєві, кидаючи собі на плечі важкий оксамитний плащ колишнього пана, і вийшов у коридор, де на стінах шепотів вогонь Вогнерукого.

А Орфей стояв і відчував, як по носі йому котяться сльози. Все пропало, він поставив не на ту карту, даремно терпів сморід гнилого князя, даремно гнув спину перед ним і марнував свій час у цьому похмурому замку! Не він, а Феноліо дописав останню пісню. Бо хто, як не він, міг дописати її? І Сойка, мабуть, знову герой, а він негідник. Ні, гірше! Він програв, він сміховинна постать!

Орфей плюнув у застигле обличчя Змієголова й подався до своєї кімнати, де на столі й далі лежали непотрібні слова. Затремтівши з люті, він узяв каламар і полив чорнилом усе написане.