Нелегко було наказати рукам працювати повільно, коли вони так любили свою працю. Очі Мо пекли від тьмяного світла. Зап’ястки вкрилися ранами від кайданів, проте він був навдивовижу щасливий, наче зашив у книжку не смерть Змієголова, а сам час, а разом з ним і всю турботу про майбутнє, всі страждання минувшини, поки тепер, цієї миті, його руки пестили папір і шкіру.

— Я прийду тобі на допомогу вогнем, тільки-но визволю Бріану, — пообіцяв Мо Вогнерукий, перше ніж лишив його самого, щоб ще раз грати роль зрадника. — І принесу й книжку з чистими сторінками, — додав він.

Але прийшов не Вогнерукий, а Реза. Серце Мо мало не спинилося, коли крізь двері впурхнула ластівка. Один з вартових спрямував на неї арбалет, проте вона ухилилася від стріли, і Мо зняв з плеча буру пір’їнку. Вона не знайшла книжки. Такою була його перша думка, коли ластівка сіла на одну з балок над ним. Але, хай там як, він зрадів, що вона тут.

Свистун зіперся на колону і стежив очима за кожним рухом його рук. Невже він хоче спробувати два тижні обійтися без сну? Чи, може, думав, що книжку можна виготовити за день?

Мо відклав ножа вбік і протер утомлені очі. Ластівка розправила крила, немов кивнувши йому, і Мо швидко опустив очі, щоб Свистун не звернув на неї уваги. Проте знову глянув угору, почувши, як лайнувся Свистун.

Зі стін сочився вогонь. Це могло означати тільки одне: Бріана на волі.

— Сойко, чому ти так смієшся? — підійшов до нього Свистун. Він ударив Мо в живіт, аж той зігнувся, а ластівка над ними скрикнула. — Невже гадаєш, твій вогненний приятель повернеться й надолужить свою зраду? — шепнув йому Срібноносий. — Не радій так завчасно! Цього разу я відітну йому голову. Побачу, чи й без голови він повернеться з того світу.

Як кортіло Сойці увігнати ніж палітурника в ті позбавлені серця груди, але Мо знову прогнав Сойку в собі. «Чого ти чекаєш? — запитував Сойка. — Книжки з чистими сторінками? Та її ніколи не знайдуть!»

«Чого ж я тоді ще маю боротися? — запитував далі Мо. — Без книжки я загину, а зі мною й моя донька».

Меґі. Тільки в страхові за неї палітурник і Сойка були єдині.

Двері прочинилися, і в освітлену вогнем залу увійшла маленька постать. Якопо. Коротенькими кроками він підійшов до Мо. Може, хоче розповісти Сойці про свою матір? А може, прийшов за дорученням діда, щоб побачити, як далеко просунулася праця над книжкою?

Віолантин син зупинився впритул коло Мо, але поглядав на Свистуна.

— Скоро буде готова? — запитав малий.

— Якщо ти не відволікатимеш його від роботи, — відповів Срібноносий і почовгав до столу, де служниця поставила йому вино й тарілку з холодним м’ясом.

Якопо сягнув рукою за пазуху й дістав книжку, загорнуту в яскраву тканину:

— Я хочу, щоб Сойка вилікував мені цю книжку. Це моя улюблена.

Малий розгорнув книжку, і Мо забило дух. Залиті кров’ю сторінки. Якопо дивився на нього.

— Твоя улюблена? Тут є тільки одна книжка, про яку він мусить дбати. А тепер зникни! — Свистун налив собі вина. — Скажи на кухні, щоб мені знову принесли вина і м’яса.

— Він має бодай поглянути на неї! — вперто, як і завжди, наполягав Якопо. — Дід дозволив мені! Запитай його, якщо хочеш! — Він підсунув Мо маленький стрижень, обгризений шматок крейди, який можна легко сховати в руці. Це було краще за ніж, набагато краще.

Свистун запхав у рот шматок м’яса й запив вином.

— Ти брешеш, — проказав він. — Твій дід розповідав тобі, що я роблю з брехунами?

— Ні, а що? — випнув Якопо підборіддя, як робила його мати, і підступив на крок до Срібноносого.

Свистун криваво-білим рушником витер руки від жиру й засміявся.

Мо затис крейду пальцями й розгорнув книжку.

— Спершу я тобі виріжу язик, — говорив Свистун.

Якопо ступив ще один крок до нього.

— Невже?

СЕРЦЕ.

Пальці Мо тремтіли на кожній літері.

— Авжеж, без язика брехати не дуже легко, — повчав Свистун. — Хоча стривай, колись я знав німого жебрака, який просто нахабно збрехав мені. Він розмовляв на пальцях.

— Ну?

— Я відрізав їх, одного за одним! — зареготав Свистун.

Дивися, Мо, вгору, бо інакше він помітить, що ти пишеш.

КРОВ.

Ще одне слово. Одне-єдине.

Свистун глянув у його бік. Подивився на розгорнуту книжку. Мо приховав крейду в кулаці.

Ластівка розправила крила. Вона хотіла допомогти йому. Резо, ні! Але пташка підскочила і пролетіла в Свистуна над головою.

— Я вже бачив цю пташку! — крикнув Якопо. — В дідовій кімнаті.

— Справді? — Свистун глянув на карниз, де сіла ластівка, і взяв в одного з солдатів арбалет.

Ні, Резо, лети!

Ще одне слово, але Мо не бачив нічого, крім малої пташки.

Свистун вистрелив, і ластівка спурхнула. Стріла не влучила, і пташка полетіла Свистунові просто в обличчя.

Мо, пиши! Він притис крейду до напоєного кров’ю паперу.

Свистун замахнувся на ластівку, срібний ніс зірвався йому з обличчя.

СМЕРТЬ.

Біла ніч

Бідолашний король навряд чи міг дихати, здавалося, ніби в нього сидить щось у грудях; він розплющив очі й побачив, що до нього прийшла смерть. Навколо нього на складках балдахіна з'являлися дивовижні голови, деякі просто страхітливі, інші гарненькі й милі: то все були добрі й лихі вчинки короля, які дивились на нього, тепер, коли на його серце вже насідала смерть.

Змієголов замерзав. Він замерзав навіть уві сні, хоча міцно притис подушку до зболених грудей, подушку, де лежала книжка, що захищала його від вічного холоду. Навіть важкі мрії, спричинені маковим соком, не могли зігріти його, мрії про муки, яких він заподіє Сойці. Колись у цьому замку мріяли тільки про любов. Але хіба любов і муки не пов’язані тісно між собою? Хіба любов, яку він знайшов у цьому замку, зрештою не завдала йому таких самих мук, як і його гнила плоть?

Атож, Змієголов замерзав. Навіть його мрії, здається, вкривав іній. Він розплющив очі, і розмальовані стіни дивилися на нього очима Віолантиної матері. Клятий маковий сік. Проклятий замок. Чому знову повернувся вогонь? Змієголов застогнав і притис руки до очей, але іскри, здається, горіли й під повіками.

Червоне. Червоне і золоте. Світло гостре, мов лезо ножа, а з вогню почувся шепіт, шепіт, якого він боявся, відколи вперше почув його коло вмирущої людини. Затремтівши, Змієголов подивився крізь розбухлі пальці. Ні. Ні, такого не може бути. То мак забив йому памороки, більш нічого. Він побачив одразу чотирьох, що стояли довкола ліжка, білі, мов сніг, ні, ще біліші, і шепотіли йому ім’я, з яким він народився. Знову і знову, наче хотіли нагадати, що він не завжди мав на собі шкуру змії.

Це тільки маковий сік, тільки маковий сік.

Змієголов запхав тремтячу руку в подушку, хотів витягти книжку, щоб пригорнути її до себе, але вони своїми білими пальцями вже схопили його за груди.

Як вони дивилися на нього! Очима всіх небіжчиків, яких він послав на той світ.

А потім ще раз прошепотіли його ім’я.

І серце Змієголова зупинилося.

До кінця

— Я створив! — крикнув Бог. Потім глянув угору на шпака й показав пальцем на диво, що зникало: — Я створив її. Я зробив ластівку!

Біла жінка з’явилася, тільки-но Мо закрив напоєну кров’ю книжку. Свистун, побачивши її, забув про ластівку, а Віолантин син сховався під стіл, до якого був прикутий Мо. Але донька Смерті прийшла не забрати Сойку, а визволити його, і Реза побачила полегкість на обличчі Мо.

Цієї миті він забув про це. Навіть це побачила Реза. Можливо, він сподівався якусь мить, що нарешті довів сюжет до кінця. Але Свистун не вмер разом зі своїм господарем. На кілька неоціненних митей його скував страх, але білі жінки, зникнувши, забрали з собою і страх, і Реза ще раз розправила крила. Полетівши до Свистуна, вона виплюнула зерна, щоб знову мати руки, які допомагають, ноги, які вміють бігати. Але пташка не хотіла піддаватися, тож на кам’яні плити поряд з обома чоловіками вона приземлилася на кігтики.