— Пане! Пане! Ви чули? — засапавшись, з’явився в дверях скляний чоловічок. А він швиденько збігав на своїх павучих ногах, тут годі заперечити.

— Авжеж, Змієголов мертвий, я знаю! А що з Сойкою?

— Вони б’ються! Свистун і він.

— Ага. Що ж, можливо, Срібноносий ще проковтне його. І це було б добре. — Орфей зібрав свої речі і склав їх до шкіряної сумки, яку приніс з Омбри: пера, пергамент, навіть порожній каламар, срібний підсвічник, якого дав йому Змієголов, і, звичайно, три книжки. Книжку Якопо і дві книжки про Сойку. Він ще не віддав їх. О ні.

Орфей схопив скляного чоловічка й запхав у гаманець на поясі.

— Що ви задумали, пане? — занепокоєно запитав скляний чоловічок.

— Покличемо жах і зникнемо з цього замку.

— Пане, жаха вже немає! Кажуть, Вогнерукий розвіяв його, мов дим!

Хай йому біс! Стонадцять чортів! Звичайно. Саме тому вогонь знову горить на стінах! Вогнерукий упізнав жах. Він розкрив, хто дихає в серці пітьми. І що тепер, Орфею? Ти вичитаєш собі якогось нового жаха з книжки Якопо. Це не так уже й важко. Тільки цього разу йому треба дати ім’я, якого не знає Вогнерукий!

Орфей прислухався до звуків у коридорі. Нічого. Пацюки покидають тонучий корабель. Змієголов помер і тепер сам. Орфей ще раз забіг до кімнати з розбухлим трупом і забрав звідти всі срібні речі. Адже чимало їх Хлопчик-мізинчик недобачив. Потім зі скляним чоловічком, що заводив і бідкався, заквапився в тунель, яким Свистун потрапив до замку. Вода сочилася вздовж кам’яних стін, наче хід був скалкою у вологому тілі озера.

Вартові, що охороняли вихід на берег, втекли, але між скелями лежали два мертві солдати. Вочевидь, у паніці вони зрештою повбивали один одного. Орфей забрав в одного вбитого меч, але, збагнувши, який він важкий, знову викинув його. Замість меча витяг у трупа з-за пояса ніж і накинув собі на плечі його грубий плащ. Він видавався страхітливим, зате грів.

— Пане, куди ви тепер хочете йти? — пригнічено запитав Айзенґлянц. — Назад в Омбру?

— А що ми там робитимемо? — безрадісно запитав Орфей, дивлячись на похмурі схили, які заступали шлях на північ.

На північ… Орфей навіть не уявляв собі, що чекає його там. Феноліо мовчав про те, як і про багато речей у цьому світі, і саме тому він піде на північ. Гори з засніженими вершинами і безлюдними схилами видавалися малопривабливими. Але це був найкращий шлях, тепер, коли Омбра невдовзі безперечно належатиме Віоланті та Сойці. Нехай іде до пекла той клятий палітурник, до найпекучішого пекла, яке тільки здатна вигадати людина. А Вогнерукий мусить замерзати у вічній кризі, аж поки йому відмерзнуть зрадливі пальці!

Орфей востаннє глянув на міст і почалапав у гори. По мосту тікали солдати Срібного князя. І від кого вони тікають? Від двох чоловіків та їхніх білих захисниць. І від розбухлого трупа свого пана.

— Пане, пане, а не можна мені сісти на плече? А що, коли я випаду з гаманця? — тремтів скляний чоловічок.

— Тоді мені буде потрібний новий скляний чоловічок! — відповів Орфей.

«На північ. У неописаний край. Атож! — думав він, тимчасом як його ноги насилу намацували шлях на крутому схилі. — Можливо, в цьому світі є місце, яке дослухатиметься до моїх слів».

Від’їзд

— Розкажи мені оповідку, — попросила Альба, що причепилася до мене, мов купа холодної локшини.

Я обняв її:

— Яку оповідку?

— Гарну. Про тебе і про маму, як вона була ще мала.

— Гм. Гаразд. Була колись…

— Коли це?

— Коли-небудь. Давним-давно і цієї миті.

Свистунів меч глибоко розітнув Резину руку, але Бріана багато перейняла від матері, дарма що з більшою охотою співала Бридкій, ніж збирала цілющі трави на кам’янистих полях.

— Рука загоїться, — втішила вона, перев’язуючи руку.

Але пташка вже ніколи не полишить Резу, і про це знали і Чарівновустий, і Вогнерукий.

Свистун зі шкури пнувся, щоб спровадити Сойку на той світ услід за своїм паном. Він поранив його в плече та ліву руку, але зрештою сам пішов за Змієголовом, і Вогнерукий дав вогню пожерти його тіло, так само як і тіло його пана.

Віоланта з блідим обличчям стояла поряд із Чарівновустим, поки вогонь перетворював на попіл трупи Змієголова і Свистуна. Вона видавалася такою юною, наче скинула кілька років у льоху, куди звелів посадовити її батько, і, як і завжди, справляла враження дитини, загубленої у світі, а коли нарешті повернулася спиною до вогню, що поглинув тіло батька, Вогнерукий побачив, як вона вперше обняла рукою сина — свого дивовижного сина, якого й досі ніхто не любив, дарма що він урятував усіх. Чарівновустий, попри своє м’яке серце, ні разу не відчув симпатії до Якопо (Вогнерукий бачив це на його обличчі), дарма що соромився своєї неприязні.

Кільканадцять Віолантиних хлопців-солдатів таки вижило, їх познаходили в тюремних льохах, а всі солдати Змієголова втекли, не стало й білих жінок. Тільки порожні намети стояли на березі озера, чорна карета й кілька коней без вершників. Якопо розповів, що людожерні риби його прадіда виринали з озера і схопили кількох вояків, які тікали мостом. Ані Чарівновустий, ані Віоланта не повірили йому, проте Вогнерукий пішов на міст і знайшов на мокрому камінні кілька блискучих лусок завбільшки з липовий листок. Тікали солдати й через тунель, яким Свистун проник до замку.

Коли вони вийшли на берег озера, падав сніг, і замок позаду зник за сніговими вихорами, немов розчинившись у білому. Світ навколо був такий спокійний, наче використав усі слова, наче тепер розповіли вже все, що можна було розповісти в цьому світі. На замерзлому прибережному болоті Вогнерукий знайшов Орфеєві сліди, а Чарівновустий так поглянув на дерева, між яких вони зникли, немов і досі чув у душі Орфеїв голос.

— Я б хотів його смерті, — тихо промовив він.

— Розумне бажання, — схвалив Вогнерукий. — Але тепер, на жаль, надто пізно здійснювати його.

Він шукав Орфея, відколи загинув Свистун, але Орфеєва кімната була порожня, так само як і кімната Хлопчика-мізинчика.

Світ цього холодного ранку видавався ясним і світлим, і на серці в кожного було легко. Але пітьма лишалася й далі розповідатиме свою частину сюжету.

Їм пощастило піймати кількох коней, що їх лишили люди Змієголова. Чарівновустий поспішав, дарма що був кволий від ран. «Урятуймо принаймні наших доньок».

— Чорний Принц наглядатиме за Меґі, — заспокоював його Вогнерукий, але турбота ніколи не покидала обличчя Мо, поки вони далі й далі їхали на південь.

Здебільшого всі мовчали, кожен поринув у думки та спогади. Тільки Якопо озивався інколи дзвінким голосочком, вимагаючи, як і завжди: «Я голодний!»; «Я хочу пити!» «Коли ми вже доїдемо?»; «Ти думаєш, Миршавець убив дітей і розбійників?» Відповідала йому щоразу мати, дарма що інколи відсутнім голосом. Озерний замок поєднав їх обох — спільним страхом і темними спогадами, а найміцнішою сполучною ланкою став, мабуть, учинок Якопо, що зробив те, задля чого Віоланта приїхала до замку. Змієголов помер. Але Вогнерукий був певен, що Віоланта довіку все одно відчуватиме позаду, мов тінь, свого батька, можливо, знала про це й вона сама.

Та й Чарівновустий узяв із собою Сойку. Йому здавалося, ніби Сойка їде верхи поряд із ним, і Вогнерукий не вперше запитував себе, чи не є вони обидва двома обличчями однієї людини. Хоч якою могла бути відповідь, палітурник любив цей світ не менше, ніж розбійник.

Першої ночі, коли вони зупинилися на спочинок під деревом, з голого гілля якого падали пухнасті жовті квіти, ластівка повернулася знову, дарма що Реза викинула останні насінини в озеро. Вона перетворилася на пташку уві сні й сіла на заквітчану гілку, де місячне сяєво посріблило їй пір’я. Вогнерукий розбудив Чарівновустого, коли побачив її вгорі, і вони обидва пильнували внизу під деревом, аж поки ластівка вранці знову опустилася на землю й перетворилася поміж ними в жінку.