Змієголов віддав тих двох, що сторожили льох, Хлопчику-мізинчику для покарання, але Сойка вбив ще шістьох, і шепіт ставав дедалі гучнішим з кожним знайденим трупом! Його солдати вже тікали — через міст, через хід під водою, — тільки б далі від зачарованого замку, що належав тепер Сойці та Вогнехідцеві. Дехто навіть стрибнув у озеро і вже ніколи не випірнув. Решта тремтіли, мов перелякані діти, коли горіли розмальовані стіни, а світло палило їм і мозок, і шкіру.

— Приведи мені Чотириокого! — крикнув Змієголов, і Хлопчик-мізинчик привів Орфея до його кімнати. Якопо протиснувся у двері, мов хробак, що виповзає з вогкої землі.

— Загаси вогонь! — Як болить йому горло! Неначе й там сиплються іскри. — Миттю загаси його і приведи мені знову Сойку, або я виріжу твого слизького язика! Може, ти на те й переконав мене вкинути його до льоху? Щоб він вилетів звідти?

Блідо-блакитні очі розпливалися за скельцями, — скельцями, які носила і його дочка, — а улесливий голос звучав так, ніби він скупав його в дорогій ароматичній олійці. Дарма що в ньому виразно бринів і страх.

— Я ж казав Свистунові, щоб він поставив коло льоху більш ніж двоє вартових. — Хитрюща мала гадюка, набагато кмітливіша за Срібноносого й набагато краще вдає невинність, яку й він прозирнути не годен… — Ще кілька годин — і Сойка благатиме вас, щоб ви звеліли йому оправити книжку. Спитайте вартових. Вони чули, що він там звивався, мов хробак на гачку, стогнав і зітхав…

— Вартові вже мертві. Я передав їх Хлопчику-мізинчику і сказав йому, що їхні зойки мають чути в усьому замку.

Хлопчик-мізинчик поправив собі чорні рукавички.

— Чотириокий каже правду. Вартові знай бурмотіли, що Сойці в тому льохові аж ніяк не було добре. Вони чули, як він скрикував та стогнав і кілька разів хотів пересвідчитися, чи він ще живий. Хотів би я знати, як ти зробив це. — Яструбині очі глянули на Орфея. — І він усякчас шепотів одне ім’я, майже без упину…

Змієголов здавив руками пекучі очі.

— Яке ім’я? Може, моєї доньки?

— Ні. Інше, — відповів Хлопчик-мізинчик.

— Реза. Його дружина, ваша високосте, — усміхнувся Орфей. Змієголов був не певен, чи той сміх запобігливий, а чи радше самовдоволений.

Свистун кинув сповнений ненависті погляд на Орфея.

— Мої люди дуже скоро зловлять його дружину. І його доньку!

— І яка мені з цього буде користь? — Змієголов притис кулаки до очей, але все одно бачив вогонь. Біль різав його на скибки, на смердючі скибки, а той, хто заподіяв його, вдруге пошив його в дурні. Йому потрібна книжка! Нова книжка, що зцілить його плоть. Адже в нього на кістках висить немов слиз, важкий, вологий, смердючий слиз.

Сойка.

— Приведи двох із тих, хто пробував утекти по мосту, і постав там, де їх кожен зможе бачити! — крикнув Змієголов. — А ти приведи свого пса! — повернувся він до Орфея. — Він, певне, голодний.

Солдати кричали, мов тварини, коли їх пожирала чорна тінь, а Змієголов уявив собі, що зойки, які долинають до його кімнати, належать Сойці. Він винен йому багато зойків.

Орфей слухав зі сміхом, і жах, попоївши, вернувся до нього, мов вірний пес. Сапаючи, він злився з тінню Орфея, і його чорнота змусила здригнутися навіть Змієголова. А Орфей самовдоволено поправив собі окуляри. Круглі скельця відкидали у світлі іскор жовті полиски. Чотириокий.

— Я знову приведу вам Сойку, — проказав він, і Змієголов відчув, як упевненість в оксамитному голосі всупереч його волі знову заспокоїла його. — Він не втече від вас, дарма що створюється таке враження. Я скував його невидними кайданами. Я виготовив їх із допомогою свого чорного мистецтва, і, хоч де він ховається, ті кайдани тягнуться за ним і несуть із собою давні страждання. Він знає, що це я наслав ті страждання і що вони не скінчаться, поки я живий. Отже, він спробує вбити мене. Нехай Хлопчик-мізинчик охороняє мою кімнату, і Сойка потрапить йому до рук. Для нас це вже не проблема. А от Вогнеходець — так!

Змієголова приголомшила ненависть на блідому обличчі. Така несамовита ненависть звичайно є наслідком любові.

— Гаразд. Він знову повернувся з того світу! — Ненависть чіплялася за кожне Орфеєве слово і зробила важким його вправний язик. — І поводиться, як господар цього замку, тож дотримуйтеся моєї поради, і вогонь невдовзі погасне!

— І що це за порада?

Погляд очей за скельцями видався Змієголову наче монетами на обличчі.

— Пошліть Хлопчика-мізинчика до вашої доньки. Нехай її вкинуть до одного з льохів, і поширте чутку, ніби вона допомогла Сойці втекти, щоб припинили всі ті безглузді балачки про нього, від яких тремтять ваші солдати. А її гарну служницю замкніть у клітці, де вже сидів Сойка. Скажіть Хлопчику-мізинчику, що йому не конче бути з нею надто люб'язним.

Вогонь Орфеєвих очей відобразився в скельцях, і Змієголов на мить відчув те, чого не відчував ще ніколи: страх перед іншою людиною. Цікаве почуття. Мов поколювання в потилиці, легенький тиск у шлунку…

— Саме це я й мав намір учинити, — мовив він і прочитав у водявих очах, що Орфей знає, що він бреше. «Я буду змушений убити його, — подумав Змієголов. — Тільки-но буде оправлено нову книжку».

Жоден слуга не може бути хитрішим за свого пана. І аж ніяк не тоді, коли йому кориться такий небезпечний пес.

Унаочнення

Перспективи не було. Мозок мав власну поживу, якою й живився, а фантазія, гротескно викривлена жахом, звивалася й корчилася від болю, мов жива істота, танцювала, наче огидна маріонетка, і кривлялася, надягаючи мінливі маски.

— Ти мусиш піти! В цьому замку ти ніде не будеш у безпеці! — раз по раз наполягав Вогнерукий, а Мо знай хитав головою.

— Я маю знайти книжку з чистими сторінками.

— Дай пошукаю я. Я напишу три слова. Я вмію писати досить добре, щоб написати їх!

— Ні! Угода не така. Що, як вони все-таки захопили Меґі? Я зшив книжку, і я повинен звести її зі світу. Крім того, Змій хоче бачити твою смерть не менше, ніж мою.

— Я просто ще раз вийду зі свого тіла.

— Та ти й так останнього разу насилу повернувся в нього.

Якими близькими вони раптом стали між собою. Мов дві поверхні монети, мов два обличчя однієї людини.

— Про яку угоду ви кажете?

Вони обидва так глянули на Резу, наче прагнули, щоб вона опинилася далеко, дуже далеко від них. Мо був блідий, але його очі потемніли від гніву, а рука знай торкалася давніх ран. Що вони заподіяли йому в тому страхітливому льоху?

У кімнаті, де вони заховалися, порох лежав, мов сніг. Тиньк на стелі був такий вогкий, що подекуди повідпадав. Озерний замок був хворий. Можливо, він уже вмирав, проте на стінах і далі спали ягнята поряд із вовками і мріяли про світ, якого не існує. Кімната мала два невеличкі вікна. На подвір’ї внизу стояло сухе дерево.

Мури, оборонні галереї, башти з терасами, мости… Кам’яна пастка, і Резі знову хотілося мати крила. Як свербіла їй шкіра. Немов там чекали, щоб проклюнутися, стовбури пір’їн.

— Що за угода? — Реза втиснулася поміж обох чоловіків, вимагала доступу до їхньої близькості.

Коли Мо розповів, вона заплакала. Тільки тепер вона зрозуміла. Він належав Смерті, байдуже, лишиться чи піде. Він у пастці з каменю та чорнила. І так само її донька.

Мо обняв її, але був не з нею. Він і далі був у льоху, втопившись у ненависті та страхові. Його серце так гупало, що Реза боялася, що воно розірве йому груди.

— Я вб’ю його, — чула вона слова Мо, плачучи на його плечі. — Я давно мав би вбити його. А потім пошукаю книжку.

Вона добре знала, про кого він каже. Про Орфея. Мо відсунув її вбік і схопився за меч. Меч був увесь закривавлений, але він протер лезо рукавом, і воно знову засяяло. Мо й досі був у чорному вбранні палітурника, дарма що давно вже не вдавався до свого ремесла. Він рішуче пішов до дверей, але Вогнерукий загородив йому шлях.