Феноліо заплющив очі. І раптом йому причувся тоненький і дуже наполегливий голос онука: «Діду, зіграй для нас небіжчика!» Залюбки! Таж легшого немає. Як часто він лягав на диван і не ворушився, навіть коли діти стромляли йому в живіт і зморшкуваті щоки свої маленькі пальчики. Небіжчик.

Феноліо голосно застогнав, відкинув руки і ноги й заціпеніло дивився в одну точку.

Так. Велетень зупинився. Приголомшено глянув на нього. Дихай рівненько, Феноліо, найкраще не дихай узагалі. Але тоді, напевне, лусне твоя дурна стара голова!

Велетень подув йому в обличчя. Майже понюхав його. Навіть онук дув йому в обличчя, але все-таки набагато меншим ротиком і з не таким сморідним запахом. Абсолютно спокійно, Феноліо!

Спокійно.

Грубе обличчя перетворилось на маску розчарування. З широких грудей велетня знову зірвалося зітхання. Обережний поштовх вказівним пальцем, кілька незрозумілих слів, і велетень став навколішки. Феноліо запаморочилось у голові, коли його опускали вниз, але він і далі вдавав небіжчика. Велетень озирнувся, шукаючи допомоги, наче хтось міг спурхнути з дерев і знову пробудити до життя його іграшку. Кілька сніжинок упало з сірого неба — ставало дедалі холодніше — і сіло на могутні руки. Вони були зелені, як навколишній мох, сірі, мов деревна кора, і білі, коли з неба посипався вже лапатий сніг. Велетень зітхнув і щось пробурмотів. Він, вочевидь, був украй розчарований. Потім поклав Феноліо не менш обережно, ніж клав Чорного Принца, востаннє задля проби почіпав його пальцем, — не ворушись, Феноліо! — і посипав йому обличчя жменькою сухого дубового листя разом з мокрицями та іншими лісовими багатоніжками, які перелякано почали шукати собі нового притулку в одязі Феноліо. Небіжчик, Феноліо! Хіба тобі Піпо не клав одного разу гусінь на обличчя? А ти все одно не ворушився — на його превелике розчарування? Ні! Він не ворухнувся, жодного разу, навіть коли щось дуже волохате залізло йому на ніс. Він почекав, поки стихнуть кроки, поки під ним перестане двигтіти, мов барабан, земля. Помічник, якого прикликав Феноліо, пішов і лишив його знову самого з усіма іншими створіннями. І що тепер?

Настала тиша. Двигтіння землі мало-помалу завмирало вдалині, про нього можна було тільки здогадуватись, і Феноліо змахнув з обличчя та грудей зів'яле листя І, закректавши, сів. Йому здавалося, ніби на його ногах хтось дуже довго сидів, але ходити він міг. Але ж куди тепер іти? Феноліо, звичайно, по слідах велетня! Вони зрештою доведуть його прямісінько до гнізд. Ти ж, певне, вмієш читати сліди.

Так. Ось останній відбиток ноги. Як болять ребра! Може, котресь зламане? Що ж, у такому разі йому врешті-решт знову доведеться просити Роксану, щоб вона піклувалася про нього. Непогана перспектива, еге ж?

А втім, коли він повернеться, його чекатиме щось інше — гострий язик синьйори Лоредан. О, вона безперечно знайде що сказати йому з приводу його експерименту з велетнем А Миршавець…

Феноліо, попри свої болючі ребра, несамохіть пішов швидше. А що, коли солдати повернулися і вже всіх стягли з дерева: Лоредан і дітей, Меґі та Мінерву, Роксану й решту… Ох, чому він не приписав Миршавцеві та його воякам просто згубну пошесть? Саме це й становило тяжкий хрест під час письма — нескінченність можливих шляхів розвитку. Як знати, котрий із них правильний? Ну, Феноліо, признайся, велетень звучить набагато величніше! Не кажучи вже про те, що пошесть навряд чи зупинилася б під деревом.

Якусь мить Феноліо стояв і прислухався, сповнений страху, що страховисько може повернутися. Феноліо, невже страховисько? Що жорстокого скоїв цей велетень? Невже він відкусив тобі голову чи, може, відірвав ногу? Таж нічого!

Навіть із Чорним Принцом просто стався нещасний випадок. От тільки де те місце, куди поклав його велетень? Під деревами все таке однакове, а велетень ступав так широко, що між його слідами можна заблукати. Феноліо глянув на небо.

На чоло йому впало кілька сніжинок. Скоро споночіє! Ще й це! Йому одразу спала на гадку кожна істота, яка лазить уночі в цьому світі. Він не хотів зустріти жодної з них.

Ага! Що це? Кроки! Феноліо метнувся назад і сховався за найближче дерево.

— Чорнильний Ткачу!

До нього підходив якийсь чоловік. Батист? Як страшенно зрадів Феноліо, побачивши його подзьобане віспою обличчя! У світі, здавалося, немає нічого гарнішого.

— Ти живий! — крикнув йому Батист. — А ми вже думали, що велетень зжер тебе!

— Чорний Принц… — Феноліо справді був приголомшений, як тужить за ним його серце.

— Знаю, — мовив Батист, повівши його з собою. — Ведмідь знайшов його.

— Він?..

— Ні, — засміявся Батист, — живий, як і ти. Проте я не певен, чи всі його кістки цілі. Здається, він просто не смакує Смерті! Спершу отрута, тепер велетень, — можливо, для білих жінок його обличчя надто чорне. Але наразі нам треба йти якнайшвидше, щоб потрапити до гнізд. Я боюся, що повернеться Миршавець. Свого свояка він боїться не менше, ніж велетня!

Чорний Принц, зіпершись спиною на стовбур, сидів під деревом, між корінням якого поховав його велетень, а ведмідь ніжно вилизував йому обличчя. На його одязі та у волоссі ще видніло листя, яким так дбайливо вкрив його велетень. Він живий! Феноліо роздратувався, коли по носі йому покотилися сльозини. Ще трохи — і вони впали б йому на чорну шию!

— Чорнильний Ткачу! Як ти втік від нього? — У голосі Чорного Принца відчувався біль, і Батист лагідно стримав його, коли він хотів підвестися.

— Ох, Принце, ти ж показав мені як! — хрипко відповів Феноліо. — Цей велетень вочевидь цікавиться тільки живими іграшками.

— Тож це добре для нас, еге ж? — відповів Принц і заплющив очі.

«Він заслуговує кращого, — думав Феноліо. — Кращого, ніж біль і вся ця боротьба».

У підліску щось зашаруділо. Феноліо злякано обернувся, але то були ще два розбійники й Фарид, вони принесли ноші з гілля. Юнак кивнув Феноліо, але вочевидь і наполовину не зрадів йому так, як інші розбійники. Як дивилися на нього чорні очі. Так, Фарид забагато знав про Феноліо і роль, яку він відіграє в цьому світі.

«Не дивися на мене з таким докором! — хотілося крикнути йому. — Що іншого могли ми вчинити? Меґі теж вважала це за слушну ідею (ну, коли бути чесним, деякі сумніви вона таки висловила)».

— Не розумію, звідки цей велетень з'явився так раптово! — дивувався Батист. — Як я був ще дитиною, велетні навряд чи були чимось реальнішим за казку. Я не знаю жодного шпільмана, крім Вогнерукого, що бачив би коли-небудь велетня, але він заходив у гори набагато далі від нас усіх!

Фарид мовчки обернувся плечима до Феноліо і зрізав ще кілька гілок для нош. Ведмідь, здається, залюбки поніс би свого господаря на власній кошлатій спині. Батист насилу вмовив його відійти вбік, коли розбійники підняли Чорного Принца на ноші, і тільки тоді, коли господар тихенько заговорив до ведмедя, той заспокоївся і пригнічено пішов поряд із ношами.

«Ну! Феноліо, чого ти чекаєш? Іди позаду! — думав він, плентаючи зболеними ногами за Батистом. — Тебе ніхто не понесе. І благай кого завгодно, щоб не повернувся Миршавець!»

Світло

Це все лише страхом було нічним,

Примарою, що тут блукає в пітьмі.

Вогонь був усюди. Він пожирав стіни й лизав покрівлі, виповзав з каменю й давав так багато світла, немов саме сонце зійшло в тьмяному замку, обпаливши його набубнявілу плоть.

Змієголов кричав на Свистуна, аж поки захрип. Він бив кулаками в кощаві груди й хотів утовкти йому в обличчя срібного носа, якнайглибше у здорову плоть, через яку він так заздрив йому.

Вогнеходець удруге повернувся з того світу, а Сойка виліз із льоху, про який його тесть завжди стверджував, що жоден в'язень не вибирався звідти живим. «Вилетів? — шепотілися солдати. — Вилетів звідти, а тепер гасає по замку, мов голодний вовк, і вб'є нас усіх!»