— Що це? — запитав він. — Гаразд, Орфей написав слова, але ти справджуєш їх. — Він підняв руки, і вогонь написав у повітрі слова, страхітливі слова, що всі говорили лише про одну людину. Про Сойку.

Мо випростав руку, наче хотів стерти їх, проте вони попекли йому пальці, так само як попалили серце.

— Орфей чекає, щоб ти прийшов до нього! — сказав Вогнерукий. — Він подасть тебе Змієголову на таці з чорнила. Стережися! Аж ніяк не добре відчуття, коли хтось читає слова, які керують іншою людиною. Ніхто не знає цього краще, ніж я, але і в моєму випадку вони не справдилися. Вони мають силу тільки тоді, коли ти піддаєшся їм. Я піду до Орфея, а не ти. Я нічого не знаю про вбивство. Цього мене не навчило навіть умирання, але я можу вкрасти в нього книжки, з яких він бере слова. А коли ти знову зможеш думати ясно, ми разом пошукаємо книжку з чистими сторінками.

— А що, коли солдати знайдуть тут Мо? — запитала Реза, і далі дивлячись на вогненні слова. Вона знову і знову читала їх.

Вогнерукий провів рукою по вицвілій картині на стіні кімнати, і намальований вовк заворушився.

— Я лишаю вам сторожового пса — не такого дикого, як Орфеїв, але він завиватиме, як прийдуть солдати, і, сподіваюся, затримає їх досить надовго, щоб дати вам час пошукати нової криївки. Вогонь навчить Змієвих вояків боятися кожної тіні.

Вовк із вогненною шерстю зіскочив зі стіни й вийшов із Вогнеруким за двері. Проте слова лишилися, і Реза ще раз прочитала їх:

«Оскільки Сойка не хотів піддатися Змієголову, за таких обставин лише один чоловік міг дати раду — чужинець, що прийшов сюди здалеку. Він зрозумів, що Сойку може зламати тільки один чоловік, і той чоловік — він сам. Отож він пробудив усе те, що Сойка ховав від себе самого: страх, що робив його безстрашним, і гнів, що робив його непереможним. Він звелів кинути його в пітьму, щоб він там боровся з самим собою — з болем, який ще жив у ньому, незабутий і незцілений, з усім страхом, який породжували в ньому кайдани та ланцюги, і люттю, яку наситив страх. Він малював у своєму серці страшні картини, картини…»

Далі Реза не читала. Слова стали надто страхітливі. Але останнє речення розпалило вогонь у її спогадах:

«І Сойка розбився об власну пітьму і благав Змієголова про дозвіл оправити йому другу книжку, ще гарнішу за першу. Але Срібний князь, тільки-но взявши книжку до рук, змусив його вмирати найповільнішою з усіх смертей, і шпільмани проспівали останню пісню Сойки».

Мо обернувся спиною до тих слів. Навколо нього лежав, мов сірий сніг, порох незліченних років, а він стояв і дивився на свої руки, наче не був певен, чи вони ще роблять те, що він наказує їм, а чи слухаються слів, які горять позаду нього.

— Мо! — поцілувала його Реза. Вона знала, що йому не сподобалося б те, що вона робитиме тепер. Він дивився на неї неуважно, очима, повними пітьми.

— Я шукатиму книжку з чистими сторінками. Я знайду її й напишу замість тебе три слова. «Щоб Змієголов помер до того, як Орфеєві слова стануть правдою, — додала вона подумки, — і до того, як ім’я, яке дав тобі Феноліо, вб’є тебе».

Коли Мо збагнув, що сказала Реза, вона похапцем запхала зерна в рот. Мо хотів вибити їх з її рук, але вони вже були під язиком.

— Резо, ні!

Вона пролетіла крізь вогненні літери. Вогонь обпалив їй груди.

— Резо!

Ні. Тепер уже він буде змушений чекати. «Лишайся тут, де є, — думала вона. — Благаю тебе, Мо».

Любов, перебрана в ненависть

Звідки походить ця любов? Не знаю. Вона приходить до мене, як злодій уночі… Я можу лише сподіватися, що мої злочини були такі страхітливі, що любов у їхньому затінку заховається, мов макове зернятко.

Мені хотілося б, щоб я скоїв ще тяжчі злочини, які б іще краще приховали мою любов. Проте макове зерно пустило коріння і стало рости, і зелений пагін розколов мені серце і широко розкрив його.

Змієголов хотів феїної крові, повної ванни, щоб скупати в ній свою сверблячу шкіру. Орфей якраз приписав феїні гнізда на голій вишні, що росла під його вікном, як раптом почув позаду тихеньку ходу. Він так різко відклав перо, що чорнило заляпало сірі ноги Айзенґлянца. Сойка!

Орфеєві здалося, ніби він уже відчуває меч між лопатками: зрештою він сам штовхнув його до жадоби крові та втопив у гніві й безпорадній люті. Як він пройшов повз вартових? Таж їх там аж троє під дверима, а поряд чатує і Хлопчик-мізинчик. Та коли Орфей обернувся, там стояв не Мортимер, а Вогнерукий.

Що він тут робить? Чому він не перед кліткою, де сидить його заплакана донька, чекаючи, що її от-от пожере жах?

Вогнерукий.

Не минуло й року відтоді, як Орфей на саму думку про те, що побачить перед собою Вогнерукого, сп’янів би від щастя — в безтурботній кімнаті, в якій він жив тоді, серед книжок, що розповідали про тугу в його серці, не мігши вгамувати її, тугу за світом, що вклонятиметься йому; про прагнення нарешті покласти край несправжньому, сірому життю, прагнення бути Орфеєм, який спав у ньому, якого люди не бачили, з якого вони глузували… Можливо, туга — неточне слово. Воно видається надто приборканим, надто м’яким і покірним долі. Жадання поривало його, жадання всього, чого він не мав.

Так, тоді змога бачити Вогнерукого зробила б його щасливим. А тепер його серце закалатало з іншої причини. Ненависть, яку він відчував, ще відгонила любов’ю, але не вгамовувалась від цього. І раптом Орфей добачив у книжці перед ним нагоду для такої досконалої помсти, що він несамохіть засміявся.

— Поглянь, мій друже дитячих літ. Мій невірний друже. — Орфей підсунув Віолантину книжку про Сойку під пергамент, на якому писав. Айзенґлянц злякано присів за каламар. Страх. Не конче погане чуття. Інколи він може дуже збуджувати. — Ти, певне, прийшов сюди, щоб знову вкрасти в мене кілька книжок? — вів далі Орфей. — Це Сойці не допоможе. Слова прочитано, і він дослухатиметься до них. Це ціна, яку платить людина, коли хоче зробити якийсь сюжет своїм. Та що з тобою? Ти останнім часом не бачив своєї доньки?

Він ще не знає! Ох! Любов. Супроти неї безвладне навіть те безстрашне серце, яке Вогнерукий приніс із того світу.

— Ти мусиш піти до неї. Вона ридає, аж крається серце, і рве на собі прекрасні коси.

Як він глянув на нього! «Так, я зловив тебе! — думав Орфей. — Я обох вас тримаю на гачку, і тебе, і Сойку».

— Мій чорний пес стереже твою доньку, — провадив він далі, і кожне слово смакувало йому, мов приправлене спеціями вино. — Можливо, це наганяє на тебе страх. Але я наказав йому поки що не жерти її солодку плоть та її душу.

Атож, страх ще міг кусати Вогнерукого. Яким блідим стало враз його позбавлене рубців обличчя. Він дивився на Орфеєву тінь, проте жах не виростав із неї. Ні, він стоїть перед кліткою, де плаче Бріана й гукає батька.

— Я вб’ю тебе, якщо він бодай зачепить її. Я не вмію вбивати, але задля тебе я навчуся! — Без рубців Вогнерукове обличчя видавалося набагато вразливішим. На його одязі та у волоссі позагоралися іскри.

Орфей був змушений визнати: це й досі його улюблена постать. Хоч би що Вогнерукий заподіяв йому, хоч як часто він і сам його зраджував, це нічого не могло змінити. Його серце любило Вогнерукого, мов пес. Тим паче є причина нарешті прибрати Вогнехідця з цього сюжету, дарма що, як і давніше, це буде для нього горем. Орфей не міг повірити, що Вогнерукий прийшов до нього тільки на те, щоб захистити Сойку. Так багато шляхетності не пасує навіть йому! Ні. Настане час, коли Вогнеходець знову гратиме роль, яка більше пасуватиме йому.

— Ти можеш викупити свою доньку! — запропонував Орфей так, що кожне слово аж тануло на язиці.

О солодка помста. Куниця на плечі Вогнерукого вишкірила зуби. Огидне створіння.

Вогнерукий погладив її по бурій шерсті.

— Як?

— Ну, — підвівся Орфей, — передусім ти погасиш ілюмінацію, яку ти так вправно влаштував у цьому замку, і то миттю.