Аллен вискочив із авто й хутко пішов геть.

Удома Рейджен порахував гроші й проголосив:

— Глядіть же, шчоб ніхто не чіпав тсих грошей! Я їх украв, шчоби сплатити рахунки.

— Стривай-но, — відгукнувся Артур. — Я вже давно за все заплатив із тих грошей, що лежали на комоді.

— Шчо?! Чому ж ти не сказав мені про тсе раніше? Я через тебе тсілими днями бігаю бозна-де, наче йолоп, і невинних людей оббираю!

— Я думав, ти сам усе зрозумієш, коли побачиш, що грошей немає.

— Та невже? А як шчодо грошей від другого грабунку? Тсі також шчезли, тілько вже не на сплату рахунків.

— Хлопці вже пояснили тобі, що сталось.

Реджен почувався пошитим у дурні. Він люто тупотів туди-сюди квартирою й вимагав, щоб йому сказали, хто цупить у нього час.

Артур звернувся до Томмі, Кевіна й Філіпа, та ці троє гаряче запевнили його, що не крали в Рейджена час. Філіп описав білявку, яку бачив у машині:

— Вона була схожа на кралечок із групи підтримки.

— Ти взагалі не мав права виходити на сцену, — дорікнув Артур.

— Я й не збирався, хай йому грець! Гульк — і я вже сиджу в машині з цією фіфою, сам не знаючи чому. Я вшився звідтам, тільки-но зрозумів, шо й до чого.

Томмі сказав, що повів ту саму дівчину до «Вендіз» і пригостив гамбургером, думаючи, що у котрогось із членів «сім’ї» з нею побачення.

— Але я пробув із нею не більше двадцяти хвилин. І гроші тоді вже лежали в моїй кишені.

— Отже, так, усі під домашнім арештом на декілька днів, — скомандував Артур. — Треба з’ясувати, що діється. Щоб ніхто не смів виходити з дому, поки ми не дізнаємось, хто краде час у Рейджена.

— Але ж завтра четверта річниця весілля Дороті й Дела, — втрутився Томмі. — Кеті недавно телефонувала й нагадувала. Я обіцяв зустрітися з нею в Ланкастері, щоб вона допомогла мені вибрати подарунок.

Артур кивнув.

— Гаразд, можеш їй зателефонувати й сказати, що зустріч залишається в силі. Але не бери з собою занадто багато грошей — обмежся тільки необхідною сумою. І повертайся якомога швидше.

Наступного дня Томмі зустрівся з Кеті в Ланкастері. Вони походили по крамницях і вибрали подарунок: дуже гарне покривало з шенілі[50] на ліжко. Кеті вказала на те, що майже цього самого дня чотирнадцять років тому їхня мати вийшла заміж за Чалмера Міллігана.

Повечерявши в Дороті й Дела, Томмі провів тихий і приємний вечір із Кеті, після чого сів у машину й став чекати Аллена, котрий мав відвезти його додому.

Діставшись квартири, Аллен одразу завалився в ліжко.

І тут-таки прокинувся Девід. Він не міг зрозуміти, чому йому так кепсько. Щось було не так, але він не знав, що саме. Він сновигав квартирою й намагався покликати Артура, Аллена чи Рейджена, та вони не відгукнулись. Зараз усі члени «сім’ї» сердились одне на одного. Потім Девід побачив у пластиковому пакеті під диваном кулі до Рейдженового пістолета, а сам пістолет знайшовся під червоним кріслом. Девід знав, що це не віщує нічого доброго, бо ж Рейджен завжди тримав зброю під замком.

Він згадав те, чому його вчив Артур:

— Якщо вскочиш у халепу, або побачиш, що хтось робить щось лихе, і не зможеш покликати на допомогу когось із наших, одразу телефонуй «боббі».

Девід знав, що «боббі» — це слово, яким Артур називає поліцейських. Телефонний номер поліцейського відділку Артур записав на аркуші паперу й поклав поруч із телефоном. Девід набрав той номер. Коли на іншому кінці зняли слухавку, Девід сказав:

— Тут щось коїться. Хтось замислив щось недобре.

— Ваша адреса?

— Олд-Лівінґстон-авеню, житловий комплекс «Чаннінґвей». Тут відбувається щось погане. Тільки не кажіть нікому, що я вам дзвонив.

Девід поклав слухавку й підійшов до вікна. Надворі все оповив такий густий туман, що аж моторошно було.

Трохи згодом Девід зійшов зі сцени і його місце зайняв Денні. Він одразу взявся до малювання, хоча було вже доволі пізно. Потім він примостився у вітальні, щоб трохи подивитись телевізор.

Почувши стукіт у двері, Денні здивувався. Він подивився у вічко й побачив чоловіка з коробкою піци «Доміно» в руці. Денні відчинив двері й сказав:

— Я не замовляв піцу.

Він намагався допомогти чоловікові, якому потрібен був Біллі, але той шваркнув хлопчину об стіну й приставив пістолет йому до голови. До квартири увірвались озброєні поліцейські, а якась приємна пані сказала Денні, що він має право мовчати. Тож він і мовчав. Потім двоє чоловіків заштовхали його до машини й дуже повільно повезли крізь непроглядний туман до поліцейського відділка.

Денні гадки не мав, за що його заарештували і що діється. Він сидів у камері, поки не прийшов Девід, який став спостерігати за тарганами, що бігали колами. Девід не сумнівався, що скоро з’явиться Артур, Аллен або Рейджен і забере його звідси, адже він був слухняним хлопчиком і нічого поганого не зробив.

Книга 3

По той бік божевілля

Розділ 20

У перші тижні 1979 року письменник часто навідував Біллі Міллігана в Афінському центрі психічного здоров’я. Учитель розповідав про минуле, змальовуючи все, що бачили, робили і про що думали інші члени «сім’ї» від самого початку, а всі вони, крім глухого Шона, слухали оповідь Учителя і дізнавались про свою спільну історію.

Учитель, котрий тепер відгукувався на ім’я Біллі, ставав дедалі врівноваженішим. Коли він не розмовляв із письменником, на сцені часом іще з’являлись інші особистості, проте Біллі розумів: що довше він зможе перебувати в стані злиття, що раніше позбудеться агресії та страху, котрі призводили до настання буремних часів, то швидше він зможе опанувати себе й розпочати нове життя. А гроші від продажу картин допоможуть йому після одужання почати все з чистого аркуша.

Біллі читав, вивчав медичну літературу, відвідував спортзал, виходив на ранкові пробіжки довкола шпиталю і займався живописом. Він намалював Артура вугіллям і написав портрети Денні, Шона, Адалани та Ейпріл олійними фарбами. Він купив моделі молекул в університетській книгарні й почав самотужки штудіювати фізику, хімію й біологію. Він придбав радіопередавач цивільного діапазону[51] й ночами спілкувався з іншими радіолюбителями про необхідність боротьби проти жорстокого поводження з дітьми.

Прочитавши в місцевій газеті, що «Дім сестер», афінський притулок для жінок, які стали жертвами домашнього насильства, має труднощі з оплатою рахунків і тому стоїть на межі закриття, Біллі пожертвував сто доларів. Але коли в притулку довідались, від кого ці гроші, прийняти пожертву відмовились.

10 січня, десь через місяць після прибуття до шпиталю в Афінах, Біллі відкрив банківський рахунок на ім’я Фонду боротьби проти жорстокого поводження з дітьми і для початку вклав туди тисячу доларів. Це була частина п’ятизначної суми, яку він отримав від однієї жінки з Колумбуса. Та мала намір відкрити художню галерею й приїхала до Афінського центру психічного здоров’я, щоб купити полотно «Грація Кетлін» — портрет аристократки з нотними аркушами в руках.

Біллі також замовив партію наклейок на авто. Чорні літери на жовтому тлі закликали:

ПРИГОРНИ СЬОГОДНІ СВОЮ ДИТИНУ.

ЦЕ НЕ БОЛЯЧЕ.

ДОПОМОЖИ ПОКЛАСТИ КРАЙ НАСИЛЬСТВУ НАД ДІТЬМИ. БІЛЛІ

Біллі часто розмовляв із молодими пацієнтками. Медсестри й санітари бачили, що дівчата намагаються з ним загравати, змагаючись між собою за його увагу. Медсестра Пат Перрі помітила, що Мері, колишня студентка-антрополог, навіть виходить із депресії, коли спілкується з Біллі. Хлопець був дуже високої думки про розумові здібності Мері. Ці двоє частенько звертались одне до одного, якщо їм потрібна була порада. Коли в січні Мері виписали, Біллі за нею сумував, але дівчина пообіцяла його навідувати.

Коли Учитель не розмовляв із Мері, лікарем Колом або письменником, він нудився і йому дошкуляло обмеження свободи, тож він опускався до рівня Денні, Девіда або «розщепленого» Біллі. У такому стані йому було легше спілкуватися з рештою пацієнтів. Ті працівники шпиталю, які добре пізнали Біллі, зауважили, що в подобі Денні чи Девіда він мав особливу здатність відчувати емоційний стан інших пацієнтів. Юнак знав, коли їм було боляче, сумно чи страшно. Коли котрась із молодих пацієнток вибігала з загальної зали в нападі паніки чи істерії, Біллі підказував персоналу, де її шукати.

50

Шеніль — міцна ворсиста тканина з оригінальною текстурою. В перекладі з французької мови слово «chenille» означає «гусінь». Шенілева пряжа і справді скидається на товстеньку волохату гусінь.

51

У багатьох країнах радіозв’язок на коротких хвилях доступний усім громадянам і або взагалі не вимагає отримання спеціальної ліцензії, або має максимально спрощену процедуру ліцензування.