— Девід і Денні — це частина мене, здатна до співчуття, — пояснював Учитель письменникові. — Вони відчувають, звідки йде біль. Коли люди виходять звідси засмученими, їхня кривда світить, наче маяк, і Девід або Денні легко можуть вказати, де вони є.

Якось після вечері Девід сидів у загальній залі, аж раптом у його голові промайнула така картина: одна з пацієнток із розбігу кидається до поруччя сходів за дверима зали. За цим поруччям зяяв сходовий колодязь у три поверхи завглибшки. Рейджен, який завжди вважав Девіда диваком через оці його видіння, раптом усвідомив, що все це може бути правдою. Він мерщій вихопився на сцену, промчав коридором, вибіг нагору східцями, рвучко розчахнув двері зали й вискочив до сходів.

Кетрін Ґіллот, санітарка, що сиділа в кабінеті поруч із виходом, схопилася з-за столу й побігла за ним. Вона вибігла на сходовий майданчик саме вчасно, щоб побачити, як Рейджен упіймав дівчину, котра вже падала через поруччя. Він її втримав і витягнув нагору. Коли Ґіллот повела пацієнтку назад до зали, Рейджен тихенько зійшов зі сцени.

Девід відчув біль у м’язах рук.

На додачу до загальних терапевтичних методик, які застосовувались до Біллі від самого початку й мали допомогти юнакові зміцнити контроль над свідомістю, лікар Кол також призначав пацієнту сеанси гіпнотерапії й навчив його деяких прийомів аутотренінгу, що дозволяли зняти зайве напруження. Щотижневі сеанси групової терапії з двома пацієнтами, котрі теж страждали на розщеплення особистості, допомагали Біллі краще зрозуміти свій стан, оскільки він міг спостерігати за проявами цього синдрому в інших. Він дедалі рідше перемикався на когось зі своїх особистостей, і лікар Кол вважав, що пацієнт одужує.

Коли Біллі-Учитель почав нарікати на жорсткі обмеження, лікар Кол став поступово надавати йому більше свободи, спочатку дозволивши юнакові виходити на короткі прогулянки за межі шпиталю в супроводі когось із персоналу, а потім і самостійно, як це робили інші пацієнти. При виході Біллі повинен був розписатись і мав право гуляти лише територією, що належала шпиталю. Хлопець присвячував свої прогулянки тому, щоб визначити рівень забруднення води на різних ділянках річки Гокінґ. Навесні 1979 року він планував вступити до Університету Огайо, щоб вивчати фізику, біологію та мистецтво. Він почав стежити за своїми змінами настрою й складати наочні графіки.

У середині січня Біллі вмовив лікаря Кола дозволити йому бувати в місті, адже багато інших пацієнтів мали на це право. Біллі треба було сходити до перукаря, заскочити до банку, побачитися зі своїм адвокатом, купити матеріали для живопису та книжки.

Спершу Біллі міг здійснювати вилазки до міста тільки в супроводі двох працівників шпиталю, та, оскільки все йшло добре, лікар Кол невдовзі дозволив йому ходити туди з одним супровідником. Здавалось, ніщо не віщувало проблем. Кілька студентів упізнали Біллі з теленовин і фотографій у газетах і помахали йому рукою. Хлопцеві було дуже приємно. Можливо, не всі поголівно ненавиділи його за те, що він скоїв. Можливо, суспільство не було налаштоване проти нього.

Нарешті Біллі попросив, щоб його лікування перейшло на наступний рівень. Він наголошував на тому, що був слухняним пацієнтом. Він навчився довіряти людям. Тепер лікар повинен був довести, що довіряє Біллі. Адже іншим пацієнтам, навіть із важчими психічними розладами, ніж у цього юнака, дозволялось виходити в місто без нагляду. Біллі хотів, щоб такий привілей поширювався й на нього.

Лікар Кол погодився.

Щоб не виникло непорозумінь, він обговорив усе з управителькою шпиталю Сью Фостер і правоохоронними органами. Ті висунули певні умови. Шпиталь зобов’язаний був повідомляти поліцію Афін і Комісію у справах умовно-дострокового звільнення в Ланкастері щоразу, як Мілліган виходив у місто без супроводу, і потім віддзвонюватись, коли той повертався назад. Біллі пристав на ці умови.

— Тепер треба підготуватись, Біллі, — сказав лікар Кол. — Ми мусимо поговорити про ситуації, в яких ти можеш опинитись, коли підеш до міста сам.

— Що ви маєте на увазі?

— Давай обміркуємо ймовірні сценарії й те, як ти плануєш на них реагувати. Припустімо, йдеш ти собі по Корт-стрит. Тебе бачить якась жінка, розуміє, хто ти, підходить і неждано-негадано дає тобі такого ляпаса, що аж у вухах дзвенить. Ти ж усвідомлюєш, що це цілком можливо? Люди знають тебе в обличчя. І що ти в такому разі робитимеш?

Біллі приклав руку до щоки.

— Я обмину її й піду далі.

— Гаразд. А припустімо, до тебе підходить чоловік, обзиває тебе брудними словами, називає ґвалтівником, б’є тебе кулаком в обличчя і збиває з ніг. Як ти вчиниш?

— Лікарю Коле, — сказав Біллі, — я не хочу назад до в’язниці. Я радше лежатиму на землі в надії, що той чоловік піде й дасть мені спокій.

Лікар посміхнувся.

— Схоже, ти дещо таки засвоїв. Гадаю, час уже дати тобі шанс довести це на практиці.

Вперше опинившись у місті без супроводу, Біллі відчув суміш радісного запаморочення і страху. Він завбачливо переходив дорогу тільки на світлофорах, щоб поліцейський патруль не причепився до нього за перетин вулиці в недозволеному місці. Він гостро відчував присутність людей навколо себе, благаючи Бога, щоб ніхто з перехожих на нього не напав. Якщо це станеться, Біллі твердо вирішив не боронитися. Він збирався вчинити так, як обіцяв лікареві Колу.

Біллі придбав художнє начиння, а тоді зайшов до перукарні «Батечкові вуса». Норма Дишонг заздалегідь зателефонувала й попередила управителя та персонал перукарні, що сьогодні до них зайде підстригтися Біллі Мілліган. Присутні зустріли його привітно. Звідусіль лунало: «Здоров був, Біллі!», «Як життя, Біллі?», «Гей, Біллі, маєш непоганий вигляд».

Боббі, дівчина, котра займалась його волоссям, розмовляла з ним приязно й навіть відмовилась брати в юнака гроші. Вона сказала, що Біллі може приходити в будь-який час, без попереднього запису, і вона стригтиме його задарма.

Кілька студентів упізнали Біллі на вулиці. Вони посміхнулись і помахали йому рукою. Біллі повернувся до шпиталю окрилений. Його не спіткала жодна з тих страшних речей, до яких його готував лікар Кол. З ним тепер усе буде гаразд.

19 лютого Дороті приїхала провідати сина. Біллі записав їхню розмову на плівку. Він хотів більше дізнатися про своє дитинство, щоб зрозуміти, чому його батько, Джонні Моррісон, вкоротив собі віку.

— Ви створили собі власний образ батька, — пояснила Дороті. — Іноді ви розпитували мене про нього, і я відповідала, як могла, та ніколи не паплюжила вашу пам’ять про нього, не говорила про погане. Нащо було вас, діточок, засмучувати? Ви його ідеалізували, бо ж це був ваш тато.

— То розкажи мені зараз, — попросив Біллі. — Наприклад, про той випадок у Флориді, коли ти віддала йому останні гроші, щоб він міг поїхати на гастролі, а в хаті не залишилось нічого, крім бляшанки тунця й пачки макаронів. Він тоді повернувся з заробітком?

— Ні. Він подався до «Борщового краю»[52]. Не знаю, що там сталось, але він повернувся з…

— «Борщовий край»? — урвав її Біллі. — Це що, якесь шоу?

— Це таке місце в Катскільських горах, де зосереджені єврейські готелі. Джонні поїхав туди виступати. Саме тоді прийшов лист від його агента, в якому писалось: «Я зроду не повірив би, що ти так вчиниш, Джонні». Не знаю, що трапилось там, у горах, але коли Джонні повернувся, то був іще більш пригніченим, ніж завжди, і відтоді так уже й не оговтався.

— Ти читала його передсмертний лист? Ґері Швайкарт казав мені, що там є перелік імен усіх, кому…

— Там були імена тільки декого з тих, кому він заборгував гроші, — перебила Дороті. — Лихварів Джонні не вписав, хоча я знала, що були й такі, бо їздила з ним. Я чекала в машині, а Джонні йшов повертати борг. І щоразу місця були різні. Він зав’яз у гральних боргах. Спочатку я боялась, що мене зобов’яжуть усе виплатити, але дідька лисого вони б від мене дочекались. Це ж не я залазила в ті кляті борги! Я допомагала Джонні, як могла, проте нізащо не стала б відбирати хліб у своїх діточок.

52

У Катскільських горах, що на південному сході штату Нью-Йорк, була зона, де зосереджувались єврейські готелі, пансіони та бази відпочинку. В часи, коли антисемітські настрої в США були особливо сильними, євреїв часто не бажали пускати у «звичайні» місця відпочинку, тож вони стікались до цієї своєрідної колонії в горах Катскіл. «Борщовим краєм» це місце охрестили тому, що хоча борщ і не є традиційною єврейською стравою, проте, схоже, саме іммігранти єврейського походження зі Східної Європи вперше поширили його у Сполучених Штатах. У курортний сезон у «Борщовому краї» було багато роботи для комедіантів і співаків. Безліч відомих артистів, зокрема Вуді Аллен, Боб Ділан і Барбра Стрейзанд, починали кар’єру в «Борщовому краї».