— Зупинись біля тієї офісної будівлі, — звеліла вона. — Позаду неї є стоянка, і там повинен бути лімузин.

Коли вони побачили лімузин, Адалана націлила на нього один із пістолетів.

— Я планую вбити господаря цієї машини. Якби він опинився зараз тут, то вже був би покійником. Він торгує кокаїном, і я достеменно знаю, що він забрав життя маленької дівчинки, давши їй наркотик. Він постійно таке виробляє. За це я його й пристрелю.

Адалана намацала щось у кишені куртки. Те «щось» виявилось наручниками Томмі. Адалана кинула їх на підлогу машини.

— Як тебе звуть? — запитала вона дівчину.

— Поллі Ньютон.

— Поллі, я бачу, що в тебе закінчується бензин. Зупинись біля тієї заправки.

Адалана заплатила за двадцять літрів бензину, після чого звеліла Поллі їхати по шосе І-71 на північ. Вони дістались Вортінґтона, де Адалана наполягла на тому, щоб зупинитись біля магазину морозива й випити по пляшці кока-коли.

Коли вони рушили далі, Адалана побачила, що праворуч від шосе тягнеться річка. Її береги з’єднували кілька старих мостів із одностороннім рухом. Адалана відчувала, що Поллі Ньютон уважно вивчає її обличчя — мабуть, для того, щоб описати його потім у поліції. Адалана плескала язиком, вдаючи з себе Рейджена й намагаючись наплести три мішки гречаної вовни. Це зіб’є Артура й решту зі сліду, і ніхто ніколи не здогадається, що це вона була на сцені.

— Я відправив на той світ трьох людей, але це не рахуючи всіх тих, кого я вбив на війні. Я належу до терористичного угруповання. Нас називають «синоптиками». Вчора мене висадили в Колумбусі. У мене була важлива місія: навіки закрити рота людині, котра збиралась давати проти «синоптиків» свідчення в суді. Мушу сказати, що з цим дорученням я впорався на відмінно.

Поллі Ньютон слухала мовчки, іноді киваючи головою.

— А ще я веду подвійне життя, — нахвалялась Адалана. — Для прикриття я ношу розкішні костюми, керую бізнесом і їжджу на «мазераті».

Вони з’їхали на пустельний сільський путівець, і Адалана змусила Поллі перетнути глибоку канаву, проїхати крізь поле, густо заросле бур’яном, і спинитись біля невеличкого ставка. Адалана вийшла з авто разом із Поллі, помилувалась на воду й краєвид, а тоді повернулась до машини і вмостилась на капоті.

— Перечекаємо тут хвилин двадцять, а тоді я скажу тобі, де мене висадити.

У Поллі немов гора з пліч упала.

І тоді Адалана додала:

— А ще я хочу зайнятися з тобою сексом.

Поллі заплакала.

— Я тебе не скривджу, — запевнила Адалана. — Я не б’ю жінок. Мені бридко про таке навіть чути. Зрозумій, коли тебе ґвалтують, не варто зчиняти лемент і пручатися, тому що це тільки сердить ґвалтівника і він стає брутальним. Краще спокійно лягти на спину й сказати: «Вперед». І ґвалтівник не заподіє тобі шкоди. Мені боляче дивитись на жіночі сльози, але вони тебе не врятують. Я все одно це зроблю.

Вона взяла два великі рушники, які знайшла в машині, та свою куртку і розстелила все це на землі.

— Лягай сюди, руки поклади на землю, дивись у небо і спробуй розслабитися.

Поллі послухалась. Адалана лягла поруч із нею, розстібнула на дівчині блузку й бюстгальтер і поцілувала її.

— Не хвилюйся, що завагітнієш абощо, — сказала вона. — У мене була хорея, і мені зробили вазектомію. Ось, поглянь.

Адалана спустила до колін спортивні штани й показала Поллі шрам внизу живота, якраз над членом. Насправді то був не шрам від вазектомії, а навскісний шов на тому місці, звідки Біллі видалили грижу.

Коли Адалана лягла згори на Поллі, та верескнула:

— Благаю, не ґвалтуй мене!

Оте «не ґвалтуй» вістрям увігналось у мозок Адалани. Вона згадала все те, що спіткало Девіда, Денні та Біллі. Зґвалтування — це страхітливий вчинок.

Адалана зупинилась, перекотилась на спину і задивилась у небо крізь пелену сліз.

— Що з тобою коїться, Білле? — сказала вона вголос. — Ну ж бо, опануй себе.

Вона звелась на ноги й віднесла рушники назад до машини. Потім взяла з переднього сидіння більший із двох пістолетів і кинула у ставок порожню бляшанку з-під пива. Спочатку Адалана ніяк не могла впоратися зі зброєю, та потім спромоглась двічі вистрілити по бляшанці. Щоправда, жодного разу не влучила. Що ж, вона не була таким влучним стрільцем, як Рейджен.

— Ходімо вже, час їхати, — сказала Адалана Поллі.

Коли машина рушила з місця, Адалана опустила скло і на прощання ще двічі шмальнула в телеграфний стовп. Потім вона обшукала сумочку Поллі.

— Я маю принести гроші одному типові. Приблизно двісті доларів. — Вона помахала знайденою в сумочці карткою для зняття готівки за чеками. — Поїхали в «Кроґер», і знімемо грошенят.

У конторі супермаркета Поллі змогла отримати лише сто п’ятдесят доларів. Потім вони поїхали до «Ощадного банку Огайо», що на Норт-Хай-стрит, де взагалі відмовилися приймати чеки Поллі. Кінець кінцем, зробивши ще кілька невдалих спроб отримати готівку в спеціальних касових віконцях, до яких можна було під’їжджати просто на машині, Адалана запропонувала скористатися кредитною карткою «Юніон-Компані», що належала батькові Поллі, як гарантією. У магазині «Юніон», який вони знайшли в торговельному центрі «Ґрейсленд», погодились видати Поллі п’ятдесят доларів за чеком.

— Треба було обміняти на готівку ще один чек, — запропонувала Адалана. — Ти могла б залишити ті гроші собі.

Раптом Адалану охопило натхнення. Вона вирвала порожній бланк із чекової книжки й написала для Поллі вірш. Утім, коли він був готовий, Адалана сказала:

— На жаль, я не можу його тобі віддати, бо тоді в поліції буде зразок мого почерку.

Вона порвала папірець на клаптики, а тоді висмикнула сторінку з нотатника Поллі.

— Це я залишу собі. Якщо ти опишеш поліцейським мої прикмети, я передам цю сторінку «синоптикам» і вони приїдуть у Колумбус і вб’ють твою сім’ю.

Тієї миті Адалана побачила поліцейське авто, яке обганяло їх зліва. Від несподіваного переляку Адалана втратила контроль над свідомістю.

Філіп виявив, що їде кудись у машині. За кермом сиділа молода білява незнайомка.

— Шо я, в біса, тут забув? Куди тебе несе, Філе? — запитав він сам у себе.

— Хіба тебе звуть не Білл?

— Ні, я — Філ. — Він озирався довкола. — Шо за чортівня? Господь свідок, лише кілька хвилин тому я був…

Він не встиг договорити, бо на сцені з’явився Томмі. Він подивився на дівчину за кермом і спробував збагнути, чому він опинився в її машині. Може, в котрогось із інших членів «сім’ї» побачення з цією білявкою? Він кинув погляд на годинник. Був майже полудень.

— Ти голодна? — запитав Томмі.

Дівчина кивнула.

— Неподалік є ресторанчик «Вендіз». Візьмімо пару гамбургерів і картоплю-фрі.

Поллі зробила замовлення, а Томмі заплатив за їжу. Поки вони їли, дівчина розповідала щось про себе, проте Томмі її майже не слухав. Зрештою, це ж не він покликав її на побачення. Йому просто треба було дочекатись, поки на сцену вийде залицяльник цієї дівулі й поведе її туди, куди вони там собі планували податись.

— Де тебе краще висадити? — запитала дівчина.

— Біля студмістечка, — відповів Томмі.

Схоже, що той із членів «сім’ї», хто запросив цю дівчину на побачення, щойно отримав відмову. Коли вони знову сіли в машину, Томмі заплющив очі.

Аллен швидко оцінив ситуацію: молода жінка за кермом автомобіля, пістолет і пачка грошей у нього в кишені. Трясця, тільки не це!

— Слухай, — озвався він, — я прошу пробачення за все, що я зробив. Мені дуже прикро. Я ж тебе не скривдив, правда? Будь ласка, не описуй у поліції мою зовнішність, гаразд?

Дівчина втупилась у нього очманілим поглядом. Аллен вирішив заплутати сліди на той випадок, якщо вона все-таки звернеться в поліцію.

— Можеш сказати в поліції, що я — Карлос на прізвисько «Шакал» із Венесуели.

— А хто такий цей Карлос на прізвисько «Шакал»?

— Уже ніхто. Він врізав дуба. Але копи про це ще не знають. Якщо ти скажеш їм, що я — Карлос, вони тобі повірять.