Мілліган суворо стиснув губи та схилив голову набік.

— Насправді я не казав, що працюю на інвесторів.

— Якщо не на них, — втрутився Тернок, — тоді, напевно, тебе підіслали наші конкуренти, щоб спаплюжити репутацію «Келлі та Леммон».

— Он як? — зронив Мілліган, постукуючи кінчиками пальців. — З чого ви це взяли?

— То ти скажеш нам, на кого працюєш? — запитав Ваймер.

— Поки що я можу вам сказати тільки одне: викличте сюди Шерон Рот і розпитайте її про те, що я вам розповів.

— Я твердо налаштований докопатися до правди, Білле, і мене тішить, що ти насамперед звернувся зі своєю інформацією до мене. Запевняю, якщо в агенції «Келлі та Леммон» працюють пройдисвіти, ми не дозволимо їм вийти сухими з води.

Мілліган простягнув ліву руку, щоб показати Ваймеру і Терноку крихітний мікрофон у рукаві.

— Маю вас попередити, що ця розмова записувалась. Це тільки приймач, а сам пристрій, що пише все на плівку, схований у надійному місці.

— Розумний парубок, що тут скажеш, — реготнув Ваймер і вказав юнакові на висунуту шухляду столу. — В мене теж усе записано.

Мілліган засміявся у відповідь.

— Гаразд, Джоне. Маєте три дні, починаючи з понеділка, щоб у всьому розібратись і звільнити винних, інакше я оприлюдню всю цю історію.

Після того як Мілліган пішов, Ваймер зателефонував Шерон Рот і розповів, у чому її звинувачують. Вона категорично все заперечувала і божилася, що ніхто з працівників не обкрадає компанію.

Стурбована тим, що Мілліган підслуховував розмови в конторі, Шерон приїхала на роботу в неділю і все там обнишпорила, проте безрезультатно. Або він прокрався до приміщення і вже забрав жучок, або прослуховування від початку було вигадкою. Дівчина глипнула на перекидний календар у себе на столі й машинально перегорнула аркуші з п’ятниці на понеділок. Раптом вона побачила напис друкованими літерами:

НОВИЙ ДЕНЬ!

Радій йому,

поки ще МОЖЕШ!

«Святий Боже! — промайнуло в голові Шерон. — Він хоче мене вбити, бо я його звільнила!»

Перелякавшись до нестями, вона зателефонувала Террі Терноку й примчала до нього з запискою. Вони порівняли її зі зразками Мілліганового почерку. Цидулка була написана його рукою.

У понеділок, о пів на другу дня, Мілліган подзвонив Шерон і сказав, що прокурор округу Франклін чекатиме на неї в четвер, о пів на першу. Якщо ж вона проігнорує цей дзвінок, йому доведеться приїхати за нею з поліцією. А це, як наголосив юнак, матиме не надто гарний вигляд.

Того вечора Міллігану зателефонував Гаррі Кодер і звелів, щоб той більше не займав дівчат із контори.

— Тобто як це «не займав»? Я нічого не роблю.

— Слухай, Білле, — почав Кодер, — якби дівчат і справді викликали до окружного прокурора, їм би вручили повістку.

— А вам до цього яке діло? — огризнувся Мілліган.

— Дівчата знають, що я — поліцейський. Вони попросили мене розібратися.

— Вони злякалися, Гаррі?

— Ні, Білле, не злякалися. Вони просто не хочуть, щоб їм набридали.

Аллен вирішив тимчасово відступитись, але рано чи пізно він збирався домогтися, щоб Шерон Рот звільнили. А тим часом він жив у службовій квартирі, хоча тепер мусив шукати нову роботу.

У наступні два тижні Аллен намагався кудись влаштуватись, але гідної роботи не було. Він мучився від бездіяльності, йому не було з ким навіть словом перемовитися, знову почав невідомо куди зникати час, і Аллен поринув у глибоку депресію.

13 жовтня 1977 року хлопець отримав підписане Джоном Ваймером повідомлення про виселення й у відчаї забігав по квартирі. Куди тепер іти? Що робити?

Крокуючи туди-сюди, він раптом помітив, що Рейджен залишив свій дев’ятиміліметровий сміт-вессон на камінній полиці, просто в усіх на очах. Чому пістолет не лежить у надійному сховку? Який ґедзь укусив Рейджена? Адже через цей пістолет, а також крупнокаліберну італійську гвинтівку в шафі його можуть запроторити назад до буцегарні за порушення умов дострокового звільнення!

Аллен вкляк на місці, різко втягнувши в себе повітря. Можливо, підсвідомо, десь у глибині душі, саме цього Рейджен і хоче — повернутися до в’язниці, в небезпечне середовище. Там він знову став би ватажком.

— Артуре, я більше так не можу, — промовив Аллен уголос. — Годі з мене.

Він заплющив очі й подався геть зі сцени.

Рейджен рвучко підвів голову й хутко роззирнувся навкруги, аби пересвідчитись, що в помешканні нема сторонніх. Він зауважив на столі несплачені рахунки й усвідомив, що без роботи та грошей «сім’я» скоро опиниться у величезній скруті.

— Шчо ж, — сказав слов’янин уголос, — малечі необхідно шчось їсти. І шче тепла вдяганка на зиму треба. Мушу когось пограбувати.

У п’ятницю 14 жовтня Рейджен встав удосвіта, запхав свій сміт-вессон у наплічну кобуру, вдягнув брунатний гольф, джинси, білі кросівки, брунатну спортивну куртку і накинув згори вітрівку.

Він проковтнув три пігулки біфетаміна-20[43], хильнув горілки й вийшов із дому ще до світанку, підтюпцем рушивши на захід, у напрямку студмістечка Університету штату Огайо.

Розділ 19

О пів на восьму ранку тієї п’ятниці Рейджен дістався парковки «Східний Бельмонт» при Університеті штату Огайо, пробігши майже вісімнадцять кілометрів через увесь Колумбус. Чіткого плану в слов’янина не було. Він просто думав пограбувати першого-ліпшого перехожого. З тротуару, що відділяв корпус медичного факультету від автостоянки, Рейджен побачив, що хтось саме паркує золотаву «тойоту». Він спостерігав, як із машини вийшла дівчина, вбрана в бордову двійку — штани та піджак. Поверх костюму на ній було розстібнуте пальто з оленячої шкіри. Слов’янин відвернувся, збираючись пошукати іншу жертву: він не міг пограбувати жінку.

Проте Адалана стежила за Рейдженом і знала, чому він тут опинився. Знала вона й те, що він заморився, перетнувши підтюпцем усе місто. Та ще й горілка з амфетамінами починала брати своє. І тоді Адалана силою думки спровадила Рейджена зі сцени.

Наблизившись до золотавої «тойоти», Адалана побачила, що власниця машини нахилилась дістати якісь книжки й папери з пасажирського сидіння. Адалана вийняла Рейдженів пістолет із кобури й тицьнула ним дівчину в плече.

— Облиште, хлопці, годі вам блазнювати, — засміялась та, не обертаючись.

— Будь розумницею і залазь у машину, — сказала Адалана. — Ми трохи покатаємось.

Керрі Драєр озирнулась і побачила, що це не один із її друзів, а якийсь незнайомець. У руці, зодягненій у рукавичку, він тримав пістолет, і Керрі зрозуміла, що хлопець не жартує. Він жестом вказав їй на переднє пасажирське сидіння, і дівчина незграбно перелізла туди через підвищення з важелем перемикання передач. Спершу незнайомець ніяк не міг зрозуміти, як зняти авто з ручного гальма, та врешті-решт спромігся виїхати з парковки.

Керрі Драєр уважно розглядала нападника. У нього було рудувато-брунатне волосся, дбайливо підстрижені та доглянуті вуса й родимка на правій щоці. Хлопець був привабливий і мав гарну статуру. На зріст він був приблизно метр вісімдесят і важив десь вісімдесят кілограмів.

— Куди ми їдемо? — запитала дівчина.

— Куди очі бачать, — м’яко відповів її викрадач. — Я не дуже добре орієнтуюсь у Колумбусі.

— Послухайте, — сказала Керрі, — я не знаю, чого вам треба, та в мене сьогодні іспит із оптометрії.

Хлопець зупинив машину на стоянці біля якоїсь фабрики. Керрі помітила в нього мимовільні судомні порухи очей, відомі як ністагм. Вона подумки відзначила цей факт, аби потім розповісти поліції.

Нападник обшукав гаманець Керрі й забрав її водійські права та інші посвідчення особи. Голос його став жорстким:

— Побіжиш до копів — твоїй родині гайка!

Він витягнув наручники й прикував правий зап’ясток дівчини до ручки на дверцятах «тойоти».

— Ти сказала, що в тебе незабаром іспит. Можеш собі готуватись до нього, поки я веду авто, — процідив він.

43

Біфетамін — препарат, що належить до групи амфетамінів. Біфетамін випускали в капсулах різного розміру, тож цифра 20 означає 20 мг речовини. Ці чималі капсули відрізнялись від інших капсул біфетаміну суцільним чорним забарвленням, за що наркомани охрестили їх чорними кралечками.