Гаррі Кодер уперше зустрів Біллі Міллігана, коли той прийшов до його квартири, щоб замінити кілька несправних ролетів на вікнах.

— Вам би й новий водонагрівач не завадив, — сказав господарю Мілліган. — Я міг би його для вас дістати.

— А скільки це буде коштувати? — запитав Кодер.

— Ніскільки. У «Келлі та Леммон» і не помітять, що одного нещасного нагрівача бракує.

Кодер спантеличено глипнув на Міллігана. Як той наважився таке запропонувати, знаючи, що співрозмовник працює в поліції Колумбуса, а в неробочий час підробляє охоронцем у «Ченінґвеї»?

— Треба над цим поміркувати, — мовив Кодер.

— Звертайтесь, як щось надумаєте. Для вас я встановлю нагрівач безкоштовно.

Коли Мілліган пішов, Кодер вирішив, що до хлопця слід пильно придивитись. У «Ченінґвеї» та «Вільямзбург-сквері» віднедавна різко зросла кількість квартирних крадіжок. Усе вказувало на те, що злодій мав службові ключі.

Джону Ваймеру зателефонував майстер, якого взяли на роботу приблизно тоді ж, коли й Біллі. Чоловік сказав, що Ваймер повинен дещо дізнатись про Міллігана, і кадровик запросив майстра до свого кабінету.

— Мені неприємно це казати, — почав технік, — але в того хлопця не все гаразд із головою.

— Про що це ви?

— Він підклав дівчатам із контори жучка.

— Ви маєте на увазі якусь комаху?

— Я маю на увазі пристрій для прослуховування.

— Та годі вам!

— Це правда.

— Ви можете це довести?

Чоловік нервово озирнувся.

— Мілліган сам мені сказав. А потім майже слово в слово переповів мою бесіду з Шерон і Керол. Ми розмовляли про те, що в школах нині майже всі старшокласники вживають наркотики, і нас у конторі тоді було тільки троє. Мілліган також обмовився, що дівчата, коли зостаються в кімнаті самі, ведуть такі брудні розмови, що до них далеко навіть хлопчачим балачкам у роздягальні.

Ваймер задумливо побарабанив пальцями по столу.

— Навіщо Біллі таке робити?

— За його словами, в нього зібралось достатньо бруду на Шерон і Керол, щоби прихопити їх із собою, якщо його звільнять. Мовляв, якщо він ітиме на дно, то потягне туди всіх, включно з «Келлі та Леммон».

— Нісенітниці. Як би йому це вдалося?

— Він сказав, що запропонував безкоштовно зібрати «синю скриньку», щоб у вас був телефон у машині.

— Було таке, та я вирішив відмовитися.

— Так ось, Мілліган сказав мені, що збирається поставити на цей телефон жучок, аби й на вас зібрати компромат.

Коли майстер пішов, Ваймер зателефонував Шерон.

— Думаю, ти мала рацію щодо Міллігана, — мовив він. — Краще позбудьмось його.

Того ж таки дня Шерон викликала Біллі до контори й повідомила, що його звільнено.

— Якщо піду я, то й тобі тут недовго зосталось працювати, — пригрозив юнак.

Того вечора у квартирі Шерон пролунав дзвінок. Вона відчинила двері і вклякла від подиву, побачивши на порозі Міллігана. Він був у синьому костюмі-трійці й скидався на велике цабе.

— Я ненадовго, бо мені ще треба зайти до Джона Ваймера. Я тільки заскочив попередити, що завтра о першій годині дня ти мусиш бути в окружного прокурора. Якщо не з’явишся в офісі прокурора добровільно, за тобою пришлють машину, — відкарбував Мілліган, після чого розвернувся й закрокував геть.

Шерон розуміла, що все це якась маячня, проте їй усе одно стало лячно. Вона й гадки не мала, про що мова. Навіщо окружному прокуророві знадобилось її викликати і який стосунок до цього має Мілліган? Хто він такий і чого йому від неї треба? Шерон була впевнена тільки в одному: цей хлопець — точно не якийсь там пересічний різнороб.

О пів на шосту вечора Томмі прийшов до вже зачиненої контори, відімкнув замок, прослизнув досередини і вийняв із телефонного апарата жучок. Перед тим як піти, хлопець вирішив залишити для Керол записку. Враховуючи ту інформацію, яку Томмі на неї накопав і збирався передати Ваймеру, Керол теж скоро мала зостатися без роботи. На столі, за яким працювали двоє дівчат, був перекидний календар. Томмі перегорнув кілька аркушів і зупинився на сторінці з наступним робочим днем. Під датою (а то був понеділок, 26 вересня 1977 року) він написав друкованими літерами:

НОВИЙ ДЕНЬ!

Радій йому,

поки ще МОЖЕШ!

Потім він перегорнув сторінки назад, на п’ятницю.

Коли Джон Ваймер подався після роботи додому, замкнувши кабінет, Томмі проник туди і зняв жучок із телефону. Виходячи, він напоровся на Террі Тернока, керівника місцевого відділу агенції «Келлі та Леммон».

— Що ви тут забули, Міллігане? — запитав Тернок. — Вас, здається, звільнили.

— Я прийшов до Джона Ваймера. У цій компанії махінації, про які я не мовчатиму. Однак я хочу дати Джону шанс залагодити це самотужки, перш ніж я повідомлю органи правопорядку та інвесторів.

— Що ви хочете цим сказати?

— Ну що ж, як безпосередній начальник Джона ви маєте право першим про все почути.

Джон Ваймер ледве встиг дістатись оселі, мріючи провести вечір у затишку, аж раптом до нього зателефонував Террі Тернок і терміново викликав назад на роботу.

— Коїться якась чортівня. Зі мною тут Мілліган, і я вважаю, що тобі варто примчати сюди й послухати його розповідь.

Коли Ваймер прибув, Тернок пояснив, що Міллігану знадобилося заскочити до своєї квартири, проте за кілька хвилин він повернеться й поговорить із ними.

— Що він вам наговорив? — запитав Ваймер.

— Він висуває певні звинувачення. Та краще нехай він сам усе тобі розповість.

— У мене якесь дивне передчуття щодо цього хлопця, — сказав Ваймер, висуваючи шухляду столу. — Я запишу нашу розмову на плівку.

Він вставив чисту касету в невеличкий магнітофон і не став засувати шухляду до кінця. Коли на порозі з’явився Мілліган, Ваймер приріс до нього поглядом. Досі він бачив Міллігана тільки в робочому одязі. Зараз, у костюмі-трійці та краватці, молодик мав імпозантний вигляд і тримався з владною впевненістю.

Мілліган вмостивсь у кріслі й засунув великі пальці в пройми жилета.

— У вашій компанії провертаються справи, про які вам слід знати.

— Наприклад? — запитав Тернок.

— Всілякі протизаконні оборудки. Я хочу дати вам можливість покласти цьому край, перш ніж піду до окружного прокурора.

— Ну ж бо, Білле, поясни, про що мова, — озвався Ваймер.

Наступні півтори години Аллен розповідав про те, як у конторі підробляють записи та ошукують інвесторів житлових комплексів «Чаннінґвей» і «Вільямзбург-сквер». У квартирах, які за документами стоять порожніми, насправді мешкають друзі декого з тутешніх працівників, і ті, беручи з приятелів орендну плату, кладуть її собі в кишеню. За його словами, в нього також були докази того, що агенція «Келлі та Леммон» незаконно під’єдналась до лінії електропередач, щоб заощадити гроші на рахунках від офіційного електропостачальника.

Мілліган запевнив, що не думає, ніби Ваймер причетний до шахрайства й розкрадання, зате майже всі інші працівники загрузли в цьому по горло, а надто така собі начальниця з контори. Саме її друзі живуть у буцімто порожніх квартирах.

— Джоне, я дам вам час провести внутрішнє розслідування й покарати винних. Але якщо ви не зможете чи не схочете про це подбати, я звернусь у «Колумбус Диспетч» і оприлюдню всі факти.

Ваймер занепокоївся. Не можна було відкидати ймовірність того, що нечисті на руку працівники провертають-таки якісь темні справи, і, якщо це випливе на поверхню, здійметься буча. У словах Міллігана був прозорий натяк на те, що за шахрайством стоїть Шерон Рот.

— Білле, хто ти насправді такий? — запитав Ваймер, нахилившись уперед.

— Просто зацікавлена особа.

— Приватний детектив? — припустив Тернок.

— Наразі я вважаю недоцільним розкривати свої карти. Скажімо так: я дію в інтересах окремих «блакитних фішок».

— Я так і знав, що ти — не простий майстер, — сказав Ваймер. — Мені завжди здавалося, що ти надто вже освічений для такої роботи. Отже, ти працюєш на когось із інвесторів. Можна дізнатись, на кого саме?