— Стадо нікчемних свиней, — гірко пробурмотів Артур.

Він відвернувся і ще довго ображався.

Наприкінці вересня Аллена взяли на роботу до корпорації «Анкор Гокінґ». Цей велетенський завод спеціалізувався на виготовленні скляного посуду. Колись там працювала Кеті, сестра Біллі. Завданням Аллена було спаковувати в коробки скляні вироби, які знімали з конвеєра жінки. Проте іноді йому доводилось виконувати обов’язки контролера якості — пильно обстежувати кожен предмет, щойно той сходив зі стрічки. Це була не робота, а кара Божа. Він мусив стовбичити там, де від ревіння потужних пальників і повітродувок мало не репали барабанні перетинки, знімати з конвеєра ще теплий скляний посуд, прискіпливо перевіряти, чи немає на ньому дефектів, і складати посуд на лотки, звідки його вже забирали пакувальники. Упродовж дня Томмі, Аллен, Філіп і Кевін без кінця змінювали один одного.

З Артурової згоди Аллен винайняв дворівневу квартиру на три спальні в будинку номер 1270 К по Шеридан-драйв. Це було неподалік площі Сомерфорд, у північно-східній частині Ланкастера. Нова оселя припала до душі всім членам «сім’ї». Аллену сподобалось, що сірий, побитий негодою мур відгороджує будинок від парковки та шосе. Томмі дісталась окрема кімната, де він зберігав усе своє електронне приладдя. Ще одну кімнату переобладнали на художню майстерню. Рейджен отримав у користування простору гардеробну при одній зі спалень на горішньому поверсі. Гардеробна замикалась на ключ, тож він тримав там усю зброю, крім автоматичного пістолета дев’ятиміліметрового калібру. Його Рейджен зберігав на холодильнику, під самісінькою стіною, де ніхто з дітлашні не міг його побачити й дістати.

Марлен заходила щовечора після роботи в універмазі «Гекс». Коли Мілліган працював у вечірню зміну, вона чекала, поки десь опівночі він прийде додому, і залишалась із ним майже до ранку. Перед світанком Марлен завжди поверталась до будинку, де жила з батьками.

Дівчина помітила, що Біллі став іще більш похмурим і непередбачуваним, ніж раніше. Якщо він не носився квартирою, роздратовано змітаючи все на своєму шляху, то сидів, втупившись у стіну, мов у трансі, або ж прямував до мольберта й малював як одержимий. Утім, коли вони кохались, він завжди був ніжним і чуйним.

Томмі не зізнався Марлен, що його душевна рівновага суттєво похитнулась. Він став пропускати роботу. Знову невідомо куди зникав час, і що далі, то з більшою регулярністю. Очевидно, насувались дуже важкі й буремні часи. Артур мав би все владнати, та чомусь він швидко втрачав авторитет. Їхній човник мчав у відкрите море без стерна і вітрил.

Артур звинуватив у всьому Марлен і наполіг, що цим стосункам необхідно покласти край. У Томмі обірвалося щось усередині. Він хотів було посперечатись, але побоявся. Ану ж Артур здогадається, що він закохався в Марлен? Томмі усвідомлював, що й так декілька разів мало не перетнув межу дозволеного і був на волосину від того, щоб поповнити лави небажаних персон. Раптом він почув Адаланин голос.

— Це несправедливо, — сказала вона.

— Мої рішення завжди справедливі, — заперечив Артур.

— Ти не маєш права нав’язувати нам свої правила і розривати всі ті ниточки дружби, прихильності й любові, що пов’язують нас із зовнішнім світом.

«А вона має рацію», — подумав Томмі, проте не наважився сказати це вголос.

— Марлен придушує наші таланти, — заявив Артур. — Вона постійно нам чимось дорікає, гає наш час на безглузді перепалки й не дає нам зосередитись на підвищенні нашого інтелектуального рівня.

— А я вважаю, що не можна її проганяти, — стояла на своєму Адалана. — Ми їй не байдужі.

— Ой, на Бога! — вигукнув Артур. — Томмі й Аллен і досі працюють на триклятій фабриці! Я розраховував, що вони там пробудуть кілька місяців, не більше. Ця робота мала бути всього лише сходинкою до пристойної відповідальної посади, що дозволила б їм проявити свої здібності та збагатити досвід. Але ж ні, більше ніхто не переймається розвитком свого інтелекту!

— Що, по-твоєму, важливіше: інтелект чи нормальні людські почуття? Хоча дарма я питаю, адже ти ж навіть не знаєш, що таке почуття. Я готова припустити, що можна стати надзвичайно успішною і видатною людиною, задушивши в собі всі емоції й керуючись у житті самою лише логікою, та при цьому ти будеш страшенно самотнім. Жодній живій душі до тебе не буде діла.

— Марлен повинна піти, і крапка, — відкарбував Артур, вирішивши, що й так достатньо довго принижував себе суперечкою з Адаланою. — Мені байдуже, хто це на себе візьме, але стосунки з нею необхідно розірвати.

Згодом Марлен розповіла про події того вечора, коли вони з Мілліганом уперше розбіглись. Вони сварились. Біллі поводився дивно, і дівчина вирішила, що це через наркотики. Він простягнувся на підлозі, гніваючись на неї, хоча вона й гадки не мала, за що. При ньому був пістолет. Біллі обертав його на пальці, деколи приставляючи дуло собі до скроні.

Юнак ніколи не націлював зброю на Марлен, тож за себе вона не хвилювалась, але боялася, що він може заподіяти шкоду собі самому. Він довго не зводив очей із нічника, якого колись був придбав, а тоді зненацька схопився на ноги й вистрілив. Світильник вибухнув, а в стіні з’явився кульовий отвір.

Мілліган поклав пістолет на стійку домашнього бару. Щойно юнак відвернувся, Марлен ухопила зброю і чкурнула геть із квартири. Вона встигла збігти сходами вниз і застрибнути до машини, перш ніж Мілліган її наздогнав. Марлен саме від’їжджала від бордюру, коли хлопець кинувся на капот її авто, спопеляючи її лютим поглядом крізь вітрове скло й гамселячи по ньому чимось, що нагадувало викрутку. Дівчина зупинила авто, вийшла і простягнула Мілліганові пістолет. Він узяв його й повернувся в дім, не вимовивши ані слова.

Марлен поїхала додому, думаючи, що між ними все скінчено.

Того ж таки вечора Аллен заскочив до «Ґрилліз»[29] і замовив гарячий сандвіч «Стромболі» з собою — італійська домашня ковбаска, сир проволоне і щедра порція томатного соусу. На його очах чоловік за буфетною стійкою загорнув сандвіч, який аж парував, у фольгу і поклав до білої паперової торбинки.

Повернувшись до квартири, Аллен залишив паперовий пакуночок на кухонному столі й пішов до спальні, щоб перевдягнутись. Йому сьогодні хотілось помалювати. Він скинув черевики, пройшов до гардеробної й нахилився за домашніми капцями. Розгинаючись, Аллен гепнувся головою об полицю і рухнув на підлогу, злий і дезорієнтований. Тим часом двері гардеробної зачинились. Юнак поторсав їх, та замок заклинило.

— Чортзна-що, — промимрив Аллен.

Він рвучко підхопився на ноги і вдруге вдарився головою.

Рейджен розплющив очі й побачив, що він сидить на підлозі посеред купи черевиків і тримається за голову. Він підвівся, висадив двері й роззирнувся довкола. Він був у кепському гуморі. Ці буремні часи дедалі більше збивали його з пантелику й пригнічували. Що ж, принаймні він спекався тієї жінки.

Рейджен пройшовся квартирою, намагаючись зібратися на думці. Якби можна було встановити зв’язок із Артуром, він би розпитав англійця, що відбувається. Рейдженові закортіло випити. Він подався на кухню. На столі лежала біла паперова торбинка, якої він раніше там не бачив. Підозріло поглядаючи на торбинку, Рейджен витягнув із-під стійки домашнього бару пляшку горілки. Він саме наливав порцію алкоголю в склянку з кубиками льоду, коли з паперового пакунка долинув дивний звук. Юнак витріщився на торбинку й позадкував, побачивши, що та злегка поворухнулась і схилилась на один бік.

Коли вона заворушилася вдруге, Рейджен повільно видихнув і відступив іще далі. Йому пригадалось, як він одного разу залишив на порозі в кримінального авторитета, що провертав оборудки з нерухомістю, своєрідне попередження: паперовий пакет із коброю, якій попередньо видалили отруйні ікла. Що, як йому теж підкинули зміюку, тільки в цієї зуби на місці? Рейджен простягнув руку й намацав пістолет, який ховав на холодильнику. Він блискавично вхопив зброю, навів її на паперову торбинку й натиснув на курок.

29

«Ґрилліз» — це італійський ресторанчик у Ланкастері, штат Огайо. Досить культовий заклад, принаймні для місцевих. Відкрився в 1958 році і працює за тією ж адресою дотепер.