Артур вирішив поїхати геть із Огайо. Настала пора скористатися закордонним паспортом, який Рейджен роздобув на його прохання через свої тіньові канали.

Англієць оглянув два документи, що їх Рейджен придбав через Фолі. В одному стояло ім’я Рейджена Вадасковинича, другий був виписаний на Артура Сміта. Це були або крадені паспорти, до яких потім внесли необхідні зміни, або навдивовижу майстерні підробки. Вони, безперечно, зможуть обдурити навіть дуже прискіпливе око.

Артур зателефонував до «Пан-Американ Ейрлайнз» і замовив квиток в один бік до Лондона. Потім він вигріб усі гроші, які зміг знайти на полицях, у шухлядах і поміж книжкових сторінок, і спакував речі. Він повертався додому.

Мандрівка до аеропорту Кеннеді минула без пригод, як і подальший переліт через Атлантику. На митному контролі в Гітроу Артур ледве встиг поставити сумку на стійку, як службовець уже махнув рукою, щоб той собі проходив.

У Лондоні Артур зупинився у невеличкому готелі над пабом, подумавши, що назва вулиці — Гоупвелл-плейс[28] — може виявитись добрим знаком. Він пообідав на самоті в маленькому, проте вишуканому ресторанчику, а тоді спіймав таксі й поїхав до Букингемського палацу. Він пропустив зміну варти, але заспокоїв себе тим, що церемонію можна подивитись будь-якого іншого дня. Артур почувався мов риба у воді, гуляючи лондонськими вуличками й кидаючи перехожим фрази на зразок «Гарний видався деньок, чи не так?» або «Чудова нині погода, вам не здається?». Він вирішив, що завтра купить собі капелюх-казанок і парасолю.

Вперше на своїй пам’яті Артур опинився серед людей, які розмовляли точнісінько як він сам. Автомобілі тут їздили правильною стороною вулиць, а постаті «боббі» вселяли почуття безпеки.

Він сходив до Тауеру й до Британського музею, після чого поїв риби з картоплею, запиваючи вечерю теплим англійським пивом. Піднімаючись того вечора до готельної кімнати, юнак пригадав улюблені фільми про Шерлока Голмса й подумки зауважив, що треба буде завтра побувати в будинку номер 221-б по Бейкер-стрит. Необхідно пересвідчитися, що помешкання підтримують у стані, гідному пам’яті славетного детектива.

Артур нарешті відчув, що він удома.

Наступного ранку Аллен прокинувся під гучне цокання настінного годинника. Він розліпив повіки, обвів поглядом кімнату й вискочив із ліжка, мов обпечений. Він був у якомусь старомодному готельному номері з металевим ліжком, візерунчастими шпалерами й потертим килимом. Це точно був не ланкастерський «Голідей-Інн». Аллен роззирнувся, шукаючи вбиральню, але в номері її не було. Хлопець натягнув штани й виглянув у коридор.

Куди це його дідько заніс? Повернувшись до кімнати, Аллен одягнувся й вирішив спуститись униз. Можливо, щось із навколишнього пейзажу підкаже йому, що це за місце. На сходах він розминувся з чолов’ягою, котрий тупав угору з тацею в руках.

— Як щодо традиційного англійського сніданку, сер? — звернувся до нього чоловік із сильним британським акцентом. — Чарівна сьогодні погода, еге ж? — додав він.

Аллен скотився сходами, вискочив на вулицю й закрутив навсібіч головою. Він побачив характерні чорні таксомотори з великими номерними знаками, вивіску пабу й автомобільний потік, що сунув не тим боком дороги.

— Трясця! Що ж це, чорт забирай, зі мною діється?! Чи ж я вже геть схибнувся?!

Аллен, розлючений, але водночас і переляканий, бігав уперед і назад, лаючись на всі боки. Перехожі витріщались на нього, та йому було байдуже. Він себе ненавидів за всі ці несподівані пробудження казна-де, за цілковиту неспроможність контролювати своє життя. Він більше так не міг. Йому хотілось померти. Аллен упав навколішки й замолотив кулаками по асфальту. З очей бризнули сльози.

Трохи оговтавшись, Аллен збагнув, що варто зараз потрапити на очі якому-небудь поліцейському, і його бігом доправлять до найближчої божевільні. Він схопився на ноги й почимчикував назад до номера. Понишпоривши у сумках, Аллен знайшов паспорт на ім’я Артура Сміта. У паспорті лежав корінець від квитка на літак до Лондона. І лише в один бік. Аллен безсило впав на ліжко. Що це Артур замислив? Навіжений засранець!

Обшукавши всі кишені, Аллен зібрав сімдесят п’ять доларів. І де йому тепер узяти грошей на дорогу додому? Зворотній квиток, певно, коштуватиме три, а то й чотири сотні зелених.

— Клятий Артур! Щоб його підняло та об землю гепнуло!

Юнак почав було збирати Артурові речі, щоб виїхати з готелю, але зненацька спинився.

— До бісової матері його шмаття. Нехай буде йому наука.

Аллен покинув багаж у номері, прихопивши тільки паспорт. Він вийшов із готелю, не заплативши, і зловив таксі.

— Відвезіть мене до міжнародного аеропорту.

— Вам до Гітроу чи до Ґетвіка?

Аллен пошарудів сторінками паспорта і глянув на корінець від квитка.

— Гітроу, — сказав він водієві.

Дорогою до аеропорту Аллен розмірковував, як йому бути. На сімдесят п’ять доларів далеко не заїдеш, але якщо поворушити звивинами й добре зіграти свою роль, то, можливо, все-таки знайдеться спосіб потрапити на літак додому. В аеропорту хлопець заплатив таксистові, а тоді влетів до терміналу, мов несамовитий.

— Боже правий! — заторохтів він. — Не знаю, як таке могло трапитись, але я не там зійшов із літака! Мене чимось обпоїли. Мої речі, квиток — усе залишилось на борту. Ніхто не попередив мене, що під час цієї стоянки не можна виходити. Певно, щось підсипали мені в їжу чи напої, бо я відключився. Прокинувшись, я пішов розім’яти ноги. Мені не сказали, що покидати літак не можна! Квитки, дорожні чеки — все тепер пропало!

Охоронець спробував заспокоїти Аллена й привів його до стійки паспортного контролю.

— Я не там зійшов із літака! — не вгавав юнак. — Я летів транзитом до Парижа, але помилково вийшов тут! Я був геть не при собі: очевидно, щось підмішали в мій напій. Це все провина авіаперевізника. Мій багаж залишився на борту. В мене при собі всього кілька доларів. Як мені тепер повернутись до Сполучених Штатів? Господи, я тут застряг! Мені не вистачить грошей на квиток додому! Послухайте, я ж не волоцюга, який намагається прослизнути на літак задарма. Який мені зиск розводити таку катавасію заради одного-єдиного дня в Лондоні? Просто допоможіть мені повернутись додому.

Дівчина за стійкою паспортного контролю співчутливо вислухала Аллена й пообіцяла зробити все, що буде в її силах. Поки вона кудись телефонувала, хлопець нервово міряв залу кроками, курячи цигарку за цигаркою.

— Єдине, що ми можемо запропонувати, — звернулась вона до Аллена, — це внести вас до списку очікування. Ви зможете вилетіти до Сполучених Штатів першим же рейсом, на якому будуть вільні місця, за умови, що по прибутті ви оплатите вартість квитка.

— Звичайно! — вигукнув він. — Я не намагаюсь полетіти «зайцем». Удома в мене є гроші. Я тільки хочу повернутись до Америки, ото й усього. Там я негайно ж заплачу за квиток.

Аллен надокучав своїми теревенями всім, хто мав необачність опинитись поблизу. Він зауважив, що персонал уже чекає не дочекається, коли можна буде його здихатись. Саме на це він і розраховував. Нарешті його посадили на «Боїнг 747» до Штатів.

— Дякувати Богу, — прошепотів Аллен, опускаючись у крісло й застібаючи ремінь безпеки.

Він боявся заснути, тому відганяв дрімоту, перечитуючи всі журнали, що знайшлись на борту. Коли літак сів у Колумбусі, представник служби безпеки аеропорту поїхав із Алленом до Ланкастера. Аллен знайшов гроші, які він заробив, продаючи свій живопис, там, де він їх і заховав: за розхитаною дерев’яною панеллю в комірчині для мітел. Він розрахувався за квиток і сказав супровіднику:

— Я хочу вам подякувати. У «Пан Ам» до мене поставились із надзвичайним розумінням. Щойно видасться вільна хвилинка, я напишу листа президенту вашої компанії, щоб він знав, як чудово працюють його люди.

Коли Аллен залишився на самоті, його обсіли гнітючі думки. Він спробував покликати Артура. Довелось докласти чималих зусиль, але зрештою Артур таки з’явився на сцені. Озирнувшись довкола, англієць усвідомив, що він уже не в Лондоні. Після цього він категорично відмовився спілкуватися з іншими членами «сім’ї».

28

Назва «Гоупвел» складається з англійських слів «hope» і «well» і може перекладатись як «добра надія».