Пакунок, збитий пострілом зі столу, гепнувся під стіною. Рейджен пірнув за барну стійку і сторожко визирнув звідти, тримаючи торбинку під прицілом. Вона непорушно лежала на підлозі. Хлопець обережно вийшов зі свого укриття і привідкрив пакунок дулом пістолета. Побачивши всередині якесь криваве місиво, він відсахнувся і вистрілив туди ще раз, горлаючи:

— Кінетсь тобі, тварюко!

Рейджен кілька разів копнув торбинку носаком, але вона більше не ворушилась. Тоді він розгорнув папір і сторопіло вирячився на продірявлений сандвіч із сиром і томатним соусом.

Слов’янин розреготався. Він збагнув, що пара від гарячого «Стромболі» розпирала фольгу і змушувала торбинку рухатись. Почуваючись телепнем — треба ж таке, змарнував два набої, щоб уколошкати сандвіч! — він кинув пакунок на стіл, поклав пістолет назад на холодильник і вихилив свою горілку. Знову наповнивши склянку, він прихопив її з собою до вітальні, де увімкнув телевізор. Тоді саме мали початися новини, і Рейджен вирішив, що не завадить хоча б дізнатись, яке нині число. Та не встиг іще випуск новин добігти кінця, як Рейджена зморив сон.

Аллен прокинувся і здивувався. Як це він зумів вирватись із гардеробної? Він обмацав голову. Залишилась тільки невеличка ґуля. Ну й нехай. Тепер можна було піти й написати портрет Кеті, сестри Біллі, як він і планував. Аллен рушив до своєї художньої майстерні, та раптом згадав, що так і не встиг попоїсти.

На кухні він налив собі кока-коли та роззирнувся у пошуках сандвіча. Йому здавалося, що він лишив його на барній стійці, та сандвіч лежав на столі. Торбинка була пожмакана. Що за чортівня? Сандвіч був геть пошматований, алюмінієва фольга — подерта на клапті, все було залите томатним соусом. Що це за сандвіч йому підсунули?

Аллен узяв слухавку, набрав номер «Ґрилліз» і, коли до телефону покликали управителя, заходився його шпетити:

— Я купив у вас сандвіч, а мені всучили якесь місиво. Його наче крізь м’ясорубку пропустили!

— Прошу вибачення, сер. Принесіть його до нас, і вам приготують новий.

— Не треба. Я просто хотів, щоб ви знали: ви щойно втратили клієнта.

Аллен жбурнув слухавку й сердито почалапав на кухню, аби посмажити собі яєчню. Більше в тому клятому «Ґрилліз» не побачать ані копійки з його кревних грошенят.

За два тижні Томмі скористався з тієї плутанини, що панувала в буремні часи, й зателефонував Марлен. Він сказав, що в його квартирі залишились деякі з її речей і вона може їх забрати. Марлен приїхала після роботи, і вони з Томмі пробалакали цілий вечір. Після цього дівчина знову бувала в нього щодня.

Усе знову стало так, як у старі часи. Рейджен звинувачував у цьому Артура, який не зміг як слід приструнчити членів «сім’ї».

Розділ 15

8 грудня, коли день уже хилився до вечора, Волтер прокинувся з непереборним бажанням сходити на полювання. Йому кортіло знову відчути мисливський азарт. Він любив самотньо сновигати лісом із рушницею.

Волтерові рідко випадала можливість бувати на сцені. Інші кликали його тільки тоді, коли хотіли скористатися з його феноменального вміння орієнтуватись на місцевості. Юнак навчився цьому ще в рідній Австралії, вистежуючи дичину на просторах буша[30]. Востаннє він виходив на сцену багато років тому, коли Біллі та його брат, Джим, були в літньому таборі, організованому Цивільним повітряним патрулем. Оскільки Волтер був чудовим слідопитом, його підпрягли до роботи в пошуковій бригаді.

А ось на полювання він не ходив уже дуже й дуже давно.

Тож нині йому спало на думку позичити пістолет, який Рейджен тримав на холодильнику. Це, звичайно, зовсім не те, що рушниця, та все ж краще, ніж нічого. Волтер послухав прогноз погоди і, почувши, що буде зимно, вирішив надягнути теплу водонепроникну куртку й рукавиці. Він не зміг знайти свого австралійського капелюха з пришпиленими крисами, тож мусив задовольнитися лижною шапочкою. Хлопець спакував перекус і вирушив у південному напрямку по шосе 664. Волтер інстинктивно знав, куди слід їхати. Якщо прямувати на південь, то скоро дорога приведе його до лісистої місцевості, де можна буде полювати донесхочу. Він звернув із шосе й подався туди, куди вказували знаки з написом «Національний природний парк Гокінґа», розмірковуючи про те, яку здобич він зможе там надибати.

Заїхавши до лісу, Волтер зупинив автомобіль і далі рушив пішки. Він заглиблювався в гущавину, відчуваючи слизькуватий килим із соснової глиці під ногами й дихаючи на повні груди. Як же добре було знову опинитись на сцені і в повній тиші крокувати цією дикою місциною.

Він ішов майже годину. Крім поодинокого шарудіння, яке свідчило про те, що тут водяться білки, Волтер не помітив ані сліду дичини. Сонце невдовзі мало закотитися за обрій. У хлопця почав уриватися терпець, аж раптом він угледів товстого чорного крука, що примостився на ялині. Волтер хутко навів на нього зброю і вистрілив. Птах упав на землю. Зненацька юнак відчув запаморочення і зник зі сцени.

— Варвар, — процідив Артур крижаним тоном. — Убивати тварин — це проти правил.

— Чому тсе він мого пістоля взяв? — обурився Рейджен.

— Бо ти його кинув на видноті, — відказав Артур. — А це, до речі, теж проти правил.

— Тсе не так, — заперечив Рейджен. — Ми домовилися, шчо один пістолет завжди напохваті бути мусить — на той випадок, якшчо до нас хтось вдереться. Була тілько умова, шчоби малеча зброю дістати не могла. Волтер не мав права мій пістолет займати.

Артур зітхнув.

— Мені подобався цей юнак. Такий енергійний, надійний. Неперевершена просторова орієнтація. Завжди багато читав про свою батьківщину — Австралію, а це ж, як-не-як, частина Британської імперії. Якось він мені підкинув ідею простежити еволюційний розвиток кенгуру. Прикро, та відтепер він переходить до категорії небажаних персон.

— Тсе є дуже сувора кара за одного крука, — озвався Рейджен.

Артур спопелив його поглядом.

— Одного разу в тебе може не залишитись вибору, окрім як убити іншу людину задля власного порятунку. Та я не потерплю, щоб хтось із вас даремно забирав життя у бідолашних невинних створінь.

Артур поховав крука і пішов туди, де Волтер покинув авто. Коли англієць сів за кермо, Аллен, який чув останню частину розмови, вийшов на сцену, щоб повести машину.

— Порішив якусь дурну ворону, а вважає себе мисливцем на велику здобич! Оце йолоп! — пирхнув він.

Аллен їхав поночі назад до Ланкастера, коли йому стало зле. Він відклав літрову пляшку «пепсі», до якої раз по раз прикладався. Фари його автомобіля вихопили з темряви вказівний знак придорожньої зони відпочинку, і хлопець вирішив, що краще ненадовго зупинитись. Він припаркувався поблизу чоловічої громадської вбиральні, труснув головою і заплющив очі.

Денні роззирнувся довкола, не розуміючи, що він робить за кермом. Пригадавши Артурові вказівки, він переліз на пасажирське сидіння і став чекати, поки на сцені з’явиться хтось, кому дозволено водити машину. Раптом він усвідомив, що знає це місце. Він бозна-скільки разів ходив до тутешньої вбиральні під час зупинок. На стоянці було ще дві машини з людьми всередині. В одній Денні розгледів жінку в крислатому капелюсі, в іншій — якогось чоловіка. Вони просто сиділи, нічого не роблячи. Денні подумав, що ці люди, певно, теж несвоєчасно вийшли на сцену і тепер чекають, щоби хтось прийшов і відвіз їх додому.

Денні зараз понад усе хотів, щоб його замінив інший член «сім’ї». Він стомився, і йому треба було в туалет. Він виліз із машини й почимчикував до чоловічої вбиральні, помітивши, що жінка теж виходить із авто.

Денні став перед низьким пісуаром для маленьких хлопчиків, розстібнув блискавку на штанях і здригнувся: стояв грудень і було холодно. Він почув кроки і скрип дверних петель. До вбиральні увійшла жінка. Денні здивувався, почервонів і відвернувся, щоб вона не бачила, як він справляє потребу.

30

Австралійський буш — велетенські незаселені або малолюдні території, переважно пустельні чи порослі чагарями та приземкуватими деревами.