— Ось як ми все зробимо, — почав Аллен.

— О, знаю! — урвав Кейн. — Підірвемо головну контору до бісової матері!

— В жодному разі, — заперечив Аллен. — Ми зберемо всі факти й цифри, підемо завтра просто до пана Джонса і скажемо, що несправедливо дозволяти нашим однокашникам, таким самісіньким малолітнім злочинцям, як і ми, влаштовувати над нами судилище.

Кейн і Віто дивились на Аллена з роззявленими від подиву ротами. Вони раніше не чули, щоб він висловлювався так гладко.

— Дайте-но мені олівець і папір, — попросив Аллен. — Треба як слід спланувати нашу кампанію.

Наступного ранку трійко хлопців на чолі з Алленом прийшли до Чарлі Джонса, соціального працівника.

— Пане Джонс, — почав Аллен, — ви казали, що у вашому кабінеті ми можемо вільно говорити про все, що нас непокоїть, і не боятися, що нам за це влетить.

— Так і є.

— Тоді ми бажаємо поскаржитись на систему, яка допускає, щоб такі самі неповнолітні правопорушники, як і ми, могли нас карати, знімаючи наші бали. Якщо ви поглянете ось на цей графік, який я спеціально накреслив, то й самі побачите, наскільки це нечесно.

Аллен вказав на довгу вервечку попереджень, виданих йому та його друзям Френком Джорданом, і пояснив, що в кожному з цих випадків причиною покарань була особиста ворожнеча чи відмова хлопців виконувати замість Джордана його обов’язки й бути у нього на побігеньках.

— Але ми користуємося цією системою вже бозна-скільки років, Білле, — заперечив Джонс.

— Це не робить її правильною. Вважається, що ця колонія повинна допомогти нам влитися в суспільство. Але хіба це станеться, коли тут тільки те і роблять, що демонструють нам, скільки в суспільстві несправедливості? Хіба це порядно — робити таких хлопчаків. як Віто, цілковито залежними від хуліганів на зразок Френка Джордана?

Джонс задумливо посмикував себе за вухо. Аллен бубнів про несправедливість системи, а Кейн і Віто мовчки стовбичили поряд, вражені красномовністю свого ватажка.

— Давай-но вчинимо так, — озвався Джонс. — Я обміркую те, що ти сказав. Приходь сюди в понеділок, і я повідомлю тобі, що вирішив.

У неділю ввечері Кейн і Віто грали на ліжку в карти, а Томмі, простягнувшись поруч, намагався з їхньої розмови збагнути, що трапилось у кабінеті Джонса.

Кейн відірвав погляд від карт і промимрив:

— Дивіться, хто приперся.

Френк Джордан підійшов до Віто й телепнув пару бруднющих черевиків просто на карти.

— Їх треба зараз же начистити.

— Ну то берися до роботи, — кинув Віто, — бо я твоїх смердючих черевиків не поліруватиму.

Френк зацідив малому в скроню так, що той скотився з ліжка й заплакав. Коли Френк посунув геть, Томмі притьмом рушив навздогін. На півдорозі до дверей він поторсав Френка за плече. Коли той розвернувся, Томмі вмазав йому з розмаху у пику, влучивши просто в носа. Френк, заточившись, гупнувся об стіну й заволав:

— Я тебе до окружної запроторю, засранцю!

Тут нагодився Кейн. Ударом ноги він підсік Френка, і той бебехнувся поміж двома ліжками. Томмі й Кейн навалились на кривдника, збиваючи його на квасне яблуко.

Рейджен спостерігав за сутичкою, бажаючи переконатись, що Томмі нічого не загрожує. Якби виникла реальна небезпека, Рейджен втрутився б. І він би не став безладно махати кулаками, дозволивши гніву себе засліпити, як це робив Томмі. Він би рухався впевнено, чітко плануючи, куди саме поцілити і які кістки розтрощити. Але це була не його бійка, і він бачив, що його допомога тут буде зайвою.

Наступного ранку Аллен вирішив, що краще буде самим усе пояснити панові Джонсу, перш ніж Френк Джордан встигне викласти йому брехливу версію подій.

— Бачите, у Віто здоровецький набряк на голові після того, як Френк ударив його без жодної на те причини, — розповідав Аллен соціальному працівникові. — Френк нахабно користується тим, що нинішня система дає йому перевагу над такими дітьми, як Віто. Як ми вже казали, наділяти такою владою малолітніх злочинців — неправильно і потенційно небезпечно.

У середу пан Джонс оголосив, що віднині тільки персонал колонії матиме право позбавляти когось балів. Ті бали, що Френк Джордан безпідставно познімав із інших дітей, будуть їм відшкодовані з рахунку самого Френка. Після цього Джордан скотився аж до Зони-1, а в Кейна, Віто й Міллігана стало достатньо балів, аби перейти до Зони-3.

Одним із плюсів перебування в Зоні-4 була можливість ненадовго з’їздити додому. Томмі з нетерпінням чекав на цю відпустку. Коли прийшов час, він спакував речі й став виглядати Дороті, котра мала за ним приїхати. Проте що більше він міркував про від’їзд, то сильніше бентежився. Йому тут почало подобатись. Але й на Спрінґ-стрит кортіло повернутися, оскільки він знав, що й духу Чалмерового там більше не буде. Тільки він, Чалла та Кеті. Нарешті вдома буде спокійно.

Дороті забрала сина, й вони рушили до Ланкастера, майже не розмовляючи дорогою. Не встигли вони увійти в дім, як на порозі з’явився чолов’яга, якого Томмі раніше і в очі не бачив. Той був дебелим і мордатим, мав груди колесом і безперестанку смалив одну цигарку за іншою.

— Біллі, це — Дел Мур, власник того боулінг-клубу в Серклвілі, де я колись співала, — пояснила Дороті. — Він залишиться на вечерю.

З того, як ці двоє дивились одне на одного, Томмі зрозумів, що між ними щось є. Холера! Минуло якихось два місяці, відколи вони здихались Чалмера, і ось, маєш. Тут уже новий бевзь отирається.

За вечерею Томмі оголосив:

— Я до Зейнсвіля не повернусь.

— Що ти таке кажеш? — схвилювалась Дороті.

— Мені те місце вже в печінках сидить.

— Це нікуди не годиться, Біллі, — втрутився Дел Мур. — Твоя мама каже, що тобі зосталось відмотати якийсь нещасний місяць.

— Не пхай носа до чужих справ.

— Біллі! — прикрикнула Дороті.

— Слухай сюди, — сказав Дел. — Я тепер друг родини, і мені не подобається, що ти завдаєш своїй матінці стільки турбот. Тобі залишилось відсидіти всього нічого. Тож або ти протримаєшся, або тобі доведеться мати справу зі мною.

Томмі втупився у тарілку й більше за вечерею не зронив ані слова.

Згодом він запитав у Кеті:

— Що це за лайдак?

— Новий мамин залицяльник.

— Хай йому грець. Він, схоже, думає, що має право вказувати мені, як поводитись. Він тут часто товчеться?

— У нього своє житло у місті, — відповіла Кеті, — тож загалом не можна сказати, що вони живуть разом. Але я не сліпа.

На наступні вихідні Томмі знову відпустили додому. Він познайомився з сином Дела Мура, Стюартом, і той одразу ж йому сподобався. Стюарт був ровесником Біллі. Він багато займався спортом, любив грати в американський футбол. Але найбільше Томмі вразило те, як він вправлявся з мотоциклом. Стюарт умів виробляти на ньому такі викрутаси, яких Томмі зроду не бачив.

Алленові Стюарт теж сподобався, а завдяки своїй силі, спритності та відчайдушній хоробрості навіть завоював повагу Рейджена. Вихідні минули так весело, що Мілліганові альтер-его вже не могли дочекатися наступних зустрічей зі своїм новим приятелем, який приймав їх такими, якими вони є, і не зважав на їхні дивацтва. Стюарт не називав жодного з них ані роззявою, ані брехуном. Томмі вирішив, що хотів би в майбутньому стати схожим на Стюарта.

Томмі розповів Стюартові, що після повернення з колонії не хоче жити вдома. З Делом під боком це буде вже зовсім не те. І тоді Стюарт запропонував удвох винайняти квартирку.

— Ти це серйозно? — перепитав Томмі.

— Я розмовляв про це з Делом, — сказав Стюарт, — і він вважає, що це чудова ідея. Мабуть сподівається, що ми наглянемо один за одним.

Однак за кілька тижнів до звільнення із Зейнсвільської колонії Томмі дізнався, що Дороті не приїде до нього на чергові відвідини.

5 серпня 1973 року Стюарт Мур ганяв на мотоциклі вулицями Серклвіля. Завернувши на значній швидкості за ріг, хлопець врізався в катер, який перевозили на причепі. Від зіткнення бензобаки мотоцикла й катера вибухнули. Стюарт загинув на місці.