— Ти догрався, вилупку миршавий, — процідив він. — Гей!

— Запхни те «гей» собі в дупу! — відгукнувся хлопчина.

— Гей, охолонь! — гаркнув здоровань, піднімаючись і обтріпуючись.

У малого в очах бриніли сльози.

— Ну ж бо, бийся, тупе одоробло!

— Гей, охолонь у ліжку!

Інший хлопець, кістлявий, але вищий і на два-три роки старший за малого, відтягнув його геть.

— Облиш його, Тоні, — сказав він. — Ти вже й так втратив два бали. Та ще й дві години доведеться скніти в ліжку.

Тоні опанував себе й підняв матрац.

— Нічого, Ґорді. Мені однаково їсти не хотілось.

У їдальні Томмі жував мовчки. Харчі були те що треба, проте це місце почало його непокоїти. Якщо старші тут могли безкарно причепитися до будь-кого й забрати бали, то йому слід бути вкрай обачним і не лізти на рожен.

Повернувшись до гуртожитку, Томмі виявив, що вони з худим хлопцем на ім’я Ґорді спатимуть на сусідніх ліжках. Цей Ґорді приніс частину своєї вечері куценькому товаришеві. Вони сиділи і про щось балакали.

Томмі опустився на ліжко й потай за ними спостерігав. Він знав, що їсти в гуртожитку заборонено. Зненацька краєм ока він помітив, що на порозі з’явився той самий м’язистий хлоп.

— Шухер, — прошепотів Томмі. — Преться той дебелий мерзотник.

Малий, якого звали Тоні, притьмом засунув тарілку під ліжко і прийняв невимушену позу. Переконавшись у тому, що все гаразд і покараний не вставав із ліжка, здоровань пішов.

— Дякую, — сказав малий. — Я — Тоні Віто. А тебе як звуть?

Томмі подивився йому в очі.

— Можеш називати мене Біллі Мілліганом.

— А ось це — Ґорді Кейн, — вказав Тоні на кістлявого хлопця. — Він тут за торгівлю травичкою. А тебе за що загребли?

— За зґвалтування, — відповів Томмі. — Але я цього не робив.

З того, як вони вишкірились, він зрозумів, що хлопці не повірили. Що ж, чхати він на це хотів.

— А як звуть оте вайло, що до тебе присікалось? — запитав він.

— Джордан. Він із Зони-4.

— Ми з ним поквитаємося, — пообіцяв Томмі.

Томмі був на сцені майже весь час. Коли приїздила мати Біллі, він спілкувався з нею. Ця жінка подобалась Томмі, і йому було її шкода. Коли вона повідомила, що розлучилась із Чалмером, Томмі втішився.

— Він і мене кривдив, — сказав він.

— Я знаю, Біллі. Чомусь він завжди мав на тебе зуб. Але що мені було робити? Мені потрібен був дах над головою. Троє своїх дітей та ще й Чалла, котра теж мені мов рідна. Хай там як, а Чалмера більше немає. Будь хорошим хлопчиком і виконуй усе, що тобі тут велять, і скоро ти зможеш повернутись додому.

Томмі дивився, як Дороті йде, і думав, що вона — найвродливіша мати на світі. Прикро, що він їй не син. Він замислився про свою власну матір. Цікаво, якою вона була на вдачу і на обличчя?

Дін Г’юз, молодий завідувач розважальною програмою, помітив, що Мілліган тільки те й робить, що лежить і читає або витріщається скляним поглядом у простір, наче в трансі. Одного дня Г’юз сам підійшов до хлопця.

— Ти тут застряг, — почав він. — То отримай із цього якомога більше користі. Вище носа! Знайди собі справу до душі. Чим ти любиш займатися?

— Живописом, — озвався Аллен.

Наступного тижня Дін Г’юз придбав за власний кошт фарби, пензлі й полотно для Міллігана.

— Намалювати для вас що-небудь? — запитав Аллен, встановлюючи полотно сторчма на столі. — Чого б вам хотілося?

— Намалюй занедбаний сарай, — відповів Г’юз. — Із вибитими вікнами. Поруч зі старезного дерева звисає на линві гойдалка з шини. Поблизу в’ється розбита сільська дорога. І ще зроби так, аби здавалося, ніби щойно пройшла злива.

Аллен працював увесь день і цілу ніч і закінчив картину. Вранці він віддав роботу Г’юзу.

— Ого! Та це ж краса, — вразився той. — Ти міг би заробляти малюванням грубі гроші.

— Було б добре, — відповів Аллен, — бо малювати я люблю.

Г’юз розумів, що доведеться докласти зусиль, аби розворушити Міллігана й подолати його апатію. Одного суботнього ранку він узяв хлопця до парку Блу-Рок. Г’юз наглядав за ним, доки Мілліган малював. Люди підходили помилуватись на те, як він працює, і Г’юз продав декілька робіт юнака. Наступного дня він знову повів Міллігана до парку, і до недільного вечора вони вторгували за картини чотири сотні доларів.

У понеділок уранці директор колонії викликав Г’юза до свого кабінету й повідомив, що, позаяк Мілліган перебуває на утриманні держави, він не має права продавати живопис. Доведеться знайти покупців, повернути їм гроші й забрати назад полотна.

Г’юз, який не знав про цю заборону, погодився відшкодувати покупцям гроші. Перед тим як вийти за двері, він поцікавився:

— А звідки ви дізнались про торгівлю картинами?

— До нас без кінця надзвонюють люди, яким кортить придбати роботи Міллігана, — зітхнув директор.

Квітень швидко промайнув. Щойно надворі потеплішало, Крістін почала бавитись у саду. Девід ганявся за метеликами. Рейджен займався у спортзалі. Денні, котрий і досі боявся виходити на природу через те, що його колись закопали живцем, залишався в приміщенні й писав натюрморти. Тринадцятирічний Крістофер залюбки їздив верхи. Артур більшість часу проводив у бібліотеці, читаючи «Зведений правовий кодекс Огайо». Він бурчав, що залізе на коня, тільки якщо намічатиметься гра в поло. Усі вони зраділи, коли їх перевели до Зони-2.

Міллігана й Ґорді Кейна приставили до роботи в пральні, де Томмі охоче вовтузився зі старою пральною машиною та сушаркою на газовій тязі. Йому кортіло швидше перейти до Зони-3, де вечорами можна було носити свій одяг замість тюремної роби.

Одного вечора здоровило Френк Джордан припхався до пральні з цілою копицею брудної білизни.

— Я хочу, щоб до завтра все це було чистим. До мене приїдуть гості.

— Приємно це чути, — сказав Томмі, не відриваючись від своїх справ.

— Я маю на увазі, що ти повинен просто зараз усе випрати.

Томмі пропустив його слова повз вуха.

— Я з Зони-4, ти, щеня. Я можу позбавити тебе балів, і тоді до Зони-3 тобі буде як до неба рачки.

— Мені до дупи, з якої ти зони. Хоч із зони сутінків, — відрубав Томмі. — Я не зобов’язаний прати твоє вошиве шмаття.

— Гей!

Томмі люто зиркнув на Джордана. Хто дав право цьому задрипаному злодюжці забирати в нього бали?

— Стули пельку, — процідив Томмі.

— Гей, охолонь!

Томмі стиснув кулаки, та Джордан уже почухрав доповідати черговому, що видав Міллігану попередження. Повернувшись до гуртожитку, Томмі дізнався, що з Кейна та Віто Джордан також зняв по два бали, знаючи, що ці двоє з Мілліганом нерозлийвода.

— Треба щось із цим робити, — сказав Кейн.

— Я все владнаю, — запевнив Томмі.

— І як саме? — запитав Віто.

— Залиште це мені, хлопці. Я що-небудь вигадаю.

Томмі лежав у ліжку без сну. Що більше він думав про те, що сталося, то сильніше гнівався. Врешті він схопився на ноги, вислизнув у задні двері, знайшов на землі чималу штахетину й рішуче попрямував до Зони-4.

Артур пояснив Алленові, що відбувається, й наполіг, аби той втрутився, доки Томмі не влип у серйозну халепу.

— Не роби цього, Томмі, — промовив Аллен.

— Хай мені трясця, якщо я дозволю тому дебелому покидькові безкарно забрати в мене бали і спаскудити мої шанси на перехід до Зони-3!

— Ти згарячу влізеш у неприємності.

— Я гаряче бажаю вклепати того сучого сина ломакою по довбешці.

— Гей, Томмі, охолонь.

— Не смій вимовляти при мені ці трикляті слова! — знавіснів Томмі.

— Вибач. Але ти не з того боку до справи берешся. Покладися на мене. Я про все подбаю.

— Холера, та ти й про власне гузно подбати не ладен, — буркнув Томмі, проте штахетину таки викинув.

— А в тебе, як завжди, язичок — мов та бритва, — відгукнувся Аллен. — Чеши зі сцени.

Коли Томмі зник, Аллен повернувся до гуртожитку Зони-2 й почав радитися з Кейном і Віто.