Берні Явич зателефонував кожній із жертв, як і обіцяв, щоб розповісти, як минуло слухання. «Враховуючи наявні докази і вимоги закону, — сказав він, — я щиро вважаю, що суддя Флаверс ухвалив правильне рішення». Террі Шерман із ним погодився.

По обіді суддя Меткалф проглянув рекомендації психіатрів і постановив, щоб Міллігана відіслали на лікування до Афінського центру психічного здоров’я під опіку лікаря Девіда Кола.

Біллі провели до конференц-зали, де Джен Раян, репортерка Шостого каналу, яка готувала для Фонду захисту дітей від жорстокого поводження документальний фільм про долю Біллі, поставила юнакові декілька запитань і відзняла трохи відео. Джуді й Ґері кудись викликали, і вони ще не встигли повернутись, коли у двері конференц-зали постукав офіцер і сказав, що Біллі пора вирушати до Афін.

Йому не хотілось їхати, не попрощавшись із Джуді та Ґері, але офіцер закував його зап’ястки наручниками, затягнувши їх невиправдано туго, квапливо вивів Біллі з будівлі суду і заштовхав до поліцейського фургону. Інший офіцер тицьнув юнакові в руки горнятко гарячої кави і зачинив дверцята авто.

На повороті трохи кави вихлюпнулось на новий костюм, і Біллі жбурнув посудину під сидіння. На душі в нього було мерзенно і ставало дедалі гірше.

Він не знав, яким виявиться Афінський центр. Ану ж там не краще, ніж у в’язниці? Юнак нагадав собі, що його поневіряння ще не закінчились і що багато людей досі радо запроторили б його за ґрати. Він знав, що Комітет з питань умовно-дострокового звільнення надіслав Ґері попередження: через пістолети, володіти якими Біллі не мав права, його посадять до в’язниці, щойно він одужає. І, мабуть, уже не до Лебанона, міркував юнак. Оскільки йому траплялося проявляти агресію, його, напевно, кинуть до пекельної діри під назвою Лукасвіль. Де зараз Артур і Рейджен? Чи зіллються вони колись із рештою особистостей в одне ціле?

Фургон котив Тридцять третім шосе, саме проминаючи Ланкастер, де Біллі зростав, ходив до школи і намагався вкоротити собі віку. Це стало останньою краплею. Хлопець страшенно стомився і не міг більше триматися. Він стулив повіки і здався.

За якусь мить Денні розплющив очі, не розуміючи, куди його везуть. Йому було холодно, самотньо і страшно.

Розділ 5

Коли вони звернули з магістралі і в’їхали до Афін, уже майже смеркло. Психіатричний шпиталь розміщувався у комплексі споруд вікторіанської епохи, що дивилися з верхівки засніженого пагорба на студмістечко Університету Огайо[8]. Коли поліцейський фургон перетнув широке авеню і повернув на вузеньку звивисту доріжку, Денні затремтів. Двоє офіцерів вивели юнака з машини і піднялися з ним сходами до старовинної червоної цегляної будівлі з білими колонами.

Конвоїри провели його парадним коридором до ліфту і піднялися з ним на третій поверх. Коли двері ліфту відчинилися, один із поліцейських сказав:

— Тобі збіса пощастило, приятелю.

Денні нерішуче пригальмував, але офіцер відчинив важкі металеві двері з табличкою «Реєстратура та інтенсивна терапія» і заштовхав хлопця всередину.

Приміщення за дверима не скидалось ані на в’язницю, ані на шпиталь. Натомість зі своїми килимами, масивними люстрами, портьєрами та шкіряними кріслами воно нагадувало вестибюль у невеликому готелі. Уздовж двох стін тягнулися ряди дверей. Навіть сестринський пост був схожий на рецепцію в готелі.

— Господи Йсусе, — зронив офіцер. — Та тут просто курорт.

Огрядна жіночка літнього віку стояла у дверях кабінету праворуч від них. Довкола її круглого привітного обличчя вилися чорняві кучерики, мовби вона щойно пофарбувала волосся і зробила перманентну завивку. Коли чоловіки переступили поріг тісного кабінетика, де відбувалась реєстрація новоприбулих, жінка всміхнулась їм і люб’язно запитала в поліцейського ім’я.

— Пані, це не мене кладуть на лікування, — відказав той.

— Одначе я приймаю від вас пацієнта, — сказала жінка, — і зобов’язана зазначити в документі ім’я того, хто нам його доправив.

Офіцер неохоче назвався. Денні зніяковіло стояв осторонь, згинаючи і розгинаючи пальці, що заніміли від затісних наручників.

Лікар Девід Кол, який бачив, як поліцейський заштовхнув Міллігана до кабінету, насупився і гримнув:

— Зніміть із нього ті трикляті браслети!

Офіцер пововтузився з ключем і відімкнув наручники. Денні потер зап’ястки, вивчаючи глибокі рубці, що залишились на шкірі.

— Що зі мною буде? — жалібно запитав він.

— Як тебе звуть, юначе? — поцікавився лікар Кол.

— Денні.

Той офіцер, що зняв із нього наручники, розреготався і кинув:

— А хай мені грець!

Лікар Кол підхопився на ноги і грюкнув дверима прямісінько в того перед носом. Його не здивувало те, що у Біллі повторно сталося розщеплення особистості. Лікар Гардинг попереджав, що злиття було, м’яко кажучи, дуже хистким. З власного досвіду роботи з пацієнтами, що страждали на розлад множинної особистості, лікар Кол знав: будь-яка стресова ситуація, така, скажімо, як судове слухання, могла спричинити рецидив. Зараз лікарю треба було завоювати довіру Денні.

— Приємно познайомитися, Денні, — сказав він. — Скільки тобі років?

— Чотирнадцять.

— А звідкіля ти родом?

— Не пам’ятаю, — стенув плечима той. — З Ланкастера, мабуть.

Кол трохи подумав, а потім, помітивши, наскільки Мілліган виснажений, відклав свою ручку.

— Гадаю, запитання можуть зачекати до наступного разу. А сьогодні просто відпочинь. Це — пані Кетрін Ґіллотт, одна з наших медсестер. Вона покаже тобі твою палату, і ти зможеш залишити там валізу і повісити піджак.

Коли лікар Кол пішов, пані Ґіллотт провела юнака через вестибюль і вказала йому на першу палату зліва. Її двері були розчахнуті.

— Це моя палата? Не може такого бути.

— Проходь, голубе, — сказала пані Ґіллотт, заходячи до кімнати, щоб відчинити там вікно. — Звідси відкривається чудовий краєвид на Афіни й Університет Огайо. Зараз уже звечоріло, але вранці ти сам усе побачиш. Влаштовуйся зручненько і почувайся мов удома.

Проте щойно вона залишила його самого, юнак притулився у кріслі, що стояло у вестибюлі, поруч із його палатою, і боявся навіть поворухнутися.

І тільки коли інші медсестри почали вимикати світло у вестибюлі, він зайшов до своєї палати і сів на ліжко. Хлопець тремтів мов цуцик. На очі йому набігли сльози. Він знав, що коли люди ставляться до тебе приязно, то за це врешті-решт доводиться платити дорогою ціною. За добротою завжди ховається якийсь підступ.

Денні простягнувся на ліжку, думаючи, що на нього чекає далі. Він намагався не заснути, однак видався важкий день, тож невдовзі його таки зморив сон.

Вранці 5 грудня 1978 року Денні розплющив очі і збагнув, що палату заливає сонячне світло. Він визирнув з вікна й побачив попереду річку, на протилежному березі якої бовваніли університетські корпуси. Поки він милувався краєвидом, у двері палати постукали. Увійшла гарна жінка середнього віку з коротким волоссям і широко розставленими очима.

— Мене звуть Норма Дишонг. Я твій куратор у ранкову зміну. Ходімо, я покажу тобі, де в нас тут усе розташоване і де можна поснідати.

Він пішов за нею, і жінка показала кімнату, де був телевізор, а також більярдну й місце, де можна було роздобути легкі закуски. Потім вона провела його крізь подвійні двері до невеликої їдальні, в центрі якої стояв довгий стіл, а під стінами тулилося ще чотири квадратні столики, завбільшки з картярські. У дальньому кінці їдальні була буфетна стійка.

— Бери тацю та столове приладдя і вибирай собі наїдки до душі.

Хлопець узяв тацю, а тоді сягнув по виделку, але випадково витяг ножа. Збагнувши це, він швиргонув його якнайдалі від себе. Ніж ударився об стіну і з брязкотом упав долі. Усі присутні у їдальні підвели голови.

— Що з тобою? — запитала Дишонг.

8

Університет Огайо розташований у місті Афіни. Не плутати з Університетом штату Огайо, котрий згадувався у перших розділах книги і розміщується в Колумбусі.